Ольга заштовхала сумку під нижню полицю й тільки випросталася, як сусідка по купе вже встигла поставити на столик котлети у фользі та сіль у сірниковій коробці.
– Огірок беріть, свій, із дачі. Я ледь на потяг не спізнилася, ви собі не уявляєте!
Ольга уявляла. За двадцять хвилин вона дізналася, що таксі приїхало не до того під’їзду, бо зять переплутав адресу, а тиск у попутниці через цього зятя скаче ще від самого весілля.
Ольга лише кивала й прикидала, коли вже буде доречно взяти рушник і піти вмиватися.
До Києва їхати всю ніч. Сестра Марія лежала там із температурою й уже третій день жалілася телефоном, що суп сам себе не приготує. Хотілося лягти раніше й прокинутися людиною.
І тут із сусіднього купе гримнув сміх, а наприкінці — підкашлювання, мов старий «Запорожець», якого заводять на морозі.
Ольга завмерла з огірком у руці. Цей сміх вона впізнавала двадцять чотири роки. От тільки її чоловік Михайло сьогодні вдень поїхав до Одеси, на об’єкт.
Вона сама загортала йому бутерброди й уже вкотре нагадувала не забувати пити свої пігулки.
– Оксано, та що ти так хвилюєшся! — долинало через прочинені двері. — Я все розписав. Завтра з вокзалу одразу на базу, там сосни просто біля річки, номер із балконом.
– Ти ж сама його вибирала, я тобі картинки показував. Ліжко кінг-сайз, хоч поперек лягай! І два тижні без жодних виконробів.
Ольга поклала огірок назад. Попутниця все ще розповідала про зятя, але для Ольги вона тепер лише ворушила губами без звуку. Вийти в коридор вона не могла.
Одразу після відправлення потяга, поки життя ще здавалося простим, Ольга наклеїла на обличчя тканинну маску з равликовим слизом. Це був подарунок від Марії: «потримаєш довше — будеш, як дівчинка».
Тепер ця дівчинка сиділа з мокрим білим обличчям і дірками для очей, а за стінкою її чоловік обіцяв іншій жінці сосни.
І все ж дві склянки чаю зробили своє, а вбиральня була наприкінці вагона, якраз повз сусіднє купе. Ольга подумала й вирішила, що маска навіть доречна.
Вона вийшла й із прямою спиною попливла повз відчинені двері.
Михайло сидів біля вікна в новій футболці й чистив мандарин для худенької білявки в спортивному костюмі. Білявка підвела очі й верескнула.
– Та не бійся ти, — зареготав Михайло. — Це жінки так красу наводять. Моя вдома теж у такій ходить, я звик.
– Звик він, — думала Ольга, дивлячись у дзеркало вбиральні на білого привида.
Двадцять чотири роки шлюбу, а не впізнав. Хоч паспорт до цієї маски причіпляй. Назад вона йшла ще повільніше. Михайло навіть не повернув голови.
***
На перон Ольга вийшла останньою й трималася за чужими валізами. Михайло крокував попереду з двома сумками, блондинка висіла в нього на лікті й щебетала. Він нахилявся до неї й посміхався на всі тридцять два.
Своїх у нього було двадцять шість, решту Ольга оплачувала в кредит.
Вона постояла біля колони, поки ця парочка не зникла в будівлі вокзалу, а тоді викликала таксі до сестри. Марія відчинила двері у вовняних шкарпетках і з градусником під пахвою.
– Нарешті. Я тут три дні на сухарях, як партизан.
На кухні Ольга знайшла стос немитих тарілок і рецепт із поліклініки, з яким ніхто так і не дійшов до аптеки. Вона перевдяглася й із люттю взялася до справи.
Зварила курячий суп, перемила посуд, збігала по пігулки й заодно відтерла плиту, яку Марія не чіпала, схоже, ще від Нового року.
Рукам потрібна була робота, інакше вони набрали б один номер.
Про дорогу вона сказала коротко: не виспалась.
Увечері Марія побачила, як сестра втретє розкладає коробочки з ліками за алфавітом, і не витримала:
– Олю, та скажи вже колись! Я ж бачу, що щось сталося!
