Пенсіонерка Лілія (або як усі її звали, Ліля) Дмитрівна, важко зітхнувши, насилу перевернулась на інший бік. Хворіли суглоби, сильно опухли ноги. Вона замучилась ходити лікарнями, втомилася від лікування.

Жила одна, заміжня ніколи не була, син народився давно, від першого кохання.

І тут пролунав дзвінок у двері. Насилу дошкандибавши, відкрила.

На порозі стояли син із невісткою. Поруч – чотирирічний онук Мишко, маленькі ручки стискали машинку. І здоровенний собака.

– Мамо, ми швидко. Ми назад поїхали. Мишко і Тефтель у тебе залишаються. Днів за п’ять упораємося! І заберемо їх, – сказав син Гліб.

– Так… Я ж це… хворію, я не ходжу, я…, – тільки й змогла вимовити Ліля Дмитрівна, спираючись на одвірок.

– Ми б тебе не потурбували, правда. Але не тягти ж із собою дитину та собаку дев’ять годин до іншого міста.

– Моя мама… Її більше немає, – відповіла невістка Ліза і заплакала.

Слідом заплакав онук, сумно зітхнув собака. І Ліля Дмитрівна зрозуміла: “Треба щось робити!”

Хвороба підкралася пів року тому.
Лілі Дмитрівні лише 60 років виповнилося. Але куди не поглянь – багато літніх людей із паличками. Здоров’я вкотре дає збій.

Ліля Дмитрівна знала, що сваха, Ірина Кирилівна дуже хвора. Батько невістки, Іван Петрович, давно загинув. А тепер, виходить і сваха… Треба ж, вмить згоріла від недуги. А ще молодша за неї.

Син та Ліза вже поїхали. І ось тепер Ліля Дмитрівна, відчуваючи біль у плечі та ногах дивилася на двох: онука та собаку. Дитина обіймала величезну псину, а та її ретельно облизувала.

– Мишко… А він це, не кусається? Чого він такий страшний? Ви б хоч пуделя взяли! Це взагалі хто? – тільки й змогла вимовити жінка.

– Це бабуся, англійський бульдог. І він гарний. Його Тефтель звуть! Він лагідний, – хлопчик продовжував гладити собаку.

– А це… З ним же гуляти треба, га? – Ліля Дмитрівна схопилася за серце.

Сама вона, крім кішок (і тих вже давно не було), нікого не тримала. Досвіду щодо догляду за собаками не мала взагалі.

Серце розривалося від жалю до свахи, яка пішла з життя.

Але Ліля Дмитрівна не уявляла, як вона зі своїми болячками впорається зі спритним малюком та величезним собакою.

– Треба! І годувати. Він м’ясо їсть. І кашки. І взагалі. Пішли надвір, бабуся! Час вже гуляти! – Самостійний Мишко зітхнув і подався одягати чобітки.

Ліля Дмитрівна не пам’ятала, у чому пішла надвір. Дитина всунула їй повідець, сама взяла її за руку. Так і вийшли.

Надворі вона не була вже тиждень, погано було. Але тепер йшла. Через біль зі сльозами. Що робити, Господи? Молилася подумки, щоби сили дав. Нема кому допомогти, крім неї, бабусі хворої! Внучок же рідний, та собака цей…

Тефтель ішов спокійно. Під час прогулянки жодного разу не смикнув повідець, не звертав уваги на собак, що гавкали та носилися повз.

Ліля Дмитрівна його навіть поважала. І з гордістю випрямила спину, коли йшли повз сусідок, що розташувалися на лавочці та збирали останні плітки.

– Це у тебе гості, чи що? Ти ж казала, що хворієш! Ой, як ти з дитиною та такою собакою впораєшся? Допомогти може? Зовсім занедужаєш та згинеш! Хлопчику, ти навіщо до бабусі приїхав? Вона ледь жива! І собаку ще привезли. Зовсім у твоїх батьків совісті нема! Сплавили на хвору, а самі, мабуть, відпочивати поїхали! – прокричала на всю вулицю сусідка із п’ятого поверху Зінаїда.

Ліля Дмитрівна відчула, як напружилася рука онука. І навіть цей самий англійський Тефтель докірливо хитнув головою.

– Циц! Розтріпалися, сороки. До вас онуків не возять, от і заздрите! Сама попросила Мишка привезти! І нічого я не хвора. А собака ця породиста, він у них це… чемпіон з виставок, ось! І нічого язиками чухати, ще раз подібне при дитині скажете…! Тільки й можете, що інших обговорювати! А син у мене з дружиною сваху проводжати в останній путь поїхали, а не відпочивати, якщо вам так цікаво! – Випалила Ліля Дмитрівна і швидко пішла вперед, забувши про те, що ноги ледве йдуть.

– Не слухай їх, Мишко! Бабуся тобі завжди рада! – обняла вона онука у ліфті.

– Бабуся… А ти не відлетиш на небо, як баба Іра? Мама та тато мені пояснили, що вона тепер там житиме. Тільки… І так дідусь там, і вона тепер там. І крім тебе в мене нікого немає… Ти не відлетиш, бабусю? Не кидай мене, бабусю, люба, я тебе так люблю! – обхопивши коліна Лілі Дмитрівни, заплакав Мишко.

