— Боже, тільки не це…
Кіра дивилася на тест із двома смужками й серйозно боялася, що зараз знепритомніє. Дитина не просто не входила в її плани — вона руйнувала її життя.
Батьків у Кіри не було. Її виховувала бабуся, бо батьків позбавили батьківських прав, а потім їх й зовсім не стало. Але й бабуся пішла у засвіти два роки тому, коли Кірі виповнилося вісімнадцять.
Добре, що була власна квартира, хоча б орендувати не треба.
Кіра навчалася в технікумі, на останньому курсі. Далі планувала піти працювати. Вона й зараз підробляла, бо на щось треба було жити.
У бабусі були деякі заощадження, вона намагалася не витрачати ті гроші, які отримувала від держави за виховання Кіри.
І якийсь час дівчина змогла протриматися на ці кошти, але й вони закінчувалися. Ось вона й влаштувалася офіціанткою, хоч якась копієчка була.
А тут Кіра опинилась при надіє. І ще б то від якогось відповідального чоловіка! А батько дитини — місцевий хуліган, любитель випити й щось накоїти.
Як Кіра опинилася з ним, вона й сама не розуміла. Було якось дуже сумно, Кіра раптом усвідомила, що зовсім сама в цьому світі. А він її приголубив, заспокоїв.
Знала вона його давно, у одній компанії відпочивали. І ось все сталося… А тепер ці дві смужки…
Звісно, коли Кіра заспокоїлася, вона повідомила Максиму, тому самому чоловікові, що чекає дитину.
Здавалося, що його це мало хвилювало. Але він розповів про це своїй матері. І ось та розлютилася.
— Нам не потрібна ця дитина! Раніше треба було думати! Потрібні гроші, щоб позбавитись її, так я дам!
Але Кіра не хотіла позбуватися дитини. Так, страшно, так, важко. Але вона не буде такою, як її батьки. Не покине цього малюка і буде його виховувати.
Тоді вона повідомила, що їй від них нічого не потрібно.
Максиму, як і раніше, було байдуже, для нього ця дитина нічого не означала. А його мати заявила, щоб вона навіть на порозі у них не з’являлася. Нічим вона допомагати не буде.
Кіра народжувала сама. Сама повернулася з малюком додому. А незабаром знайомі повідомили їй, що Максима посадили.
Мовляв, він когось сильно побив, коли був напідпитку, а той чоловік не оговтався і … Якось невдало вдарився головою.
І Кіра навіть подумала, що добре, що у її дитини не буде такого батька. Він їм не потрібен, самі впораються.
Звісно, було важко. Кіра знайшла дистанційну роботу за копійки, оформила допомогу. Грошей вистачало ледь-ледь.
Одній було дуже складно, як морально, так і фізично. І так хотілося, щоб була якась… навіть не допомога, а підтримка.
Щоб хтось сказав, що вона молодець, що вона з усім впорається.
І чи то хтось згори її почув, чи то життя й справді схоже на зебру, і чорну смугу змінює біла, але в її житті несподівано з’явилася така людина. А, точніше, чоловік.
Кіра гуляла в парку з донькою, коли тій було пів року. Тільки в колясці Марійка добре спала, тому Кіра намагалася багато часу проводити на свіжому повітрі.
І коли малятко засинало, Кіра діставала телефон і працювала.
І ось до неї на лавочку підсів чоловік. У руках у нього був стаканчик з кавою, і Кіра навіть з якоюсь заздрістю поглянула на нього.
Вона так давно не пила каву з кав’ярні. Їй здавалося, що зараз це межа її мрій. Але гроші треба було економити.
— Гарна погода, чи не так? — тихо, щоб не розбудити дитину, запитав чоловік.
Кіра кивнула й знову занурилася в телефон.
— А я вас тут часто бачу. В обідню перерву люблю прогулятися, втомлююся від задушливого офісу. І ви завжди, як за розкладом, тут.
— Так, донька добре спить у колясці, а мені треба попрацювати, от і доводиться за будь-якої погоди гуляти, — підтримала Кіра розмову.
— Попрацювати? — посміхнувся він. — Он, ваша головна робота зараз.
Чоловік кивнути на коляску.
— Нам потрібні гроші, доводиться поєднувати, — розвела Кіра руками.
— Взагалі, це завдання батька, — похитав він головою.
Чи то Кіра давно ні з ким не спілкувалася, чи то чоловік викликав до себе симпатію, але несподівано навіть для себе дівчина почала відверто розмовляти.
— У нас немає тата, я сама її виховую. І родичів, які б допомагали, у нас теж немає.
Чоловік нічого не відповів, лише співчутливо подивився на Кіру.
— У нас усе добре, — посміхнулася вона. — Ми даємо собі раду.
— І все ж, хочеться якось допомогти. Що я можу для вас зробити?
Кіра знову посміхнулася. Взагалі-то, вона ніколи й не просила допомоги, та й ні в кого її не було. А тут раптом придумала.
— Якщо ви пригостите мене кавою, я буду дуже вдячна. Аромат просто чудовий.
— Зрозумів.
