Повертатися додому не хотілося, навіть після важкої другої зміни. Адже там на нього чекає молода дружина. Дивно якось звучить. Ось тільки для Кості це не диво, а реальність.

– Навіщо я одружився з цією красунею? Й року не минуло, а ми вже ненавидимо одне одного. Зараз прийду додому, а там поїсти нема чого і на роботі всю зміну не їв.

– І не будинок це, а двокімнатна квартира, яку купили її батьки, і якою Регіна тепер все життя мене дорікатиме.

Підійшов до під’їзду, глянув на вікна помешкання на другому поверсі.

– Світла немає, схоже спить.

Піднявся на другий поверх. Відчинив двері, обережно зайшов. Тиша. Зазирнув у спальню – нікого.

– Де ходить?

Пройшов на кухню. На брудній плиті пусто. Зазирнув у холодильник і важко зітхнув – три шматочки хліба, та в морозильнику невеликий шматочок сала. Лише на столі стоїть ваза з вівсяним печивом. Взяв одне, заштовхав у рота.

У коридорі почувся шум дверей і пролунав голос молодої дружини:

– Печиво моє, не їж!

– Знов нічого не могла приготувати? – зло вимовив, проковтнувши печиво.

– Зайшов би до крамниці, – на кухні з’явилася дружина у всій красі.

– Регіно, а ти, де була?

– Гуляла. Ти ж ночами теж десь буваєш.

– Я працюю.

– Коли чоловік працює, гроші вдома водяться, – відразу завелася дружина.

– У нас у країні середня зарплата – двадцять п’ять тисяч, я їх і заробляю. Колись і більше зароблятиму.

– Може, колись і я тобі готуватиму.

– Картоплі хоч би посмажила, адже мої батьки цілий мішок привезли.

– Це все, на що твої батьки здатні. От і смаж сам свою картоплю!

– Доведеться, – Костя криво посміхнувся. – Адже ти навіть картоплю нормально посмажити не можеш.

Наклав у раковину картоплю і почав чистити.

Дружина ввімкнула електрочайник. Приготувала собі чай, взяла печиво і пішла в кімнату.

А чоловік зайнявся жарінням картоплі, їсти хотілося сильно.

Дістав із морозилки останній шматочок сала, нарізав дрібно і кинув на пательню. Коли сало розтопилося, кинув туди дрібно нарізану цибулю.

Коли все набуло золотистого відтінку, обережно склав все у тарілку. На пательню висипав нарізану смужками картоплю і додав газ.

Так і стояв, старанно перевертаючи. Коли картопля добре підсмажилася, вивалив туди шкварки із цибулею.

Зайшов до кімнати:

– Регіно, їсти будеш?

– Їж сам свою картоплю із салом, я нормальну їжу хочу.

– Як хочеш.

Повернувся на кухню і взявся до трапези.

Костя ліг у кімнаті на дивані, навіть не зазирнувши до спальні, спати з дружиною не було жодного бажання.

Вранці дружина пішла в інститут, вона на четвертому курсі навчалася.

Костя цього тижня працював у другу зміну. Напився чаю без усього, добре хоч цукор був і став вирішувати, чим зайнятися до роботи.

Його білизну, шкарпетки та футболки, і вчора, і позавчора – ніхто не прав. Заразом закинув у пральну машинку і білизну дружини.

А їсти хотілося все сильніше і сильніше:

– Куди вона по двадцять п’ять тисяч щомісяця витрачає, а поїсти вдома нічого? Все одно щось треба приготувати. А що?

– Крім картоплі все одно нічого немає. Приготую товчену картоплю. Цибуля є, соняшникової олії теж трохи залишилося.

Зварив картоплю, потовк. Посмажив цибулю на олії, додав туди. На останню сотню, що залишилася у кишені, купив хлібину хліба, та пакет молока.

Поїв і почав збиратися на завод, де працював верстатником:

– Раніше почну, більше зароблю.

Правильно зробив, що раніше прийшов, роботи привалило багато, та й розцінки хороші. Запрацювався, не помітив, як обід настав. А що його помічати, все одно грошей немає?

– Костю, ти на обід ходив? – пролунав поруч голос.

Повернувся. Перед ним стояла їхня молода кранівниця.

– Олю, мені ніколи. Підробіток підвалив.

– Вимикай свій верстат!

– Навіщо? – Але верстат вимкнув.

– Ходімо обідати! У мене рис із котлетами. Одній мені не з’їсти.

– Якось не зручно, – а хотілося.

– Ходімо, ходімо!

Здавалося, рис із котлетою та підливкою, – а так смачно. Дівчина дивилася на нього з якоюсь радістю, раптом, не витримавши, запитала:

– Тебе дружина зовсім не годує …, – і відразу затнулася, зрозумівши, що зачепила за живе. – Вибач!

– Так годі тобі! Щиро дякую за смачний обід!

– Чай зараз питимемо.

– Я так з тобою не розрахуюсь, – спробував він пожартувати.

– З зарплати шоколадку купиш, – хитро посміхнулася дівчина.

– Обов’язково!

Чомусь йому завжди так легко і приємно було розмовляти з цією простою і зовсім непоказною дівчиною.

