— А якщо знову? — майнула думка в Надії, коли вона втупилася у двір. Сусідський пес гасав по калюжах, а в кухні тихенько дзенькотіла порцеляна. Вона стояла біля мийки з губкою в руках, аж поки в отворах дверей не з’явився Сергій із телефоном.
— Мама завтра приїде, — повідомив він, ніби між іншим.
Надію наче струмом сіпнуло; вона повільно обернулася.
— Знову?
— Та що ти, — зітхнув Сергій. — Вона ж моя мама. Хоче сина побачити.
— Побачити сина чи вкотре мене розкласти по поличках?
Сергій невдоволено скривився.
— Не розпочинай, прошу.
Надія витерла вологі пальці рушником і сперлася на край стільниці. З Оленою Петрівною у неї не зрослося ще з першої зустрічі. Свекруха прийняла її холодно, з таким поглядом, ніби зважувала крам на базарі. А потім посипалися питання.
— Надю, а де ви із Сергієм познайомилися?
— На роботі.
— А де навчались?
— У коледжі.
— У коледжі? — брови Олени Петрівни підскочили. — Не в університеті?
— Ні, у коледжі. Після школи пішла на графічний дизайн.
Свекруха кивнула так, наче їй одразу все стало ясно. І це її «зрозуміла» світилось у погляді вироком: для мого сина — замало.
Минуло три роки. Надія з Сергієм одружилися й перебралися до квартири, яку Надія купила за власні накопичення. Та Олена Петрівна так і не прийняла вибір сина.
Кожен її прихід обертався то допитом, то нотацією про «справжню» вищу освіту.
— Сергію, а чого б Наді не вступити до університету? — питала свекруха за чашкою чаю. — У її віці ще не пізно дістати нормальний диплом.
— Мамо, у Наді прекрасна робота. Для чого їй університет?
— Робота — то добре, але освіта — це фундамент! От Аліночка, пам’ятаєш? У неї вже два дипломи!
Надія стискала щелепи й мовчала. Аліночка. Це ім’я переслідувало її не перший рік.
Аліночка — донька маминої подруги. Розумна, вродлива, дві вищі, стрімка кар’єра. Ідеал, планка, до якої, у свекрушиних очах, Надя ніколи не дотягне.
— Аліночка тепер дисертацію захищає, — сяяла Олена Петрівна під час чергового візиту. — Уявляєш? Скоро кандидат наук!
— Молодчина, — сухо відказувала Надія.
— От би тобі в неї повчитися! Дивись, і сама б висот узяла.
Надія відверталася, щоб приховати вираз обличчя. Було дошкульно. Дуже. Бо при всій любові до дипломів Олена Петрівна навіть не здогадувалась, скільки насправді заробляє її невістка.
А заробляла Надія чимало. Працювала провідною дизайнеркою у великій компанії, а вечорами й у вихідні тягнула фриланс-проєкти. Її дохід був у півтора раза більший, ніж у Сергія, менеджера середньої ланки.
Саме за ці гроші Надія відклала на житло. Трикімнатне, залите світлом, з добротним ремонтом. Вона складала кожну копійку чотири роки. Внесок Сергія був радше символічним — десять відсотків.
Коли дійшло до оформлення, вона без вагань записала власницею себе. Сергій не заперечував. Здавалося, він розуміє: це чесно.
Або їй так лише здавалося.
З появою власних стін наїзди Олени Петрівни почастішали. Вона навідувалась без попередження, наче з інспекцією — перевірити, як «молоді» тримають дім.
— Надю, а чому в тебе тарілки так абияк? — бурчала вона, розчинивши шафку. — Їх за розміром треба ставити!
— Мені так зручно, Олено Петрівно.
— Зручно! От молодь пішла — все їм «зручно». А про лад — хто подбає?
Надія ковтала роздратування. Трималась чемно, усміхалась, варила свекрусі улюблене, накривала стіл. Та годі — критика знаходилася завжди.
— Квіти на підвіконні в тебе в’януть. Доглядати треба!
— Вони не в’януть — просто відцвіли. Я сьогодні полила.
— Не знаю, не знаю… Видно, що дім ти занедбуєш. От у Аліночки завжди ідеальна чистота.
