Мій світ ніби звузився до блискучих уламків скла на кухонній підлозі, до маминих рук, що тремтіли, і до крижаної усмішки чоловіка, чиї слова щойно перевернули все моє життя.
— Олена Миколаївна твій новий планшет «випадково» розбила! — кинув він так, ніби в його голосі взагалі не було співчуття. Лише погано прихована втіха, замаскована під втомлене розуміння.
Олена Миколаївна, моя мама, стояла біля стільниці й притискала до грудей кухонний рушник, наче той міг сховати її від мого погляду. Планшет лежав на підлозі, а його екран був укритий павутинням тріщин, мов лід на весняній річці.
Ще зранку з ним усе було гаразд — я перевіряла пошту перед виходом. Там була презентація для інвесторів, доступ до банківських рахунків компанії, мої особисті нотатки. Усе, чим жило моє життя поза цим домом.
— Я хотіла протерти пил, — заплакала мама, і голос у неї зламався. — Він же такий слизький був, вислизнув із рук, чесне слово! Я не навмисно!
Максим підійшов до мене. Від нього пахло дорогим парфумом — тим самим, який я подарувала йому на річницю. Він поклав мені руку на плече. Важку.
— Не сварись із нею, — прошепотів він так, щоб Олена Миколаївна добре чула. — Вона ж у нас уже немолода. Пальці не слухаються. Буває.
Я перевела погляд із блискучих уламків на його обличчя. Ідеально виголене, дорогий костюм, волосся акуратно зачесане назад. Чоловік, із яким я прожила дванадцять років.
Фінансовий директор компанії, яку я створила з нуля. Людина, якій я віддала сорок відсотків акцій і місце в раді директорів. А тепер він дивився на мене з поблажливою жалістю, і в його очах я бачила не співчуття, а холодний розрахунок.
— Отже, наша мама справді «випадково» ламає лише те, що дороге мені, — сказала я, силкуючись тримати рівний тон. — Минулого року «випадково» залила кавою мій ноутбук. Тепер планшет.
— Я не хотіла! Ти ж знаєш, я тобі ніколи зла не бажала!
— Звісно, не хотіла, — встав Максим. — Просто вік. Правда ж, Олено Миколаївно?
Він підморгнув мамі. Вона ще більше стиснулася. І тоді, мов блискавка, мене вразило розуміння: це не випадковість. Це вистава, відрепетирувана до дрібниць. А режисер цієї моторошної п’єси стоїть просто тут і смакує кожну мить.
Я нахилилася й зібрала осколки в совок. Планшет був зіпсований без надії на відновлення. Якщо дані не збереглися в хмарі, вони втрачені. Але найгірше було інше — я відчула, що втратила не тільки це. Довіру.
До чоловіка, який так старанно зображав турботливого зятя. До матері, яку, можливо, втягнули в його брудну гру.
— Мені треба на роботу, — сказала я, випрямляючись. — Угоду перенесу, але збори за дві години. Максиме, ти завезеш дітей до школи? Мамо, будь ласка, більше не чіпай мої речі. Взагалі нічого не чіпай.
Я розвернулася й вийшла з кухні, відчуваючи на спині їхні погляди — один розгублений, інший торжествуючий.
У кабінеті я замкнула двері на ключ. Сіла в крісло. Руки тремтіли. Увімкнула старий ноутбук і спробувала зайти в хмарне сховище. Система попросила пароль. Я ввела звичний. Помилка. Ще раз. Знову помилка.
Серце закалатало швидше. Я перевірила через телефон — те саме. Доступ до корпоративного облікового запису був заблокований. Резервне копіювання вимкнене. І сталося це вчора ввечері, о 23:47. Тоді, коли я вже спала, а Максим сидів у вітальні.
Я відкинулася на спинку крісла. У скронях гупало. Планшет розбитий. Пароль змінений. Резервна копія вимкнена. Хтось цілеспрямовано відрізав мене від моїх даних. І цим «хтось» була людина, яка ділила зі мною ліжко й підписувала фінансові звіти.
