Чоловік і жінка досить пізно одружились, у них народився син. Вони виховували його з любов’ю, піклуючись, як тільки могли. Попри те, що самі жили убого, відправили його до школи мудрого вчителя, аби син міг зростати духовно. Коли хлопець повернувся додому, то захотів хоч якось віддячитися батькам.
“Чи міг би я щось для вас зробити? – спитав він. – Щось, що принесло би вам радість.”
“Ти – наша найбільша радість, наш найбільший скарб, – відповіли старенькі. – Однак, якщо хочеш зробити нам подарунок, то роздобудь трішки доброго вина. Ми любимо вино, а багато років навіть не мали його в роті…”
У хлопця не було ні копійки. Та одного дня коли він ішов до лісу по дрова, зачерпнув трохи з водоспаду і напився. Йому здалося, що вода та на смак як солодке вино. Він наповнив баклажку, яку носив зі собою, і вернувся до хати.
“Ось мій подарунок, – сказав він батькам. – Це – баклажка вина для вас”.
Батьки покуштували той напій, але, крім смаку води, не відчули нічого. Та вони усміхнулися до сина і подякували.
“Наступного тижня принесу вам ще одну баклажку”, – пообіцяв син. І чинив так багато тижнів поспіль. Старенькі підтримували цю гру. Вони охоче пили воду і були щасливі, бо бачили радість свого сина.
Відтак сталося щось неймовірне: кудись зникли всі їхні недуги і слабкості, а зморшки на обличчі розгладились. Наче та вода мала у собі якусь чудодійну силу.
Існує чудо “вдячности”. Є особи, які перуть, прасують, готують для інших десять, двадцять, тридцять років. Вони постійно є поруч, піклуються, люблять удень і вночі. І ніколи не чули слова “дякую”.
Сказати “дякую” – це не тільки питання доброго виховання. Це означає сказати комусь: “Я бачу тебе, знаю, що ти є, що існуєш”.
Однак у світі так багато людей, що залишаються невидимі.
© Бруно Ферреро