Чоловік підхопився з лавки й незабаром повернувся з великим стаканчиком кави. А ще з якимось тістечком.
— Не варто було так витрачатися, — промовила Кіра, трохи ніяковіючи.
— Мені це тільки в радість.
Якийсь час вони ось так на обід зустрічалися в парку. Багато розмовляли, обговорювали все на світі.
Мирон, так звали цього чоловіка, навіть із коляскою міг прогулятися, якщо Марійка раптом прокидалася.
І якось їхні стосунки стали поступово тіснішими. Ось вони вже вечеряють разом, іноді снідають.
Мирон дуже допомагав, як у фінансовому плані, так і морально. І Кіра бачила, що він, начебто, насправді любить не тільки її, а й її доньку.
І коли чоловік зробив Кірі пропозицію, вона навіть не замислювалася над відповіддю. Чоловіка кращого за Мирона навіть уявити не можна.
Чоловік усиновив Марійку. Сказав, що готовий до такої відповідальності, до того ж він уже вважає її своєю дочкою. І тоді у них відбулася серйозна розмова.
Вони вирішили, що не розповідатимуть дитині, що Мирон не є її рідним батьком. Усім так буде простіше, та й немає того, хто відкрив би їй правду.
Принаймні, Кіра так думала…
Про батька дитини вона нічого не чула, знала лише, що він сидить. І ось його мати відразу сказала, що не хоче знати цю дитину.
А з усіма тими, хто здогадувався, хто саме батько Марійки, Кіра вже давно не спілкувалася.
Але після того, як Мирон і Кіра одружилися, як чоловік офіційно удочерив Марійку, до жінки дійшли чутки, що Максима не стало.
Вона не знала, що сталося. Чи то йому допомогли, чи то він серйозно захворів. Та й, якщо чесно, особливо й знати не хотіла.
Звісно, з людської точки зору його шкода, але він заслужено відбував покарання. І ось доля його так покарала.
Марійка росла з повною впевненістю в тому, що Мирон — її рідний батько.
Він шалено любив дівчинку, дуже її балував, займався з нею. Ніхто й подумати не міг, що він не рідний батько.
А коли Марійці виповнилося шість, Кіра знову дізналась, що носить під серцем дитину.
У них народився хлопчик Степан, але Мирон, після народження рідної дитини, не став любити Марійку менше. Хоч Кіра й побоювалася цього.
Взагалі, у них були чудові стосунки в родині. Мирон у всьому допомагав, дуже любив Кіру, дбав про неї.
Іноді вона думала, що Мирон посланий їй згори, як нагорода за її страждання.
Ніщо не віщувало біди. Марійка пішла до школи, Степан ріс. Мирон обожнював обох дітей, боготворив дружину. Кіра відчувала безмежну вдячність і любов до чоловіка.
Виявилося, що декрет — це не страшно, коли є той, хто може про тебе подбати.
Біда навалилася раптово. Марійці на той момент було десять. Повільно, але впевнено вона вступала в підлітковий вік.
Звісно, інколи сперечалася, але Мирон завжди був до неї добрий і терплячий. Іноді Кіра навіть думала, що Марійка любить тата більше, ніж маму.
Як би смішно це не звучало, але, здавалося, і батьки уже забули, що Марійка не рідна донька Мирона. Та їм нагадали.
Того дня сина із садочка забирав батько. А Кіра чекала доньку з танців. Заняття закінчувалися досить пізно, і Кіра хвилювалася за Марійку, тому завжди зустрічала її.
По дорозі додому вони зайшли в магазин. Треба було купити продукти, та й Марійка просила чогось солоденького.
Кіра завжди була трохи суворішою, ніж Мирон, той би їй уже пів магазину скупив. Але сьогодні тренування було довгим, і Кірі хотілося якось підтримати доньку.
— Мамо, можна цю шоколадку? — запитала Марійка.
— Бери. І візьми братику щось менш шкідливе, — скривилася вона.
І поки Марійка вибирала солодощі, які підійдуть маленькому хлопчику, до Кіри підійшла жінка.
Кіра навіть не відразу впізнала її, вона сильно постаріла за ці роки.
— Кірочко?
Вона обернулася, деякий час намагалася згадати, хто це, а коли згадала, одразу ж здригнулася, наче від удару.
Перед очима промайнули картини минулих днів. Як Кіра, налякана й розгублена, стоїть перед цією жінкою, а та кричить на неї.
Перед нею зараз стояла мама Максима. І, на жаль, бабуся Марійки.
— Ви помилилися, — буркнула Кіра, збираючись якнайшвидше забрати доньку.
— Ні, не помилилася. Це ти.
Кіра знову різко обернулася. Добре, що Марійка була далеко й не чула їх.
— Що вам потрібно? — запитала вона.
— Ти ж чула, що мій синочок вже не з нами?
— Чула. Співчуваю.
— Я зовсім одна залишилася…
«Як і я колись», — подумала Кіра, але вголос цього не сказала.
— Це ж моя онучка? — кивнула вона у бік Марійки.
— Ні. Це не ваша онучка.
