Надя була ще зовсім малою, коли тато зібрав валізу і пішов. Вона тоді стояла в коридорі в піжамі, тримаючи у руці свого плюшевого зайця.

– Тату, а куди ти йдеш? – запитала тихо.

– Я скоро повернусь, сонечко, – збрехав він, нахилившись, щоб поцілувати її в чоло.

Він не повернувся. Не в тому значенні, як діти того чекають. Мама довго плакала, говорила по телефону з подругами про “зраду” й “іншу”, але Надя ще не розуміла цих слів.

Минали роки. В школі Надя казала, що її тато працює за кордоном. Правда була складнішою.

Павло і справді пішов до іншої. З мамою Надійки у нього ніяк не складалося з самого початку. Рішення було складним – залишитися в сімʼї чи піти. Вибрав піти. Але це аж ніяк не означало, що тепер Надійка – не його донечка. Про дитину він не переставав дбати, і хотів бути присутнім у її житті завжди.

Бачилися вони не часто, бо Павло переїхав в інше місто, але він регулярно платив аліменти, висилав гроші на більші покупки для дитини, і постійно писав їй листи.

– Доню, ти знаєш, що я завжди поряд, правда ж? – написав їй якось тато у листівці, коли їй було десять. У конверті лежали кольорові олівці і лист – надрукований на принтері, бо він не хотів, щоб вона бачила, як у нього тремтять руки, коли він пише.

– Мамо, тато мені прислав подарунок, – показала вона листівку.

– То хай подарує тобі нормальне дитинство, а не коробку з олівцями, – буркнула мама.

Але Надя зберегла ту листівку. І всі інші, що приходили раз на кілька місяців. Зі святами, побажаннями, з короткими історіями – як він працює, як живе, як часто згадує її.

Він не був ідеальним. Та він був.

У підлітковому віці, коли все здавалося чорним або білим, вона одного разу таки зателефонувала йому і наважилася запитати те, що турбувало її багато років.

– Тату… я хочу тебе спитати: чому ти пішов?

Мовчання.

– Надю, це складно. Я тоді був молодий, слабкий, ми з мамою ніяк не могли порозумітися. Але я ніколи не переставав любити тебе. Це з мамою у нас не вийшло, але ти тут ні до чого, ти назавжди моя дочка.

– Ти ж мав боротись за нас!

– Я борюсь по-своєму. Я сплачував аліменти, я дбав, щоб у тебе була нова куртка, я дзвонив до вчительки, питав як твої успіхи…

– Ти просто тінь! – крикнула вона.

– Можливо. Але я твоя тінь. І я поряд.

У 17 вона вирішила поступати в медичний. Справа це не з легких, Надя погано підготувалася і провалила перший рік. Плакала на лавці біля гуртожитку, коли прийшов переказ з банку – “від невідомого”. Сума – рівно стільки, скільки коштує репетитор на рік.

– Тату, це ти?

– Неважливо, хто. Просто йди вперед, Надю. Я в тебе вірю, і дуже хочу, щоб твоя мрія збулася.

– Але я підвела всіх…

– Ти просто спіткнулась. Але не зупинилась. Я пишаюсь тобою.

Коли вона навчалась на четвертому курсі, батько попросив зустрітись.

– Ти можеш не хотіти бачити мене. Але я хотів би хоча б раз поговорити як батько з дочкою. Віч-на-віч.

Вони зустрілись у маленькій кав’ярні на Подолі.

– Ти стала дуже схожою на маму, – усміхнувся він.

– А ти – на себе в моїх снах, – відповіла вона.

Він мовчав, розмішуючи каву.

– Я завжди боявся, що ти мене зненавидиш.

– А я боялась, що я тебе забуду.

– Надю, ти колись зможеш мені пробачити?

– Я не тримаю зла, тату. Я просто живу далі. І радію, що хоч іноді ти був поруч.

На її весіллі Павло був присутнім, але стояв у тіні. Просто прийшов привітати. Але він був. І коли молодята вийшли на перший танець, він тихо вийшов з залу.

– Тату, куди ти йдеш?  – наздогнала вона його на подвір’ї ресторану.

– Я не хочу зіпсувати вам день, бачу, що мама не рада моїй появі. Але я не міг не прийти. Ти – моє сонце.

Він обійняв її вперше за багато років. Її голова впала на його плече, і вона нарешті дозволила собі заплакати. Павло дуже пишався дочкою і щиро бажав їй сімейного щастя.

Коли в неї народився син, він привіз дерев’яного коника. Сказав, що сам вирізав.

– Я хочу бути кращим дідусем, ніж був батьком, – посміхнувся він.

– Тоді будь просто. Не зникай тільки. Ця роль тобі буде дуже личити, дідусю Павле.

– Обіцяю.

І Павло дотримав слова. Ходив з онуком в парк, показував йому зірки, навчив зав’язувати шнурки і не боятись темряви.

Минули роки. Одного разу вона прийшла до нього в лікарню. Павло вже не говорив, тільки кліпав очима.

– Тату, я тут, – прошепотіла. – І я тебе люблю.

Він усміхнувся. З останніх сил.

Коли батька не стало, доросла дочка не дозволила нікому казати, що “він їх покинув”. Ні, він просто не зміг бути біля них так, як мали би бути батьки. Він завжди був у тіні – але поруч.

До такої ситуації можна ставитися по-різному. Але дочка все пробачила батькові, і провела з ним ще кілька щасливих років разом.