Аліночка, Аліночка, Аліночка. Надія вже не терпіла й звучання цього імені.
Сергій поводився дивно: коли мама різала словами дружину, він мовчав. Не заступався, не займав її бік. Просто відходив або йшов до іншої кімнати.
— Сергію, чому ти не скажеш мамі, щоб не пхалася в наше життя? — питала Надія після чергової сцени.
— Ну що я їй скажу? Вона ж не зі зла. Такий у неї характер.
— «Характер» у неї мене принижує без кінця!
— Не перебільшуй. Просто не звертай уваги.
«Не звертати уваги». Легко промовити.
Надія пробувала налагодити стосунки зі свекрухою. Кликала на свята, телефонувала на вихідних, питала про самопочуття. Віддавала в це душу.
На день народження Олени Петрівни Надя власноруч випекла торт. Багатошаровий, зі ніжним вершковим кремом, прикрашений фруктами. Пішов увесь вихідний.
— Ой, торт, — кинула свекруха знічев’я. — Дякую. Сподіваюся, їстівний.
Надія проковтнула комок у горлі.
— Я старалася.
— Побачимо. От Аліночка минулого тижня теж пекла — за рецептом із французької книги. Вона ж французькою вільно володіє.
Торт усім сподобався. Гості хвалили. Але Олена Петрівна так і не видала жодного теплого слова. З’їла шматок і промовчала.
На Новий рік Надія придбала свекрусі дорогий кашеміровий шарф. Довго вибирала, намагаючись вгадати.
Олена Петрівна розгорнула пакунок і лише кивнула:
— Непогано. Тільки колір не мій. Нічого, комусь передарую.
Щоки Наді запалали. На шарф пішла половина її премії. А вдячності — жодної.
— Мамо, ну навіщо так? — обурився Сергій. — Надя ж із душею!
— Ой, Сергійчику, я ж не кажу, що подарунок поганий! Просто не мій тон. От Аліночка на восьме березня мені хустку — ідеально в колір очей. Бо смак має. Вона ж мистецтвознавство вчила.
Надія підвелася й пішла на кухню. В очах пекли сльози, але плакати при свекрусі вона не дозволить.
Однієї суботи Надія працювала з дому. Горів терміновий проєкт — дедлайн через два дні. Вона сиділа в навушниках, з головою в макетах, коли пролунав дзвінок у двері.
Відчинив Сергій. За хвилину поріг переступила Олена Петрівна з важкою сумкою.
— Привіт, мамо! — зрадів Сергій. — Не чекали!
— Та я повз їхала, вирішила зазирнути. Як ви тут?
— Добре. Проходь, сідай.
Надія зняла навушники й вийшла в коридор.
— Доброго дня, Олено Петрівно.
— О, Надю. Вітаю. Ти що, до обіду в піжамі? — окинула її поглядом свекруха.
— Я сьогодні працюю вдома. Це домашній одяг, не піжама.
— Ну не знаю… Якось непристойно. От Аліночка завжди…
— Мамо, ходімо на кухню, чай поставлю, — урвав її Сергій.
Олена Петрівна попрямувала до вітальні й важко сіла на диван. Із сумки витягла товстий альбом.
— Дивіться, що принесла! Фотографії Аліночки! Учора показувала мені, я попросила роздрукувати.
Надія закотила очі. Знову Аліночка. Знову фотозвіт.
— Мамо, може, не зараз? У Наді робота, — спробував зупинити Сергій.
— Та нічого, п’ять хвилин знайде! Подивиться, як люди живуть!
Стиснувши зуби, Надія сіла в крісло навпроти. Олена Петрівна розгорнула альбом і заходилася коментувати.
— Ось Аліночка захищає диплом. Розумниця, правда? А тут — на конференції виступає. А це — її нова машина, батьки подарували. Ось дипломи — перший, другий. Обидва червоні!
Говорила вона, наче на одному подиху; очі блищали, щоки рум’янцем налилися.
— Бачите, освіта — головне в житті! Без неї — ти ніхто! От Аліночка вчилася, старалася, не лінувалась. І що маємо? Престижну посаду, гарну зарплату, шану колег!