– Чого ти? Внучку! Не плач, рідний! Та баба тобі набридне ще! Нікуди не відлечу! Завжди буду з тобою! І до школи тебе поведу, і до інституту! Завжди з тобою твоя бабуся буде, Мишко! – Притиснула до себе дитину Ліля Дмитрівна.

Через “не можу” приготувала вечерю. Сходила абияк у магазин. На ніч пішла гуляти з Тефтелем. Той, як і раніше, незворушно йшов поруч.

Коли онук і собака заснули, пішла пити ліки. Все боліло так, наче вона всю ніч рила котлован під вікном. Але Ліля Дмитрівна розуміла: сподіватися більше нема на кого. І досі чула у вухах слова Мишка. Як він плакав. Як боїться залишитись без неї.

– Господи, допоможи! Хоч би трохи полегшало.- Не заради себе, заради онука прошу! – шепотіла Ліля Дмитрівна.

Наступного дня вони грали в машинки й літня жінка раптом зрозуміла, що повзає з Мишком по підлозі, чого не робила давно. І кашу разом варили. А потім купали Тефтеля, який забруднився у калюжах. Несподівано для себе Ліля Дмитрівна поцілувала собаку.

– І чого я вирішила, що він страшний? Гарний який та розумний! Чудо-пес! – казала вона сама собі, витираючи Тефтеля.

– Мишко, а чому його звати так? – поцікавилася в онука.

Хлопчик засміявся.

– Він, бабусю, тюфтельки дуже любить! А взагалі в нього у свідоцтві ім’я таке англійське – Тефтель! – посміхнулася дитина.

Дні просто летіли! І казки були прочитані, і в планшеті Михайло бабусі показав, як казки дивитися.

Букви вивчили, тямущий хлопчик навіть слова складати почав. А Тефтель любив поспати у кріслі та випросити морозива чи шматочки сиру.

– Мамо! Ти як? Пробач нам, виходу не було! Ще на кілька днів затримаємось! Не уявляю, як ти, хвора, справляєшся з Мишком і собакою. Але куди нам їх було подіти? – з тривогою промовив син.

– Добре, впораюся вже якось! Не кажи нісенітниці! Я бабуся, зрештою!Скільки треба ще будьте. Лізу підтримуй, як вона тепер, без матері. А про здоров’я моє не турбуйся. Всі ми не стаємо молодшими, але з будь-якою проблемою можна впоратися! – З оптимізмом промовила Ліля Дмитрівна.

Коли Гліб та Ліза під’їжджали до будинку, уява малювала невеселі картини. Хвора Ліля Дмитрівна, яка ходить важко. Михайло і собака. Як вони жили усі ці дні?

– Гліб! А це… Не твоя мати? Он, біжить, – тільки й змогла вимовити Ліза.

– Вона! Ну, мама, дає! – здивовано промовив Гліб.

Подвір’ям, штовхаючи м’ячик, незграбно бігла Ліля Дмитрівна. Їй здавалося, що вона не бігала років сто! Ходила ж важко! За нею з вереском бігли Мишко і Тефтель.

Коли настав час їхати, дитина вчепилася в бабусю і заплакала.

– Мишко! Та я до тебе за два тижні приїду! До кафе підемо! На майданчику пограємось! Ти чекай на мене! – Ліля Дмитрівна взяла Мишка на руки, які ще зовсім недавно навіть чайник не могли тримати.

– Мамо! Він же важкий, ти чого! – обурився Гліб.

– Нічого! Чекай мене, Мишко! Все буде добре! Бувай, Тефтель! Скоро бабуся приїде до тебе! Гуляти підемо! – засміялася Ліля Дмитрівна.

Дійсно, Ліля Дмитрівна насилу ходила, дуже хворіла. А потім ось раз – і почала рухатися. Чому всі на подвір’ї досі дивуються!

– Мене вилікували Мишко та Тефтель. Деякі болячки залишилися, але це нісенітниця. Не треба лежати, інакше зовсім не встанеш! Не треба шкодувати себе, інакше гірше буде. Не завжди лікарні та ліки здатні створити диво. А кохання – може. Я подумала, як без мене будуть дитина та собака? Якщо я лежатиму? І встала! І ходити спочатку через силу почала, а потім бадьорість з’явилася! Тому що я їм потрібна! Мені є заради кого жити! Так що як би погано і боляче не було, вставайте! Ідіть! Заради маленьких ручок онуків, які довірливо лежать у ваших руках. Це казкове і найкраще, що може бути! Заради своїх дітей, чоловіків. Заради своїх собак і кішок, які теж вас потребують! Моліться Господу, щоб допоміг, зберіть волю в кулак. Немає нічого такого, чого б не змогла людина. У складних ситуаціях організм має приховані ресурси! Боріться. І насолоджуйтесь кожним днем, радіючи життю! – Порадила Ліля Дмитрівна всім-всім!

Ставте вподобайку та залишайте коментарі, що думаєте з цього приводу?