Ольга сіла на край дивана й виклала все — від сміху за стіною до маски. Потім навіщось згадала, як учора зранку загортала Михайлові бутерброди з лікарською, а він бурчав, що ковбасу порізано надто товсто.
– Я йому ковбасу різала, чорт забирай, а він їй мандарини чистив, — прошепотіла вона й розплакалася.
Марія мовчки посунулася ближче й обійняла її гарячою рукою. Посиділи так. Потім Марія шморгнула носом.
– Слухай, а він точно тебе в масці не впізнав? Може, просто вдавав?
– Машо, він мене й без маски останній рік не дуже впізнає.
– Дзвони, — веліла Марія. — При мені дзвони. З температурою мені можна все.
Михайло взяв слухавку з третього гудка й старанно позіхнув, приблизно на всю Одесу.
– Олесю! А я з дороги ніякий. Спина відвалюється, сумую — сил нема.
– Доєхав нормально? — запитала Ольга.
– Зранку на місці. Тут роботи на три бригади. Все, біжу, планірка!
І десь у нього за спиною гримнув мегафон: «Шановні відпочивальники! На пляжі працює прокат катамаранів та човнів!»
– Це що у тебе? — спитала Ольга.
– Це… у сусідів радіо. Усе, цілую!
Марія витягла градусник і подивилася на нього з повагою.
– Тридцять сім і дев’ять.
Поки Марія одужувала, в Ольги в голові всі минулі дива розклалися по місцях, як картки в картотеці. Перед від’їздом Михайло поклав у валізу шорти та її крем від засмаги з фактором п’ятдесят. Шорти він пояснив тим, що вони для готелю, мовляв, по номеру ходити.
Крем пояснити не встиг, вона й не спитала. Тепер Ольга подумки завела на чоловіка окрему справу й підшивала туди папірець за папірцем.
Через тиждень Марія одужала, і Ольга повернулася додому.
***
Михайло телефонував щовечора. Скаржився на дощі, писав «сумую» з трьома смайликами. Якось надіслав фото об’єкта — бетонні плити в багнюці. Ольга збільшила знімок. На плитах лежав сніг.
Стояв липень. Це фото він показував їй минулої зими, коли лаявся, що плити поклали криво.
Ольга закрила листування й нічого не відповіла. В особисту справу ліг іще один папірець.
У четвер прийшло: «Завтра буду, дуже скучив!» Ольга спитала, о котрій годині, і полізла на антресоль по валізи.
Жити з ним далі вона не збиралася. Нехай тепер Віка купує йому пігулки від тиску й відбирає солоні огірки на ніч. Квартиру поділять потім, за законом.
А сьогодні Ольга акуратно склала дві валізи, ніби здає справи під час звільнення. Навіть шкарпетки скрутила парами — придертися нема до чого.
Михайло зайшов у п’ятницю ввечері, засмаглий до кольору смаженого пиріжка, у новій сорочці з пальмами. Потягнувся поцілувати, а Ольга зробила крок назад і кивнула на валізи біля дверей.
– Це навіщо? — він поставив сумку. — Ти кудись зібралася?
– Це ти зібрався. Подзвони Ромі, поживи поки в нього. Поговорити нам усе одно доведеться, але не сьогодні.
– Олю, ти чого? Я з дороги, навіть кросівки ще не зняв.
– Я їхала з тобою в одному потязі, Михайле. У сусідньому купе.
Він застиг. Три секунди мовчав, а тоді заговорив швидко, наче на нараді:
– Ліля Сергіївна — наш новий технаглядач. У Львові була виїзна нарада, по об’єкту…
– Нарада на базі відпочинку. З балконом і ліжком кінг-сайз! Ага.
– Ну… розширена нарада.
– Михайле, покажи мені квиток до Львова.
Михайло поплескав по кишені сорочки з розгубленим обличчям.
– І засмага в тебе, вибач, явно південна. Уже ніяк не львівська!
– Та я на об’єкті цілими днями на сонці!