За дверима почулися кроки. Голоси. Я встала й підійшла ближче, стараючись не шуміти.
— Навіщо ти так із нею? — долинув мамин шепіт. — Це ж я розбила, я винна.
— Бо вона вирішила, що тут королева, Олено Миколаївно, — тихо відповів Максим, але від того його голос став тільки страшнішим. — А королев треба ставити на місце. Особливо коли вони забувають, хто їх насправді годує.
Я притиснула чоло до дверей. Отже, він усе спланував. Використав мою матір як знаряддя. І тепер готував переворот.
Тоді я не заплакала. Я занадто добре знала Максима. Він ніколи не зупиняється на півдорозі. Якщо вже вирішив мене прибрати, значить, у нього є план. І мені треба було зрозуміти його раніше, ніж він ударить знову.
Я сіла за стіл і відкрила в телефоні нотатки. Почала занотовувати все, що знала. Планшет, пароль, резервне копіювання. Мати, яку використали. Чоловік, який посміхався. Компанія, яку я збудувала своїми руками.
П’ять років тому ми з Максимом починали цей бізнес в орендованій квартирі. Я тоді працювала програмісткою у великій фірмі, він — менеджером із продажу в будівельній компанії. Ми познайомилися на дні народження спільного друга. Він був чарівний, веселий, умів слухати.
Я швидко закохалася. За рік ми одружилися. Ще за рік я звільнилася й відкрила власну IT-студію. Максим мене підтримував. Принаймні на словах. Він говорив: «Сім’я — це головне. Бізнес — дрібниця поруч із нами».
І я вірила. Я вписала його до статуту, віддала сорок відсотків акцій, зробила фінансовим директором. Бо довіряла. Бо думала, що ми — одна команда.
Тепер я бачила, якою наївною була.
Моє місце було в офісі, але я почувалася виснаженою і розгубленою, ніби після тяжкої хвороби. Мій IT-директор, молодий і дуже здібний Артем, якого я колись взяла під своє крило, дивився на мене з неприхованою тривогою.
— Анно Сергіївно, — обережно почав він, — ви виглядаєте так, ніби зовсім не спали. Це правда?
— Майже, — видихнула я. — Мені потрібна твоя допомога, Артеме. Спробуй відновити дані з мого планшета. Він розбитий. І ще… перевір, будь ласка, хто вчора ввечері заходив у корпоративну пошту та змінював налаштування доступу.
Артем узяв у мене жменю уламків, під’єднав їх до комп’ютера. Я нервово чекала. Через двадцять хвилин він підняв погляд, і на обличчі в нього було повне розгублення.
— Анно Сергіївно, це дуже дивно, — сказав він. — Хтось навмисно видалив усі резервні копії за останній тиждень. Але я знайшов дещо в прихованому розділі. Здається, перед тим як вимкнули синхронізацію, завантажили кілька файлів. І серед них… проєкт додаткової угоди до вашого шлюбного договору.
Після цих слів у мене похололо всередині, а пальці стали крижаними. Навіть сильніше, ніж після новини про розбитий планшет.
Артем розвернув монітор до мене. Я вдивлялася в текст, і кожне слово било, мов молотком. Додаткова угода! У ній ішлося про те, що в разі розлучення через «психологічну нестабільність дружини» контрольний пакет акцій компанії переходить до Максима.
А що ховалося за цим розмитим словом «нестабільність»? Нервові зриви, сімейні сварки, нездатність керувати бізнесом. І найстрашніше — там був цілий список «свідків»: сусідка, яка нібито чула крики, записи з домашніх камер спостереження, і навіть… свідчення моєї матері про мою «неадекватну реакцію на побутові проблеми».
Я дивилася на екран і не могла нормально вдихнути. Це було не просто розлучення, якого я боялася. Це був підступний план, щоб позбавити мене дієздатності й забрати все, що я будувала роками. Мою компанію. Моє життя.
— Це ще хтось бачив? — голос тремтів, і слова виходили ледь чутно.
— Ні, Анно Сергіївно, — запевнив Артем. — Файл був у зашифрованому архіві. Я перехопив його до відправлення. Думаю, його готували для адвоката.