Надія мовчала, дивлячись крізь вікно. Сергій сидів поруч із матір’ю, перегортав сторінки, киваючи в потрібні моменти.
— І знаєте, що ще важливо? — не вгавала свекруха. — Розумні діти! Якби Сергій одружився з Аліночкою — у них би діти були які! Талановиті, кмітливі!
Надя різко повернула голову.
— Перепрошую, що ви зараз сказали?
— Я про дітей кажу. Генетика ж важлива! Коли обоє батьків освічені — й діти відповідні.
— Тобто ви натякаєте, що мої діти будуть нерозумними?
Олена Петрівна зневажливо пирхнула.
— Я ж не натякаю… Просто факти. Ти — проста дівка без перспектив. Звідки тут розумним дітям взятися?
У кімнаті повисла тиша. Усередині Надії все закипіло; пальці зімкнулися в кулаки.
— Мамо, що ти таке верзеш?! — нарешті вибухнув Сергій.
— Правду кажу! Надю, не ображайся, але ж це очевидно! У тебе немає освіти, немає нормальної кар’єри. Так собі дизайнерка, що малює картинки!
— Олено Петрівно…
— Що «Олено Петрівно»?! Я ж бачу! Мій син тебе утримує: дах дав, годує!
Надія застигла. Повільно перевела погляд на чоловіка, який сидів із похиленою головою.
— Сергію, це що має означати?
Він мовчав.
— Сергій мені сказав, що цю квартиру купив сам, — провадила свекруха, не помічаючи, як повітря наелектризувалося. — Що ти, Надю, тільки його грошима користуєшся. Що він тебе забезпечує, а ти — лиш витрати!
Під ногами в Надії все похитнулося. Вона дивилася на чоловіка, не вірячи почутому.
— Сергію. Подивись на мене.
Він повільно звів очі. Обличчя — біле, винувате.
— Ти справді так сказав?
— Надю, я… Можу пояснити…
— Пояснюй. Я слухаю.
Олена Петрівна дивилася на них розгублено.
— А що не так? Сергій-бо заробляє, тебе утримує…
— Помовчіть, будь ласка, — різко відрізала Надія.
Свекруха здригнулася.
— Ти як із моєю мамою говориш?! — зірвався Сергій.
— Так само, як вона зі мною! А може, ще й м’якше! Бо моє терпіння скінчилося!
Надія підвелася, підійшла до робочого столу, висунула шухляду й дістала товсту теку. Повернулася до вітальні й поклала документи на журнальний столик.
— Хай ваша мама спершу папери почитає, а вже тоді язиком чеше, — сказала холодно. — Квартира оформлена на мене.
Олена Петрівна урвалася на півслові. Перевела погляд із теки на Надю, потім на сина.
— Що?
— Кажу, житло записане на мене. Я його купила. За свої гроші.
— Та це якась помилка, — нервово хихикнула свекруха. — Сергій же мені казав…
— Сергій брехав.
— Надю, почекай! — Сергій різко підвівся. — Не треба сцен!
— Чому це «не треба»? Ти вже її влаштував, коли вигадував для мами казочки! Розповідав, ніби утримуєш мене, що я на твоїй шиї!
— Я не так висловлювався!
— А як?! Повтори, будь ласка!
Олена Петрівна взяла теку тремтячими руками. Розгорнула. Почала ковзати очима сторінками.
— Сергію, це що таке? — її голос зірвався.
— Мамо, я поясню…
— Що тут пояснювати?! — вона втупилася в договір купівлі-продажу. — Тут чорним по білому: квартира належить Надії Сергіївні Івановій!
— Бо так і є, — спокійно відповіла Надія. — Я її придбала. За зароблені мною кошти.
— Але… Але Сергій казав…
— Сергій збрехав. Він набрехав вам про квартиру. Набрехав, що мене утримує. Набрехав, що я сиджу в нього на шиї.
Олена Петрівна підняла на сина порожній погляд. Обличчя вкрилося попелом.
— Це правда?
Сергій мовчав.
— Сергію! Я питаю!
— Правда, — ледь чутно вимовив він.
Свекруха схопилася рукою за серце й відкинулася на спинку.
— Навіщо ти обманув мене?
