Цю особливу Притчу мені повідав колись старий мудрець, вона повністю змінила моє життя. Дуже хотілося б, щоб її прочитав кожен, хто збився з свого шляху.
По одній дорозі до Бога йшли дві людини. Кожен мав свою стежку. В одного вона була широка, красива на початку, а в кінці вузька, в іншого ж навпаки.
– Ого, а чому в нього такий просторий, гарний і квітучий шлях? – заздрісно заглядаючи на сусідню стежку, поскаржився Всевишньому.
– Ти теж маєш гарний шлях, просто йди по ньому далі.
– Та ні, не такий! Я йому зроблю, щоб вона теж була вузька. Щоб було чесно, – промовив той і зійшов на чужу путь.
Трудився довго: каміння позносив, калюжі поробив, квіти потоптав, та ще й гравієм траву засипав.
– Ну, тепер буде ще й гірша, ніж у мене. Ще залишилося подивитися, як він по ній пройде.
Чекав довго, але нікого не нагледів.
– Ай, – фиркнув, – вернуся краще на свою дорогу.
Але при кожній спробі потрапити на свою стежинку чоловік опинявся в тій, яку зробив: з калюжами, камінням та брудом.
– Де поділася моя? –допитувався в Бога.
– Поки паплюжив чужу – руйнував свою…
В кожного з нас своя дорога і не варто оглядатись по сторонах, дивитися на інших та заздрити їм, ми втрачаємо дорогіцінний час свого життя, який Господь дав нам, щоб ми прожили його саме так як нам хочеться, не дивлячися ні на кого, бо то нам користі ніякої не принесе.