— Ну, як же…
— А ось так. Не смійте до нас підходити! Марійка не знає, хто її справжній батько, бо у неї є чудовий тато, якого вона дуже любить. І не смійте їй нічого говорити!
— Але я хочу з нею спілкуватися! У мене більше нікого немає!
— Раніше треба було думати! — гримнула Кіра. — Коли мені потрібна була допомога, ви мене вигнали! Тож ні, це не ваша онука! Це лише моя дитина і дитина мого чоловіка!
Кіра поспішила вийти з магазину. Схопила за руку Марійку, яка нічого не розуміла, і просто втекла.
— Мамо, а як же шоколадка?
— У іншому магазині купимо.
— Ти що?
— Марійко, будь ласка, не сперечайся.
Дівчинка кивнула. Вона вперше бачила маму такою переляканою.
Увечері Мирон заспокоював дружину.
— Ну зустріла й зустріла, буває. Не переймайся, Кіро, все добре.
І Кіра заспокоїлася, та даремно.
Мама Максима простежила за ними. Бачила, в якому будинку вони живуть.
Так, свого часу вона й знати не хотіла про цю дитину, але все ж таки все змінюється! А тепер вона сама, їй потрібен хтось близький.
Розуміючи, що дівчинка явно ходить до найближчої школи, Людмила Антонівна наступного дня почала чекати на неї у дворі. Звісно, вона могла б і помилитися, але їй пощастило.
Марійка поверталася додому щасливою. Отримала відмінно з математики. Це тато пояснив їй тему, а то ця вчителька все так незрозуміло розповідає!
Людмила Антонівна побачила її одразу. Встигла розгледіти в магазині. І Кіра обмовилася, як звати її онуку.
— Марійко!
Марійка зупинилася. Здається, цю бабусю вона бачила в магазині. І мама після розмови з нею втекла.
Марійка подумала про те, що треба йти. Але цікавість була сильнішою. Та й ця старенька не викликала в неї побоювань.
— Доброго дня, — ввічливо привіталася Марійка.
— Доброго дня, сонечко. Ти мене не знаєш, але я твоя бабуся.
— Бабуся? У мене тільки одна бабуся — мама тата.
— Твої батьки обманюють тебе, люба. Твій тато — мій син. Він загинув, а мама не хоче говорити тобі правду. А той, хто тебе виховує, не твій батько.
— Ви щось плутаєте…
— Ні, не плутаю. Ти така красуня, схожа на мого Максима.
Марійці навіть стало недобре. Вона щось пробурмотіла й втекла звідти.
Весь день вона думала про цю жінку. І не могла повірити. У неї ж є тато, і він її дуже любить! Якби він не був їй рідним, то не любив би так, правда?
Кіра відразу помітила, що з донькою щось не так. Марійка довго не наважувалася розповісти, але під вечір все ж не витримала.
Розповіла про зустріч із тією жінкою і про те, що вона їй сказала.
Марійка сподівалася, що мама скаже, що та бабуся — просто ненормальна. Але дівчинка бачила, як злякалася мама. І як завмер тато.
— Це правда? — тихо запитала вона.
Мама й тато переглянулися.
— Треба сказати, — тихо промовив Мирон. — Так, це правда. Я не твій біологічний батько. Але я твій тато. Був ним і назавжди ним залишуся.
Ти ж прекрасно знаєш, як я тебе люблю. Батько — це не той, хто зробив дитину, а той, хто зміг щось їй дати.
Марійка лише кивнула. Їй було складно і чомусь страшно. Вона поцікавилася про рідного батька, а потім просто зачинилася в кімнаті.
Кіра весь вечір проплакала. Вона серйозно хотіла щось зробити матері Максима за те, що та зіпсувала їм життя. Двічі. Перший раз, коли прогнала Кіру, другий — сьогодні.
А перед самим сном дівчинка вийшла з кімнати.
— Я все зрозуміла, — промовила вона. — У мене немає іншого тата. Ти мій тато. А про того я нічого знати не хочу.
Мирон обійняв Марійку, відчуваючи, як у нього самого навернулися сльози.
— Вибач, що ми не говорили про це. Але ти моя єдина донька, і ніяк інакше бути не може.
— Я знаю, тату.
Звісно, минуле просто так не зникало. Але чим більше минало часу, тим сильніше Марійка усвідомлювала, що Мирон — справді її найсправжніший тато.
У багатьох дівчаток у класі не було такого чудового батька, як у неї. Тож байдуже, хто її біологічний батько. Це не головне.
А Кіра вже наступного дня завітала до Людмили Антонівни. І пригрозила їй.
— Якщо ще раз підійдете до моєї доньки, я на вас всю поліцію нацькую. Ви — мати злочинця, з вами не будуть церемонитися. І Марійці ви не потрібні! Зрозуміло?
Чи то слова Кіри подіяли, чи то Людмила Антонівна зрозуміла, що ніколи не стане бабусею Марійки, але більше вона до неї не підходила.
А Мирон щодня доводив Марійці, що вона його дитина. Але дівчинці й не потрібні були докази, вона й так це знала. Адже у них така чудова родина, і жодні таємниці цього не змінять.