– Під снігом на плитах? Ти мені торішнє фото надіслав! Я його пам’ятаю, ти тоді весь вечір лаявся.
У нього задзвонив телефон. Михайло глянув на екран, скинув і засунув його в кишеню. Ольга встигла прочитати: “Ліля”. З серцем.
Тут Михайло пішов у наступ.
– А чого ти на вокзалі не підійшла? Чого два тижні мовчала? Це нормально взагалі? Тобто ти мені ніколи не довіряла? А хто не довіряє? Ті, хто самі здатні на зраду.
– Ну, ти загнув!
Михайло поставив сумку на підлогу й зізнався, що відпочивав. Втомився, давно нікуди не їздив, людині потрібен відпочинок.
– Я тобі в травні Миргород пропонувала, — нагадала Ольга. — Ти сказав, там нудно, одні санаторії.
– Ну… там справді нудно.
Телефон задзвонив знову. Михайло вийшов на сходовий майданчик, а Ольга викотила за ним першу валізу. Він стояв біля вікна між поверхами й бурмотів напівголосно:
– Так, Лілю, приїхав. Я тут у колишньої, барахло зберу й наберу тебе. Давай пізніше, мені зараз незручно.
Ольга поставила валізу поруч із ним.
– Це я колишня? — уточнила вона голосно. — Михайле, я за документами чинна дружина, якщо що.
У трубці піднявся галас. Ліля вимагала сказати, хто там поруч. Михайло пообіцяв усе пояснити пізніше. Чекати на «потім» Ліля не хотіла й наказала ввімкнути гучний зв’язок.
Він зволікав, зітхнув і натиснув на екран.
– Ви Ольга? Він сказав, що ви з весни розлучені. Це правда?
– Та невже? — здивувалася Ольга. — Навесні ми клеїли шпалери на кухні, а перед вашою поїздкою він жив удома, а мені сказав, що їде до Львова.
Ліля взялася за Михайла, а Михайло пояснював, що з Ольгою вони давно збиралися розійтися, просто папери не оформили.
– Не збиралися, — поправила Ольга. — Ми збиралися міняти лінолеум!
Михайло глянув на неї вовком, але Ольга й не думала замовкати. Вона не збиралася стояти поруч, поки чоловік на ходу переписує історію їхньої родини.
– А до дітей ти сьогодні не поїдеш? — запитала Ліля. — Ти ж сказав спочатку до хлопчиків, потім до мене.
– Дітей у нас немає, — сказала Ольга. — У нас фікус. Михайле, ти їй хоч слово правди сказав? Хоч щось?
Михайло вимкнув гучний зв’язок і відвернувся до вікна. Ольга пішла за другою валізою. Із майданчика долинало: «Лілю, не гарячкуй, дай я приїду, я все поясню…»
Коли розмова скінчилася, Михайло підійшов до дверей.
– Навіщо ти влізла?
– Ти при мені назвав мене колишньою! Мені що, мовчати? Знаєш що, а не піти тобі на хутір метеликів ловити?
Він сів на сходинку й попросив залишити його хоча б до ранку. Ольга не залишила. Вона принесла теку з його документами, поклала в сумку й стояла поруч, поки він телефонував братові.
Рома погодився його прийняти, таксі Михайло викликав уже сам. Ольга тільки підказала, що з двома валізами краще брати універсал.
Перед виходом він попросив завтра взяти слухавку: дриль і книги ще треба забрати.
– Ага-ага, — пообіцяла Ольга.
Зачинивши двері, вона опустилася на пуф у передпокої. По лінолеуму тяглися смуги від коліс, черевики з’їхали під вішалку. Треба було прибрати, але не хотілося.
Ольга набрала Марію.
– Виїхав.
– Ну й добре, — сказала Марія. — Приїжджай на вихідні. У мене твій суп закінчився, а готуєш ти смачніше, ніж я.
Ольга засміялася й пообіцяла приїхати.
Розлучення оформили до листопада. Квартиру продали навесні й гроші поділили за згодою. Михайло так і жив у Роми та ображався на коханку, яка його кинула. Але ще більше — на колишню дружину, бо це вона, на його думку, все зіпсувала…