Знову заграла мелодія на телефоні чоловіка, уже вдруге. Надія відчинила двері у ванну кімнату:
– Матвію, хтось тобі знову дзвонить.
– Надю, якщо ще раз подзвонять, відповідай!
Встигла лише прикрити двері, як на телефоні чоловіка знову заграла мелодія. Узяла телефон:
– Я вас слухаю!
– Де Матвій? – пролунав незнайомий жіночий голос.
– У ванній кімнаті. А ви хто?
– Поліна, його перша дружина. Вас як звати?
– Надя, – за голосом дзвонившої одразу визначила, що трапилося, щось надзвичайне.
– Надю, заспокойтеся! Я на вашого чоловіка не претендую. У мене горе, пішла з життя мама, його колишня теща, а я не можу сьогодні приїхати. Нехай він мені передзвонить.
Чоловік вийшов за кілька хвилин і відразу запитав:
– Хто там?
– Твоя перша дружина. У неї мама пішла засвіти. Просила тебе передзвонити.
Матвій узяв телефон. Зачепив пальцем останній виклик:
– Поліно, що сталося?
– У мене мама пішла з життя, а я не можу приїхати. Сусідка її подзвонила, маму відвезли, а Ганна одна вдома. Сусіди там усі непутящі.
– Ти що дитину з хворою бабусею залишила? – роздратовано запитав колишній чоловік.
– А що я її маю сюди, притягти? Тут її зовсім ні з ким залишати, – і тут же чи то попросила, чи то наказала. – Матвію, подбай про Ганну. Адже вона і твоя дочка.
Зв’язок перервався, і він звалився на диван, вирішуючи, як вчинити. Заплакав їхній син, і дружина кинулася туди.
За хвилину повернулася із сином на руках і сіла поруч. Малюк одразу перебрався на руки тата. Йому вже другий рік пішов, і він відчуває, що татові руки міцніші.
– Як справи, Мишко? – батько спробував посміхнутися, але не вийшло.
– Розповідай, що там сталося? – зажадала дружина.
– Колишня теща, вона інвалід, років п’ять тому в аварію потрапила. Колишня дружина вийшла знову заміж і поїхали з новим чоловіком за кордон на заробітки. Дочку з бабусею залишила.
– А ти, коли востаннє доньку бачив?
– Роки два-три тому, перед тим, як ми з тобою розписалися. Аліменти з мене віднімають з основної роботи.
– Давай Мишка! – зажадала дружина і тут же веліла. – Поїдь, до своєї дочки! Дізнайся, що там. Їй скільки років?
– Сім
– Якщо її там ні з ким залишити, привези сюди.
– Дякую, Надю!
***
Колишня теща жила за містом у невеликому будиночку. Приїхав туди Матвій уже ввечері. Пройшов у хвіртку і постукав у зачинені двері.
Довго ніхто не відчиняв, хоч і відчувалося, що за дверима хтось стоїть. Нарешті пролунав переляканий дитячий голосок:
– Хто?
– Ганнусю, це я, твій тато. Відкрий!
– Ти справді мій тато?
– Правда, донечко, правда.
Двері відчинилися. Донька підросла, але залишалася маленькою і худенькою для своїх семи років.
– Тату, – притулилася до нього і почала розповідати крізь сльози. – Бабуся…, її відвезли. Тату, мені страшно. Мама поїхала і зовсім не приїжджає.
– Усе ,Ганнусю, заспокойся! Я з тобою.
Зайшли в будинок. Удома було незатишно. Їсти нічого. А донька продовжувала тримати його за руку, боячись, що він піде.
Пролунав легкий стукіт у двері, і зайшла сусідка:
– Це ти, Матвію?
– Я.
– Немає більше тещі.Вона останній тиждень абияк вставала. Я дзвонила твоїй Поліні, а їй усе ніколи. Сьогодні вранці Ганнуся прибігає, каже, що бабуся не встає. Заходжу, а вона вже… холодна.
Він лише покивав головою.
– З Ганною треба щось робити, – продовжила сусідка. – До себе я її взяти не можу.
Дитина притулилася до нього сильніше, злякавшись, що її залишать тут саму.
– Із собою її візьму, – твердо сказав Матвій. – Ви за будинком подивіться, поки Поліна приїде!
– Звичайно, звичайно, подивлюся.
– Доню, збирайся! Одяг із собою на перший час візьми!
Та кинулася збирати свої речі в пакети, раз у раз озираючись, чи не пішов тато. Потім підійшла до тумбочки:
– Тату, бабуся сказала, якщо з нею щось трапиться, треба ось ці документи взяти і
гроші, щоб її поховати, – і дівчинка заплакала.
