Я навіть не пам’ятаю, як називалася та книжка. Пам’ятаю тільки, що на обкладинці був якийсь вітрильник.
Я не особливо любив читати, але із задоволенням давав книги із нашої домашньої бібліотеки своїм однокласникам. Петрик Солодков, мій товариш, витягнув її з портфеля і поклав на стіл. Ми стояли біля вікна і дивилися на похмуре жовтневе небо, з якого, немов пух, падав рідкий сніг.
– Саньок, спасибі за книгу! Я всю ніч сьогодні читав: не міг відірватися! – захоплено випалив Петруха (так ми його називали) і потиснув мені руку.
В цей час до класу увійшов мій сусід по парті Микола Бабушкін. Носатий, довготелесий, незграбний… У нього не було батька. Його і маленьку сестричку виховувала мати, істерична, криклива жінка, яка раз у раз приходила в школу, щоб розібратися з кривдниками її дітей. Але таке заступництво тільки підсилювало наше презирливо-зверхнє ставлення до її сина.
Побачивши Бабушкіна — всі змовкли, і, коли він кивком голови, посміхаючись, привітався з нами, ніхто навіть не глянув на нього. Він поставив «пожований» дерматиновий портфель на стіл і раптом побачив книгу. Вона лежала на його половині парти.
Бабушкін завмер і, немов святиню, взяв її в руки.
– Саньок, подивися! – штовхнув мене Петруха. Я від обурення аж роззявив рот.
Бабушкін гортав книгу і дивна захоплена посмішка з’явилася на його обличчі.
Він подивився на нас і раптом сказав:
– Спасибі за подарунок!
– Поклади книгу на місце і не чіпай чужого! – вийшовши із заціпеніння, прогарчав я.
Бабушкін злякано здригнувся і впустив книгу.
Всі засміялися. А він, готовий від сорому провалиться крізь землю, густо почервонів. Квапливо підняв книгу і відсунув від себе, немов вибачаючись за те, що посмів до неї доторкнутися.
– Просто у мене сьогодні День Народження, і я подумав, що…
30 років минуло з того часу. Коли я оглядаюся назад і бачу, як багато нещасть і бід навколо нас, я чомусь думаю, що всьому виною не якісь історичні закономірності, не вищі сили, а той випадок з книгою, коли я ненавмисно зруйнував людську віру, коли я зробив боляче іншому і не знайшов в собі мужності виправити помилку.
Бабушкін, та я віддав би тобі всю бібліотеку! Чуєш?! Ми б усе тобі віддали…
Але тільки Микола Бабушкін згорів у танку в Афганістані, коли я навчався на другому курсі університету.
Людське життя коротке, можна не встигнути, тому ніколи не шкодуй того, що можеш дати, і ніколи не відбирай того, що у тебе просять.
Автор – Віктор Дроганов
