Жив колись давно на світі добрий чоловік. І був у цього чоловіка маленький син.
З дитячих років син його не міг ходити. Але чоловік не впадав у відчай – він, як батько люблячий, брав сина на руки і так носив його по землях незвіданих, землям непізнаних, світ синові показуючи, життя йому даруючи.
І навіть, коли син виріс, чоловік, як і раніше, продовжував носити його на руках. – І навіщо ти тільки це робиш? – Дивувалися люди, на нього дивлячись. – Ти ж уже зовсім старий, тебе і самого-то вже настав час носити на руках. Побережи ти сили свої заради сина. Довше проживеш
Слухав ці розмови чоловік і тільки дурості людській дивувався.
«Сила моя, роки мої, – думав чоловік, – на те й дані мені були, щоб сина свого на руках я носив. Бо завдяки моїй силі він може щодня життям насолоджуватися, красою світу милуватися. Ніщо не сховається від його погляду. А все побачене ним і відчуте навіки залишиться в душі його чистими спогадами дорогоцінними, вогнем палаючим. Коли ж прийде час залишити мені сина мого, життя його пам’яттю обернеться. Згадає він усе, що бачив колись і пережив. Все, чим милувався колись, що любив, чим захоплювався, що обожнював. Спогади ці та стануть його майбутнім життям.Переживе син мій усе заново, відчує знову і від почуттів цих ходити навчиться. Та так ходити, як жоден смертний ще не ходив! І хто знає, може й сину моєму випаде доля взяти вже свого сина на руки та світ для нього відкрити і навчити ходити».