— Бо хотів виглядати кращим у твоїх очах! — зірвався Сергій. — Бо ти вічно порівнюєш мене з іншими! Я хотів, щоб ти хоч раз мною пишалася!
— Я і так пишаюся!
— Ні! Ти пишаєшся Аліночкою! Три роки — тільки вона! Яка розумна, яка успішна, як влаштувалася!
Олена Петрівна кліпала очима, ніби нічого не тямила.
— Я ж просто… Хотіла, щоб ти ріс, мав мету…
— Ти хотіла, щоб я на ній одружився! — урвав Сергій. — Не казала в лоба, але натякала постійно!
Надія слухала й відчувала, як усередині все холоне. Виявляється, все гірше, ніж гадалося: Сергій не просто брехав — він підміняв материнський тиск брехнею.
— А ви знаєте, Олено Петрівно, скільки я заробляю? — спокійно спитала Надія.
Свекруха перевела на неї погляд.
— Ну… Сергій казав, небагато…
— Я отримую в півтора раза більше за вашого сина. Без вищої освіти. Та сама «дизайнерка, що малює картинки».
Уста Олени Петрівни розкрилися, але слів не знайшлося.
— І за ці гроші я купила квартиру. Сама. Внесок Сергія — десять відсотків від суми. Лише десять. Усе решта — мої кошти.
Свекруха обережно опустила документи собі на коліна.
— Я… Я не знала…
— Авжеж. Бо ваш син годував вас байками. Про те, який він годувальник. А правда в тому, що дружина тягне все на собі.
— Надю, досить! — гаркнув Сергій.
— Ні. Недосить. Три роки я ковтаю приниження від твоєї матері! Три роки слухаю про Аліночку та її дипломи! Три роки мені повторюють, що я не тягну!
— Надю, я не мала на меті образити, — пробурмотіла Олена Петрівна.
— Не мали? Ви щоразу били боляче! Кожен ваш прихід — лекція, що я нікчема! А ваш син мовчав! Жодного разу не став на мій бік!
Сергій знову схилив голову.
— Я… не хотів сваритися з мамою…
— Зате зі мною сваритися ти міг без вагань! Після кожного її візиту в нас — грім і блискавки! Бо я більше не витримувала!
Надія підійшла до вікна, обхопила себе руками. Тіло тремтіло від накопиченої образи.
— Три роки, Сергію. Три роки я намагалася потоваришувати з твоєю мамою. Варила її улюблене, дарувала речі, дзвонила, питала, як почувається. А у відповідь — «селючка без перспектив».
— Надю, пробач, я зопалу… — почала свекруха.
— Ні. Ви завжди так думали. Від самого старту.
Надія розвернулася до Олени Петрівни. Обличчя зосталося рівним, а в очах — вогонь.
— Знаєте що? У мене може й немає диплому, зате я вмію заробляти. На відміну від вашого сина, який живе в квартирі дружини й бреше матері, що все купив сам.
— Надю! — Сергій зробив крок до неї.
— Не підходь. Я не закінчила.
Він завмер.
— Ви три роки співали мені про Аліночку. Яка вона розумниця, як усе має. То, може, ви хочете, щоб ваш син був із нею?
Олена Петрівна стиснула губи.
— Я питаю — ви цього хочете?!
— Я… Ну… Аліночка — справді гарна дівчина…
— Прекрасно. Тоді нехай іде до неї.
— Що?! — Сергій ніби не почув правильно.
— Нехай іде до вашої Аліночки. Раз вона така блискуча — хай з нею живе. Я не бажаю далі жити під одним дахом із людиною, що мене не шанує.
— Надю, ти про що?!
— Про те, що я хочу розлучення. Я виснажилась. Від принижень, від твого мовчання, від ярлика «нікчемної».
Олена Петрівна різко підвелася.
— Надю, зачекай! Може, не варто так різко?
— Варто. Рішення прийняте. Можете забирати сина хоч сьогодні. Ця квартира — моя, і я не хочу ділити її з тим, хто мене не поважає.
Сергій стояв посеред вітальні блідий і розгублений.
— Надю, давай усе обговоримо спокійно…
— Обговорювати нічого. Збирай речі.
— Ти серйозно?