— Дякую, Артеме. — Я повільно підвелася. — Скажи, ти щось знаєш про нову асистентку Максима? Катерину?
— Катерину? Вона з’явилася приблизно місяць тому. Молода, дуже амбітна. Подейкують, у неї «особливі» стосунки з вашим чоловіком.
Я тільки кивнула. Усередині все стиснулося від болю та злості. Зрада чоловіка — це розчарування, це рана. Але спроба відібрати бізнес, оголосити мене божевільною, використати матір — це вже була війна. І я відчула, що до неї готова.
У коридорі я зіштовхнулася з Катериною. Вона цокала високими підборами, тримаючи теку. На ній була коротка спідниця, що ледь прикривала стегна, і блузка з глибоким вирізом. Вона кинула на мене погляд, сповнений зверхності, ніби я для неї була порожнім місцем.
— Анно Сергіївно, — буркнула вона, навіть не сповільнившись.
— Катерино, — різко зупинила я її. — Передайте Максиму, що я чекаю його в переговорній за п’ятнадцять хвилин.
Я повернулася й упевнено пішла до переговорної. Сіла на чолі столу, намагаючись узяти себе в руки. За вікном шуміло місто, а всередині в мене вирувала справжня буря. Я розуміла, що Максим може не прийти. Може прислати Катерину або взагалі проігнорувати. Але мені потрібен був час, щоб зібратися, а йому — щоб відчути мою рішучість.
За п’ятнадцять хвилин двері відчинилися. І зайшов Максим. Один. Катерина лишилася за дверима.
— Що за терміновість? — запитав він, сідаючи навпроти. Голос у нього був спокійний, майже байдужий. — Я сподівався, ти візьмеш вихідний після ранкового «інциденту».
— Я не потребую вихідних, — твердо сказала я, склавши руки на столі. — Максиме, давай без ігор. Ти відключив резервне копіювання. Змінив пароль до корпоративної пошти. І підготував проєкт угоди, за якою я втрачаю компанію. Чому?
Він навіть не здригнувся. Навпаки, на його губах промайнула ледь помітна усмішка.
— Ти стаєш параноїком, люба. Перевтома — це перший дзвіночок.
— Ти знаєш, про що я, Максиме. Ти використав мою матір. Ти хочеш оголосити мене недієздатною, щоб забрати мій бізнес.
Максим відкинувся на спинку стільця, зберігаючи повний спокій.
— Анно, ти драматизуєш. Я лише дбаю про нашу родину. Ти надто багато працюєш, діти тебе майже не бачать. Мати скаржиться, що ти постійно зриваєшся. Може, тобі справді варто відпочити? Я цілком можу взяти керування компанією на себе.
— А потім що? — Я нахилилася вперед, дивлячись йому прямо в очі. — Розлучення, суд, і я лишаюся ні з чим? Без компанії?
— Компанія — це наш спільний доробок, — спокійно відповів він. — І якщо вже дійде до розлучення, ми повинні вирішити, хто краще впорається з управлінням. У мене є досвід. У тебе — нерви.
Я відчула, як закипає кров. Доклала неймовірних зусиль, щоб стриматися.
— Ти забуваєш, що я не просто твоя дружина. Я — генеральна директорка. І Рада директорів не підтримає твою авантюру.
— Побачимо, — Максим підвівся. — Збери Раду. І тоді побачимо, хто кого підтримає.
Він вийшов. Я залишилася сама в тиші переговорної. У скронях гупало. Я знала, що він не блефує. У нього був продуманий план. І моя мама… вона була його головним козирем.
Того ж дня я поїхала до мами. Вона жила в нашій старій квартирі, яку я залишила їй після переїзду. Двері відчинила заплакана жінка з червоними очима.
— Анечко, прости мене, — кинулася вона до мене, і голос у неї тремтів. — Я не знаю, що на мене найшло.
— Мамо, — я м’яко відсторонилася й подивилася на неї. — Розкажи мені правду. Що сталося з планшетом? Це була випадковість?