Коли йому потрібно було поставити тару із заготовленням, або замінити пристосування на верстаті, вона з’являлася миттєво, наче стежила за ним зверху. А може, так і було.

На роботі він трохи затримався, хіба покинеш таку гарну роботу. Прийшов додому вже о третій годині. Дружини вдома не було.

Подзвонив – вона скинула. Подзвонив ще раз:

– Телефон абонента вимкнений, або знаходиться поза зоною обслуговування, – пролунав голос автовідповідача.

Повернулася дружина о шостій ранку. Від неї пахло хмільними парами.

– Де ти була? – злісно запитав Костя.

– Твоя яка справа? – Не менше зло відповіла вона.

– Ти не забула, що я ще твій чоловік?

– Мені двадцять один, і ти думаєш я все життя житиму з таким невдахою, як ти?

– Поки я твій чоловік…

– Збирай свої манатки й до побачення! – Не дала йому домовити дружина.

– Не зрозумів.

– Що тут не зрозумілого? Я ж сказала, що не збираюся жити з таким, як ти, – і безапеляційно промовила. – Все! Даю тобі на збори один день. Наступного тижня заяву на розлучення йдемо подавати.

– Ну, гаразд!

– Все! Я втомилася і пішла спати, – і попрямувала до спальні.

Костя розгубився, він не був готовий до такого повороту подій:

– А куди йти? Назад до батьків у село. А мені батько казав, що не пара ми один одному. То що робити?

– Адже мені всього двадцять три. З нею я не повний рік прожив, і він мені пеклом здався. Може ще п’ятдесят років на білому світі проживу. І весь час буду з нею?

– Вона, видно, відкрито мені стала зраджувати. Треба наважуватися! Піду на завод, може, кімнату в гуртожитку дадуть. Не дадуть, на орендовану піду.

Кімнату пообіцяли, але не одразу, а в кращому разі – за місяць. Пішов на свою ділянку. Зайшов у кімнату майстрів:

– Борисе Петровичу, відгул потрібен, – звернувся він до начальника дільниці.

– Що сталося?

– З дружиною розлучаюся, а квартира її. Жити нема де. Ходив у заводоуправління, там сказали, тільки за місяць і то твердо не пообіцяли. Піду орендовану квартиру шукати.

Начальник ділянки, Валентина Василівна, яка сиділа в цій же кімнаті, уважно слухала їхню розмову і, звичайно ж, втрутилася:

– Знаю, хто тебе пустить на квартиру. У неї двокімнатна від бабусі лишилася, – дістала телефон. – Пиши поки заяву, зараз подзвоню їй!

– Валентино Василівно, попередьте, що гроші я можу тільки з зарплати віддавати.

– Її це влаштує.

– А вона точно пустить мене на квартиру.

– Можеш не сумніватися.

– Валентино Василівно, а вона у нас у цеху працює?

– Які ви, мужики, безглузді, – засміялася жінка і вийшла.

Зайшла вона хвилин за п’ять.

– Все, Костю, йди зустрічай! Зараз прийде.

– Хто?

– Іди! – виштовхала розгубленого хлопця з кімнати, і обернулася до начальника ділянки. – Наразі, ще одну заяву на відгул підпишеш.

– Ользі чи що?

– Кому ж ще?

Він стояв і чекав на господиню, яка повинна пустити його на квартиру, і раптом побачив кранівницю Ольгу, що квапливо йшла в бік ділянки. Підійшла до нього, чомусь зі щасливою усмішкою на обличчі:

– Костю, ти квартиру шукаєш?

– Це ти здаєш?

– Не здаю, але тебе виручу, – і на обличчі, як і раніше, посмішка.

– У мене речей мало.

– Розберемося. Нині заяву на відгул напишу.

Він прийшов на нову квартиру з двома сумками, де був лише його одяг, та ноутбук.

– Заходь! – привітно промовила господиня. – Я саме смачний борщ приготувала.

– Сама? – це вирвалось у нього якось несподівано.

Дівчина довго сміялася, від дурного питання, від його розгубленого вигляду.

– Проходь! Нині оціниш.

Борщ був приголомшливим. Він навіть забув, що кісточки гризти, тримаючи руками, непристойно.

Після обіду почали розбирати його речі. Ольга вже показала, куди їх складати, але глянувши на його пом’яті, погано відіпрані речі, здивовано спитала:

– У тебе дружина зовсім прати не вміє?

– Це я прав.

– Тоді зрозуміло, – зібрала всі речі й віднесла у ванну, де стояла пральна машина.

До вечора Костя не встигав дивуватися затишку в цій квартирі, смачній їжі, а головне – доброму відношенню.

І раптом зрозумів, що хоче залишитись тут назавжди. З цією нехай, не дуже симпатичною, але такою доброю дівчиною.

– Костю, ти про що задумався?

– Про майбутнє.

– Про чиє майбутнє? – Задала вона, здавалося незрозуміле питання.

Але він все зрозумів:

– Про наше, – і ніжно обійняв дівчину.

– Не дарма кажуть, що з обличчя воду не пити, – аби людина гарною була… Я слушно міркую?

Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.