Найкpаща притча про МАМУ. Oсь який він, МАТЕРИНСЬКИЙ ШЛЯХ.
Молода мати ступила на життєву дорогу .
– Нам довго йти ? – запитала .
Провідник відказав їй :
– Довго , і шлях нелегкий . Але кінець буде кращий за початок .
Жінка була щаслива , їй не вірилося , що на світі може бути щось краще за ті роки . По дорозі вона бавилася з дітками , збирала для них квіти . Їм світило сонце , життя було прекрасне, – і молода мати вигукнула:
– Хіба може щось бути краще ?
І тоді запала ніч , завирувала буpя. Шлях огорнула темрява , і діти тремтіли від страху й холоду. Мати пригортала їх до себе , прикривала плащем . А дітлахи запевняли її :
– Матусю , нам не страшно . Ти є поруч , тож ми в безпеці .
А мати вигукнула :
– Ця ніч краща за світло дня , бо я навчила своїх дітей хоробрості .
Настав ранок , і побачили вони перед собою круту гору .
Діти спиналися на неї , їм було важко , але мати ненастанно заохочувала :
– Ще трішки теpпіння , ми ось – ось прийдемо .
І діти піднімалися далі , а коли досягли вершини , то звернулися до матері :
– Без тебе ми б сюди ніяк не дісталися .
Тієї ночі мати лежала , вдивляючись у зорі , і шепотіла :
– Цей день ще кращий за попередній , бо мої діточки навчилися знаходити в собі силу перед лицем труднощів .
Наступний день приніс із собою силу перед лицем тpуднощів .
Наступний день приніс із собою дивні хмари , які затьмарили землю , – хмари війни , ненависті й зла .
Діти йшли , спотикаючись , а мати гукнула :
– Подивіться вгору ! Піднесіть очі до Світла !
Малеча глянула вгору і там , серед хмар , побачила Світло Вічної Слави . Воно стало їм проводирем і вивело поза межі темряви .
Тієї ночі мати впала на коліна й молилась :
– Цей день найкращий з усіх , бо я показала дітям Бога .
Дні минали за днями , спліталися в тижні , місяці , роки , – мати постаріла.
Зморена , вона ледь переставляла ноги .
ЇЇ діти підросли , ввібралися в силу і простували шляхом із вірою й відвагою в сеpці . І коли на шляху траплялися тpуднощі , уже діти допомагали матері , а коли стало зовсім важко , вони взяли її на руки й понесли .
І от дісталися вони пагорба , а там перед їхніми очима простяглась залита світлом дорога , що вела до навстіж розчинених золотих воріт.
Мати сказала :
– Я дійшла до кінця своєї подорожі і тепер знаю , що кінець справді кращий за початок , адже мої діти далі можуть йти самі , а за ними – їхні діти.
Діти відповіли :
– Мамо , ти будеш супроводжувати нас навіть після того , як зайдеш у ті золоті ворота .
Вони стояли й дивилися , як мати пішла далі сама, й ворота зачинилися за нею .
І діти сказали одне одному :
– Ми її не бачимо , але вона все одно з нами . Така мати , як наша , – це не просто ПАМ’ЯТЬ . Вона живе в наших серцях!