– Складай в пакет!
– Тату, і ключі треба взяти, будинок закрити.
– Візьміть, візьміть! – закивала головою сусідка. – У мене запасний комплект є.
Вони вийшли з дому.
– Тату, а куди ми підемо?
– До мене додому.
– Тату, а чому ти від мене пішов? Ти ж хороший.
Матвій здригнувся і низько опустив голову. Він не знав, що відповісти доньці.
***
Дісталися до будинку, де жив Матвій зі своєю новою сім’єю, уже затемна. Зайшли у квартиру. Надя стояла в передпокої. Глянувши на перелякану дівчинку, важко зітхнула:
– Що ж ти така худенька? Їсти хочеш? – і не дочекавшись відповіді, легенько взяла її за плече. – Пішли руки мити! Тебе, як звуть.
– Ганна.
– Мене – тітка Надя.
Сіли за стіл. Господиня перед усіма поставила картопляне пюре з котлетою.
Їли мовчки, кожен думаючи про своє. Надія постійно кидала погляди на дівчинку, відзначаючи, що та, хоч і голодна, але їсть акуратно. А ще Надя думала про своє життя, якимось жіночим чуттям відчувала, що в їхньому житті настають зміни.
***
Сама вона була з багатодітної сім’ї. У батьків їх було п’ятеро, вона друга. Двоє молодших досі з батьками в селищі живуть. Їй самій батьки купили однокімнатну квартиру, коли вона коледж закінчила, трохи грошима старший брат допоміг. Стала працювати технологом.
Матвій працював у них у цеху зварювальником. Після того, як він розлучився зі своєю першою дружиною, всі молоді незаміжні жінки і дівчата стали звертати на нього увагу. Він добре заробляв, крім основної роботи ще й підробляв. Звернула увагу і Надя.
Через рік вони одружилися. Гроші у Матвія були, і квартира однокімнатна була, продали обидві квартири,та купили чотирикімнатну маломірку. Дітей-то хотіли, принаймні, двох.
З’явився на світ Мишко. Раділи життю і були щасливі.
І ось сьогодні в їхнє сімейне життя потрапили перша дружина Матвія і його дочка. Добре, якщо на день-другий. А якщо надовго? Ось про це Надя й думала.
Поїли, встали з-за столу.
– Спасибі, тітко Надю! – сказала дівчинка і раптом запропонувала. – Давайте, я посуд помию.
Надя мало тарілку з рук не впустила. На обличчі з’явилася усмішка:
– Іди краще у ванні гарненько помийся, помічниця!
Налила у ванну води. Дівчинка принесла якийсь пакет.
– Роздягайся, залазь! Зараз тобі нігті пострижу. Он які вони в тебе нерівні.
– Я сама пострижу.
– Що ж раніше не стригла?
– У бабусі ножиці такі тупі були, вони нігті ламали.
– Гаразд, – посміхнулася Надія. – Я подивлюся.
Стригла дівчинка акуратно й рівно.
– А що в тебе в пакеті, – запитала жінка.
– Мій одяг.
Надія заглянула. Там була спідня білизна, пом’ята і запрана:
– Я сама прала в тазику, – повідомила дівчинка. – А праскою бабуся прасувати не дозволяла, вона в нас не відключалася.
І знову жінка не могла стримати посмішку.
Рано вранці всіх розбудила мелодія на телефоні Матвія. Телефонувала його колишня:
– Що ти, так рано? – спросоння пробурчав він.
– Забула, що у вас інший час. Я сьогодні не зможу приїхати, тільки завтра.
– І що?
– Вона ж твоєю тещею була, організуй все! – колишня не просила, а наказувала.
– Твоя мати залишила п’ятнадцять тисяч…
– Диктуй номер картки, перешлю тобі ще.
– Але…, – він намагався щось заперечити.
– Матвію, диктуй!
Він продиктував номер.
– Усе, зараз перешлю, – і згадавши, запитала. – Як там донька?
– У нас у квартирі.
– Нехай сьогодні-завтра у вас поживе. Потім вирішимо.
Зв’язок перервався, а за кілька хвилин на телефоні пролунав писк, який сповіщав, що гроші переказано.
– Що там? – підійшла до Матвія дружина.
– Поліна не може сьогодні приїхати і просить організувати все для матері, – увімкнув телефон. – Ось переслала гроші.
– Поховати-то все одно треба. Бери відгул, займайся!
– Дякую! – і обійняв свою дружину.