Вона опустила очі.
— Я не хотіла… Максим сказав, що ти дуже втомлюєшся, що тобі треба відпочити, що якщо планшет зламається, ти не зможеш працювати й побудеш із родиною. Він попросив мене… ну, зробити вигляд, що це сталося випадково.
Усередині мене щось обірвалося.
— Він попросив тебе розбити мій планшет?
— Він казав, що це для твого ж добра. Що ти надто зациклена на роботі. Що родина страждає. Я ж просто хотіла, щоб ти була з нами, донечко. Ти ж завжди в телефоні, у комп’ютері. Навіть у гості майже не приходиш. Я подумала, що, може, так ти хоч трохи зупинишся й видихнеш.
Я дивилася на Олену Миколаївну й розривалася навпіл: це щира любов, загорнута в оманливу турботу, чи звичайний, неприхований егоїзм? Моя мама завжди була саме такою.
Усі її вчинки, будь-які спроби втрутитися в моє життя, вона пояснювала тільки турботою. Але за цією маскою доброзичливості, як я відчувала, ховалося невгамовне бажання все контролювати. Вона так контролювала тата, доки він не витримав і не пішов. А тепер настала моя черга.
— Мамо, ти хоч розумієш, що накоїла? — тихо запитала я, відчуваючи, як стискається горло. — У тому планшеті були дані, які могли коштувати мені всього бізнесу. А Максим їх викрав.
Обличчя Олени Миколаївни миттєво зблідло. Вона дивилася на мене широко розплющеними очима.
— Максим? — прошепотіла вона, ніби це було заборонене ім’я. — Та не може бути…
— Може, мамо. І він це зробив. Просто скористався тобою, щоб забрати в мене компанію. А ти йому в цьому допомагаєш, навіть не розуміючи, наскільки глибоко він тебе використовує.
Сльози бризнули з її очей. Вона заходилася повторювати:
— Прости, донечко, прости! Я ж не знала… Я щиро вірила, що він тобі добра бажає, що він мені правду каже!
— Він бажає добра тільки собі. І завжди цього хотів, — я підвелася, відчуваючи, як уся моя сила збирається в кулак. — Мамо, мені треба, щоб ти повторила це на раді директорів. Те, що Максим попросив тебе розбити планшет. Ти маєш сказати правду. Усю правду.
Вона затремтіла, і в її погляді з’явилася паніка.
— Але ж він… Він так розсердиться. Ти ж знаєш, який він буває.
— Мені байдуже, що він може зробити. Якщо ти не скажеш, я втрачю все. І ти теж. У нас просто не залишиться іншого виходу.
Настала довга, важка тиша. Олена Миколаївна мовчала, ніби зважувала кожне моє слово. Потім повільно кивнула.
— Добре. Я скажу. Але тільки якщо ти пообіцяєш, що не залишиш мене одну. Що не відвернешся.
Я гірко всміхнулася.
— Я ніколи тебе не кидала, мамо. Просто жила своїм життям. Намагалася його побудувати.
Наступного дня я зібрала термінову раду директорів. Максим, здавалося, був абсолютно впевнений у перемозі. Він з’явився першим, розклав перед собою папери, намагаючись виглядати діловито, й зверхньо вітав акціонерів, які підходили.
Я зайшла слідом, тримаючи ноутбук під пахвою. У залі стояло напружене чекання, хоча більшість, мабуть, думала, що зараз буде чергова моя «істерика».
Коли всі сіли на свої місця, я підвелася.
— Шановні колеги, — почала я рівно, без жодної емоції. — Сьогодні ми маємо обговорити дуже важливе питання: довіру до нашого фінансового директора. Я змушена представити вам незаперечні докази того, що Максим готував змову. Його мета була — усунути мене від управління компанією й привласнити контрольний пакет акцій.
Максим відкинувся на спинку стільця, вдаючи байдужість.
— Знову влаштовуєш драму, Анно? — він зневажливо скривився. — Може, краще лікаря викличемо?
