– Навіщо тобі нові чоботи, якщо ти старі ще не зносила? – каже мені мій чоловік у взуттєвому магазині. Ми туди зайшли, бо побачили, що в той день там були суттєві знижки.
Мені сподобалися одні чоботи, я захотіла їх приміряти, але мій чоловік обрубав цю ідею в корінь. Деякі люди навіть посміхнулися з його жарту.
Я би теж посміялася над жартом чоловіка, от тільки це був зовсім не жарт. Анатолій всерйоз нагадав мені, що у мене є чоботи, і поки я ті не зносила, нових мені не треба.
Сказати, що я засмутилася – це нічого не сказати. Я ж не так часто чогось хочу, а ці мені дуже приглянулися, ще й ціна прийнятна, 50 відсотків знижки.
Перечити в магазині чоловікові я не стала, у нашій сім’ї так не прийнято. Ми обоє працюємо, але каса у нас спільна, і знаходиться вона у чоловіка. Саме він вирішує, що мені можна купувати, а що ні. Та зазвичай, на його думку, мені нічого не треба.
Ми одружилися доволі молодими, я щойно університет закінчила, і відразу під вінець. Своїх грошей у мене не було, тому на початках мене забезпечував чоловік. Я відразу зауважила, що він дуже економний, і навіть подумала, що це для родини добре, бо ми зможемо щось відкласти, до чогось доробитися, але я не звернула увагу, що економить він лише на мені.
Навіть коли після декрету я влаштувалася на роботу і стала заробляти, я все одно не могла собі нічого купити без одобрення чоловіка, а він рідко коли вважав, що мені щось треба. Тому я постійно ходила в обносках, в прямому розумінні слова.
Якщо я щось собі і купувала, то лише на секонд-хенді на вагу. Доводилося, щоправда, довго там ритися, але іноді мені вдавалося знайти навіть дуже хороші брендові речі за копійки.
Я не пам’ятаю, щоб я купувала собі сукні, взуття чи верхній одяг в нових магазинах, на думку чоловіка – це занадто дорого, і мені того не треба.
За 18 років нашого спільного з ним життя я вже майже з цим змирилася, але нещодавно мені моя подруга, яка працює разом зі мною на роботі, зробила зауваження, що я – молода жінка, а одягаюся як бабуся.
Вона знає мою ситуацію, і вважає це ненормальним, адже я сама непогано заробляю, працюю у великому колективі, а не можу нічого собі купити.
І ось тепер цей випадок з чоботами. Я чомусь була впевнена, що за дві з половиною тисячі чоловік мені таки їх купить, бо це і справді гарна ціна.
Але Анатолій навіть не думав витрачатися на мене, навіщо, якщо я не боса, і хоч якесь взуття у мене є.
Мені стало прикро, засмучена я попрямувала додому. По дорозі ми ще зайшли в продуктовий магазин, і накупили там продуктів на 3 тисячі гривень. Чоловік любить смачно поїсти, і ніколи собі в цьому не відмовляє, а на їжі не економить. Як і на речах для себе. Анатолій ходить тільки в брендових речах, які як він каже, якісніші.
Як не крути, несправедливість виходить. Чоловік ходить в обновках, а я в обносках. Ті чоботи так засіли мені в душу, що я через них всю ніч не спала. А зранку пішла на роботу і позичила гроші в подруги, сказала, що віддам з найближчої зарплати.
Та порадіти обновкою мені довго не вдалося, бо чоловік як їх побачив вдома, так відразу наказав, щоб я повернула їх в магазин.
– Сподіваюся, ти чек зберегла. Завтра ж віднесеш назад їх, – скомандував Анатолій.
А коли я вперше за все наше сімейне життя заявила, що я не збираюся повертати ці чоботи в магазин, бо вони мені подобаються, чоловік мені відповів, що я залишуся зі своїми чоботами, бо він зі мною розлучиться.
Я не знаю, що мені робити. Болить мене ця ситуація навіть не настільки через чоботи, як через те, що чоловік не хоче бачити моїх потреб.
Так, я згідна, що зараз не найкращий час щоб купувати собі взуття на підборах, адже ми нікуди крім роботи і не ходимо. Але ж я жінка, і мені хочеться бути красивою.
Як бути в цій ситуації? Повернути взуття в магазин, як радить чоловік? Чи залишити ці чоботи собі?