– Дивись! – несподівано шепнула вона. – Ганна з нашим Ведмедиком грається. І розуміють одне одного.
Чоловік пішов. Діти нагодовані. Треба йти в магазин, а надворі нудний дощ, який не збирався закінчуватися. Хіба сина із собою візьмеш? Тут на думку спало несподіване рішення:
– Ганно, ти посидиш трохи з Михайлом, а я в магазин сходжу.
– Посиджу!
– Тільки дивись, щоб він до вікна не ліз.
– Гаразд, тітко Надю!
Надія, звісно, поспішала повернутися. Адже вона вперше залишила свого синочка на сторонню людину.
Відчинила двері. Кинулася в кімнату. Діти мирно гралися. Побачивши її, кинулися до неї.
– Молодець, Ганно! – полегшено зітхнула Надія.
Приготувавши обід, Надя покликала дітей:
– Ходімо обідати.
Син встав, маючи намір кинутися на кухню, а Ганна почала збирати розкидані іграшки. Побачивши це, Михайлл став їй допомагати.
Поліна приїхала лише наступного дня перед самим прощанням. Поплакала біля труни матері в селищі, де вона жила.
Побачила свого колишнього чоловіка з дочкою. Підійшла, обійняла доньку й одразу звернулася до Матвія:
– Ти з Ганною поки побудь. Після поговоримо.
Після Поліна знову підійшла до них і попросила вже нормальним голосом у свого колишнього:
– Подзвони своїй дружині, я хочу з нею поговорити.
Матвій здивовано знизав плечима, але подзвонив:
– Надю, тут Поліна хоче з тобою поговорити.
– Передай їй телефон.
– Надю, вітаю! – вимовила та привітним голосом. – Мені необхідно з тобою поговорити.
– Про що?
– Не про чоловіка. У мене інший є.
– Гаразд, приїжджай! Поговоримо, – сміливо сказала Надія.
Зайшли у квартиру. Поліна стала оглядати її. А маленька Ганна підійшла до Надії і повідомила:
– З бабусею попрощалися, і вона більше не повернеться.
– Ганно, вона на небо полетить і буде на тебе звідти дивитися. Іди у ванну кімнату, гарненько вимийся! Я тобі нове платтячко купила, красиве.
Дівчинка пройшла до ванної кімнати, а дорослі вимили руки на кухні та сіли за стіл.
– І про що ти зі мною хотіла поговорити? – першою запитала господиня квартири.
– Я відмовлюся від аліментів на Ганну. Все одно я їх усі матері пересилала. Будинок, у якому вони жили, перепишу на тебе. Робіть із ним, що хочете!
– Поліно, я щось нічого не розумію.
– Надю, мені нікуди подіти доньку. Нехай вона у вас поживе.
Добру хвилину за столом стояла тиша. Яку порушив голос із ванної кімнати:
– Тітонько Надю, я помилася!
– Зараз.
Схопила великий рушник і загорнула дівчинку:
– Ходімо, покажу, що я тобі купила.
– Як гарно! – дівчинка з цікавістю роздивлялася речі.
– Розчісуйся, одягайся! Потім покажеш, яка ти красива.Спеціально для сайту Stories
Надія повернулася до кухні, і гостя одразу поставила запитання:
– Що, Надю, згодна?
– Але так не буває.
– Чому? – Поліна, схоже, вже все продумала. – Батьки мають однакові права на виховання дитини. Пропишемо Ганну до вас. Бабусин будинок продасте. Купіть собі що-небудь.
На кухню зайшла Ганна, розчесана й у новій сукні та, радісно, запитала:
– Тітонько Надю, красиво?
– Красиво! – усміхнулася Надія.
Справжня мама поклала руки на плечі дівчинки і ласкаво запитала:
– Ганно, ти хочеш жити тут?
– З татом і тіткою Надею? Хочу, – повернулася до цієї доброї жінки, зазирнула їй в очі. – Тітонько Надю візьміть мене до себе! Я буду з Мишком грати, вам допомагати.
– Надію, згодна? – тут же запитала Поліна.
– Так! – і притиснула до себе дівчинку.
Минув рік.
Ганна забігла у квартиру і, не контролюючи своїх емоцій, закричала:
– Мамо, я відмінниця!
Зрозумівши, що сталося, обидві завмерли. Ці слова дівчинка вимовила вперше, і тепер розгублено дивилася на Надію.
Надія нахилилася, обійняла її:
– Я рада, донечко, що ти в мене така хороша й розумна.
– Мамо, я тебе так люблю!Спеціально для сайту Stories