— По-перше, — я проігнорувала його і перевела погляд на екран, де вже з’явився документ. — Резервне копіювання мого робочого планшета було вимкнене вчора ввечері. І це сталося з IP-адреси, яка належить саме нашому дому. Також було змінено доступ до мого облікового запису. Ось витяг від провайдера. По-друге, в прихованому розділі планшета знайшли проєкт додаткової угоди до шлюбного договору. Цей документ передбачає передачу всіх моїх акцій Максиму в разі моєї «психологічної нестабільності». — На екрані з’явився текст угоди. — І по-третє, у мене є запис розмови з моєю матір’ю, Оленою Миколаївною. Вона особисто підтверджує, що Максим попросив її розбити планшет, щоб вивести мене з гри.
У залі запала цілковита тиша. Я натиснула кнопку, і з динаміків зазвучав голос моєї матері. Він тремтів, але був чіткий: «Максим казав, що це для твого ж добра… Він попросив мене зробити вигляд, ніби я ненароком розбила…»
Максим на очах зблід. Пальці повільно стислися в кулаки, на шиї виступили жили.
— Це брехня! — вибухнув він, і його голос рознісся по залі. — Твоя мати бреше! Вона стара, у неї деменція!
— Олена Миколаївна готова дати свідчення особисто, — спокійно відповіла я, не відводячи від нього погляду. — І в нас є ще один свідок — мій IT-директор Артем, який і знайшов цей файл.
— Ти все підлаштувала! — закричав він, указуючи на мене пальцем. — Ти мене ненавидиш! Ти завжди заздрила моїм успіхам!
— Моїм успіхам? — я здивовано підняла брову. — Яким успіхам, Максиме? Ти фінансовий директор, який досі не може відрізнити дебет від кредиту! Уся справжня робота — на мені та моїй команді. Ти лише підписуєш папери й отримуєш свою зарплату.
— Це моя компанія! — Максим підскочив, його обличчя перекосилося. — Я вклав у неї все!
— Ти вклав у неї лише свою жадібність. — Я повернулася до акціонерів. — Пропоную проголосувати за негайне відсторонення Максима від посади фінансового директора та за проведення незалежного аудиту всієї фінансової діяльності компанії.
Руки піднімалися одна за одною. Усі, крім одного, хто утримався. Максим стояв ніби вражений громом.
— Ти не посмієш… — прошепотів він, дивлячись на мене, але в голосі в нього була лише лють. — Я знаю твої секрети.
— Які секрети, Максиме? Те, що мій батько покинув сім’ю? Це не таємниця. Це моя давня рана, яку ти так бридко намагався використати. Але я більше не боюся. Ні тебе, ні твоїх погроз.
Максим нахилився до мого вуха, і його голос зашипів, як змія.
— Прибери матір з ефіру, інакше я розкажу всім, чому твій батько пішов із сім’ї. Я скажу твоїм дітям, яка їхня бабуся насправді. І що ти — яблуко від яблуні.
Я відчула, як усередині все стиснулося від холоду й страху, але не дозволила собі цього показати.
— Розказуй, — твердо відповіла я. — Правда рано чи пізно все одно виходить назовні. Але моя правда чистіша за твою брехню.
Рада завершилася. Максим вилетів із зали, грюкнувши дверима так, що здригнулися стіни. Я залишилася сама. Перемога? Ні, це був лише перший раунд. І я знала, що найважчі бої ще попереду.
Увечері я приїхала додому. Дітей забрала свекруха, тож будинок зустрів мене порожньою тишею. Я скинула туфлі й сіла просто на підлогу у вітальні. Слова Максима не виходили з голови. Він знав про батька.
Звідки? Відповідь прийшла сама, болісна й очевидна: це розповіла мама. Вона завжди була надто балакучою, коли хотіла викликати співчуття. Відкрила Максимові нашу глибоку сімейну таємницю, щоб він пожалів її. А він, негідник, використав це проти мене.
— Мамо, приїжджай, будь ласка. Нам треба серйозно поговорити.
Вона з’явилася за годину, вся зіщулена, ніби чекала покарання. Сіла навпроти мене на дивані, міцно стискаючи сумочку.
