Григорій стояв біля свіжої могили матері. Щойно її поховали. Сльози текли самі собою по неголених щоках, він їх не приховував. Односельці поступово розходилися, а він усе стояв, поки його не торкнувся за руку дід Ніканор.
— Ходімо, Гриню, ходімо. Стояти тут марно, Анну вже не повернути. Вона прожила довге життя — вісімдесят сім років. І мені, до речі, скоро буде стільки ж. Хто знає, скільки мені ще судилося по цій землі ходити.
Григорій глянув на старого і, зітхнувши, рушив із ним у напрямку села. Йшли повільно, дід усе говорив:
— Тобі, Гриню, майже сорок, а ти досі нежонатий. Так не годиться. Ось поховав матір, тепер треба господиню в дім шукати. Друзі твої давно вже сім’ї мають, дітей виховують. А ти? Скромний ти дуже, ось і все. Потрібно бути рішучішим.
— Так, дідусю Ніканоре, я й сам уже про це думав. Ще коли мама була жива, вона теж не раз мені нагадувала. Буду вирішувати, — погодився Григорій.
Йому було важко змиритися з втратою. Він був молодшим і пізнім сином, а два старші брати давно загинули: один — на війні, інший — у автокатастрофі. Тепер залишився сам у великому будинку, що власноруч збудував. Раніше жив щасливо: мати доглядала за домом, готувала, прала, а він займався господарством. Її не стало раптово — лягла спати і більше не прокинулася. А він звик повертатися в чисту хату, де пахло пирогами, особливо коли мати пекла.
Вони жили в злагоді, але вона завжди казала йому привести в дім дружину. Та Григорій не міг вирішити, яка жінка йому потрібна. Не те щоб у нього не було жінок — він зустрічався, але серйозних стосунків не заводив, хоч жінки й надіялися. Він був добрим, спокійним, господарським. Не пив, не курив, працював.
У кожному селі є самотні чоловіки. Хтось спився, хтось лінується, хтось надто сором’язливий. Але Григорій не належав ні до якої з цих категорій. Просто так склалося, що не зустрів він у молодості свою долю. А після тридцяти стало важче спілкуватися з молодими дівчатами, а ровесниці вже були заміжні. Так і пролетіли роки.
Тепер він розумів, що одному жити неможливо. Перебирав у голові знайомих жінок, з якими колись мав стосунки, та жодна не підходила. У сусідньому селі була Галина — з дитиною, давно розлучена. Було ще кілька жінок, але… Жила у їхньому селі й Ліда, бухгалтерка, проте вона була сварливою, і Григорій боявся її гострого язика.
— Піду-но я до діда Ніканора, він мудрий чоловік, порадить щось, — вирішив Григорій.
Дід якраз пив чай із блюдця, як звик із давніх-давен.
— Здоров, Гриню! Заходь! — привітався він, щойно той ступив на поріг.
— Добридень, дідусю.
— Сідай до столу, чаю вип’ємо. Він у мене на травах, цілющий. Не просто так прийшов, чую я…
Григорій налив собі чаю, зітхнув:
— Так, дідусю, ти вгадав. Хочу поради. Думаю одружитися, та не знаю, кого обрати. Є жінка з дитиною, господарська, але чи підходить вона мені? Ще є Ліда, знаєш її. Але характер у неї…
— Ох, Ліда… Всяке слово тобі проти скаже, така вже є. Не буде тобі з нею спокою. А та жінка з дитиною… Вона матір, і її дитина завжди буде на першому місці. Краще бери незаміжню, без дітей. Заведете своїх. Ось тобі моя порада.
Григорій замислився.
— А на кому ж тоді женитися? — пробурмотів.
— Одружися на Марії, і будеш щасливий.
— Марія?! Та вона ж стара діва, руда, в ластовинні, негарна… Може, й добра, і роботяща, але…
— Ти глянь уважніше. Вона добра, щира. Як усміхнеться — наче сонечко світить. Ось хто тобі потрібен.
Григорій довго думав над словами діда, а потім почав придивлятися до Марії. Одного дня побачив її з сумкою біля магазину, підійшов, допоміг.
— Добридень, Маріє, — усміхнувся.
— Доброго дня, — відповіла вона мелодійним голосом, і він оторопів: така гарна усмішка, тепла, світла…
Вони почали спілкуватися, гуляти вечорами. Григорій дізнався, що Марія з великої сім’ї, завжди дбала про молодших, і часу на себе в неї не було. Тому й не склалося особисте життя.
— Маріє, а давай ще прогуляємось? — якось несміливо запропонував він.
— А чого ж ні? — усміхнулася вона.
Через три місяці після смерті матері Григорій покликав Марію заміж. У селі пліткували, що він її покине, але сталося інакше. Весілля гучного не було, старі радили не справляти через недавню втрату. Зібралися родичі, друзі. Біля нареченого сидів дід Ніканор, замінюючи батька.
Потекли будні. Григорій і Марія розуміли одне одного без слів. Вона господарювала, готувала, дбала про нього. А він почав бачити в ній не руду, не стару діву, а найпрекраснішу дружину у світі. Потім з’явився син Антошка — такий же рудий.
— Тепер у мене два сонечка, — казав Григорій.
Тільки одне засмучувало його…
Помер дід Ніканор, і вся громада зібралася, щоб його провести в останню путь. Приїхала і його донька з чоловіком, хоча вони жили далеко. Григорій повідомив її про сумну звістку, і вона, не роздумуючи, вирушила в рідне село. Односельці підтримували їх у всьому, адже діда Ніканора поважали і любили — він був мудрою і доброю людиною.
Життя продовжувалося. У Григорія та Марії народилася донечка. Вона була схожа на батька, і хоча він трохи засмутився, що вона не руденька, як Марія, він все одно був щасливий. «Було б три сонечка в домі», — казав він, сміючись. А чим більше сонця — тим світліше і тепліше.
Григорій не проміняв би свою Марію ні на кого, навіть на королеву краси, і часто повторював це всім у селі. Він був безмежно вдячний дідові Ніканору за його мудру пораду, адже саме завдяки йому знайшов своє справжнє щастя.
Залишити відповідь