Навіть якщо тільки одна людина нас любить – тільки одна! – ця любов переживе століття. І тисячоліття переживе. І виправдає все наше життя. І не зникне. Хоча це скромне і непомітне почуття.
Гробницю Тутанхамона відкрили, і археологи ахнули: золото і срібло, блакить і дорогоцінні камені. У величезній піраміді величезна кількість розкішних речей. З розмахом ховали царів в Єгипті! І написи, ієрогліфи, статуї богів… Багато жив фараон; є чого пограбувати або в музей відвезти!
І всі захоплювалися і ахали, звичайно, розглядаючи багатство і цінні предмети. А потім побачили скромний віночок з польових квітів на саркофазі. Він не зотлів, як не дивно. І всі перестали ахати і захоплюватися. Замовкли і зворушилися. Так наївно і сумно виглядав цей віночок.
І згадали, що мумія – це людина. Вісімнадцятирічний юнак. Він так мало пожив, захворів і помер. І чиєсь серце розривалося від горя, поки йшов величний обряд поховання. Хтось тихенько плакав. Хтось зібрав ці давньоєгипетські квіточки і поклав на золотий саркофаг. Напевно, молода дружина цього бідного, який не встиг пожити, юнака. Напевно, вона сильно його любила і горювала. І подумала, що в Царстві Мертвих віночок його більше втішить, ніж дорогоцінна труна, статуї і золотий посуд – що з неї їсти там? Непотрібний скарб. А віночок – це любов. Надія на зустріч. Адже там квіти ніколи не зів’януть.
І цей жалюгідний букетик пережив тисячі років навіть в нашому світі. І зворушив археологів, які згадали своїх коханих. І подумали: хто їм покладе польові квіточки з собою? Чи є той, хто буде щиро плакати і сумувати, бо любив щиро?
І при вигляді єгипетських скарбів і пірамід згадується бідний віночок. Життя минає і є короткочасним; а квіти залишаються. І любов залишається на тисячі років. А може, навічно.
Ганна Кір’янова