— Ні, не зовсім. Максим погрожує розповісти дітям про дідуся. Про те, як він нас покинув.
Олена Миколаївна скрикнула, наче від болю.
— Цього не можна допустити! Ми ж домовилися, що ця історія помре разом із нами! Що ніхто про це не дізнається.
— Мамо, ця історія не померла. Вона живе в тобі. І, як виявилося, тепер і в Максимі. Ти ж йому розповіла, так?
Вона опустила погляд, і голос у неї став ледь чутним.
— Я просто хотіла, щоб він зрозумів, чому я така. Чому так боюся самотності.
— А ти розумієш, що через це він може зруйнувати все моє життя?
— Я не думала… Він здавався таким уважним. Слухав мене. Так щиро співчував.
— Він маніпулював тобою, мамо. Так само, як ти колись маніпулювала татом.
— Я ніколи ним не маніпулювала! Я ж його так любила! А він… він просто був слабаком, тому й пішов! — вигукнула Олена Миколаївна, і в її голосі знову прорізалися гіркі ноти образи, які жили там роками.
— Тато не був слабаком, мамо. Він просто втомився. Ти його задушила своїм контролем. Не давала дихати, вирішувала за нього, з ким йому дружити, як проводити вихідні, на що витрачати гроші. Ти зробила з нього тінь, розумієш?
Мати різко підвела голову. Її очі блищали від непролитих сліз.
— Я хотіла як краще! Я все своє життя на тебе віддала, я для тебе жила! А ти! Ти готова розчавити рідну матір заради своїх папірців!
— Ні, мамо. Це ти все життя жила лише власним страхом самотності. Ти не хотіла, щоб ми були щасливими. Ти хотіла, щоб ми залежали від тебе.
Кімната занурилася в важку тишу. Олена Миколаївна перестала плакати. Вона дивилася на мене сухими, майже спустошеними очима.
— Я не звинувачую. Я просто втомилася від цієї брехні. І більше не дозволю тобі руйнувати моє життя. Завтра я продовжу боротьбу з Максимом. А ти… ти мусиш вирішити, на чиєму боці будеш.
— Я завжди була на твоєму боці, доню. Але ти ніколи цього не цінувала, — прошепотіла мати, підводячись. Вона вийшла, залишивши мене наодинці з цією важкою тишею, яку прорізав лише невблаганний цокіт годинника. Усередині було порожньо.
Наступного дня я, не гаючи часу, найняла незалежних аудиторів. Вони мали перевірити фінансову звітність компанії за останні три роки. Результат, хоч і був очікуваним, усе одно різав по живому: Максим виводив величезні суми грошей через підставні фірми. Він обкрадав мене, компанію, нашу родину.
Коли я отримала звіт, не стримала сліз. Це був не гнів, а гірка образа. Людина, якій я довіряла найбільше, зрадила мене так підступно й холоднокровно.
Через тиждень я знову скликала раду директорів. Цього разу Максим зайшов до зали без своєї звичної посмішки. Здавалося, він уже зрозумів, що гра програна.
Я поклала на стіл аудиторський звіт.
— Тут усе, — сказала я, дивлячись йому просто у вічі. — Усі ваші підставні фірми, всі схеми відмивання грошей, фальшиві рахунки. Ти крав у компанії, Максиме. Це кримінальний злочин.
Він мовчав, його погляд ковзав по столу. Потім він підвів очі на мене.
— Ти завжди була холодною. Я шукав тепла на боці. Це твоя провина.
— Ти шукав не тепла. Ти шукав легких грошей. Але ти забув, Максиме, що я не тільки твоя дружина. Я — генеральна директорка цієї компанії. І я звільняю тебе.
— Я маю право! Рада директорів уже проголосувала. Ти позбавлений посади. Твої акції будуть заморожені до суду. І я вимагаю, щоб ти повернув усе вкрадене.
Максим раптом розлютувався.
— Та ти ж без мене ніхто! Ти була нічим, коли я тебе зустрів! Сіра мишка, програмістка, яка боялася навіть власної тіні!
Я повільно встала, дивлячись на нього згори вниз.
— Помиляєшся, Максиме. Без тебе я знову стану собою. А ти… ти залишишся тим, ким був завжди. Порожнім місцем.
Він хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі. Різко розвернувся й вийшов із зали. Двері грюкнули востаннє.
Я залишилася сама. Акціонери мовчки розійшлися. Уся будівля стихла. Я опустилася в крісло й заплющила очі. Перемога. Але якою болючою ціною?
Увечері я повернулася додому. Будинок був порожній і холодний. Діти ночували у свекрухи. Мати не телефонувала. Я зняла піджак, пішла на кухню. На столі стояла кружка з холодним чаєм. У мийці — немитий посуд. Я налила собі вина й сіла за стіл.
Раптом задзвонив телефон. Це була Олена Миколаївна. Її голос звучав дивно, ніби здалеку.
— Аню, я знала.
— Ти про що? — запитала я, хоча вже й сама розуміла, до чого йдеться.
— Я знала, що Максим краде. Була знайома з його фірмами. Він сам мені розповідав. Хвалився, який він розумний, як усіх водить за ніс. Думав, що я не розумію. А я все розуміла.
— Чому ти мовчала, мамо? Чому не сказала мені?
— Бо він був єдиним чоловіком, який був поруч. А ти… ти вічно на роботі. Навіть той твій клятий планшет був для тебе важливіший за нас.
Я відчула, як усередині щось рветься.
— Мамо, ти розумієш, що ти наробила? Ти покривала злочинця!
— Я просто хотіла родину. Справжню, де всі разом. А ти будувала імперію, — з образою сказала мати.
— Ти зруйнувала мою родину. І свою теж.
— Ні, це ти все зруйнувала. Ти завжди була така, як твій батько — холодна й розсудлива. Тільки робота й цифри. Я просто хотіла, щоб ти помітила нас.
Я мовчала, сльози текли по щоках. Мати продовжила, ніби скидала з себе важкий тягар.
— І знаєш, планшет я розбила не тому, що Максим попросив. Я сама вирішила. Бо ненавиділа ту залізяку. Ти завжди дивилася в неї, а не на мене. Я хотіла, щоб ти хоч раз подивилася на мене.
— Ти збрехала на раді директорів? Ти ж казала, що Максим тебе попросив!
— Так. Збрехала. Я хотіла помститися йому за те, що він перестав звертати на мене увагу. Але насправді… це я сама.
— Я зрозуміла. Тому я їду. У санаторій. Надовго. Може, там я зрозумію, як жити далі.
— Прощавай, Аню. Прости, якщо зможеш. — Вона поклала слухавку.
Я сиділа з телефоном у руці. У домі було тихо. Лише гучно билося серце. Я підвелася й підійшла до вікна. Надворі йшов дощ. Краплі стікали по склу, наче сльози. Я згадала батька. Його відхід. Тоді я була ще малою. Він сказав: «Я більше не можу. Прости». І пішов. Мати тоді сказала, що він нас покинув. Що він слабак. Тепер я розуміла: він просто рятувався.
Я опустилася на підлогу у вітальні. Навколо лежали дитячі іграшки. На дивані — плед, яким я вкривала сина, коли він хворів. На полиці — фотографії. На одній із них ми всі разом: я, Максим, діти, мама. Усі усміхаються. Брехня.
Я витягла з сумки новий планшет, той самий, що купила замість розбитого, поставила його на стіл і довго дивилася. Потім піднесла руку до краю, хотіла скинути його. Але зупинилася.
Замість цього я відкрила додаток «Нотатки» й написала:
«Зателефонувати батькові. Звести маму до лікаря. Купити дітям морозиво. Жити далі».
Я відклала планшет. Погасила світло в кабінеті, піднялася сходами нагору, де чекала порожня спальня. Завтра мав початися новий день, і я знала, що вистою. Бо я не була жертвою. Я була жінкою, яка вміє збирати розбиті уламки й будувати з них щось міцніше.