Наречений доньки прийшов до мене незадовго до весілля. Він просив не оплачувати ресторан. Я злякалася, що він передумав одружуватися.
— Тільки Маші поки не кажіть, — попросив Єгор.
Я поставила перед ним чашку й одразу насторожилася. До весілля залишалося небагато часу. Сукню вибрали, зал забронювали, половина гостей уже запитувала, куди їхати. У моїй голові за секунду встигли промайнути найнеприємніші варіанти. Єгор сидів на краєчку стільця, не знімав куртки й м’яв у руках паперову серветку.
— Я не хочу такого весілля.
— Якого — такого?
— На вісімдесят людей. Із ведучим, декораціями та всім іншим. Ми не потягнемо.
Я полегшено видихнула. Отже, не розлюбив, не передумав одружуватися. Лише гроші.
— Ми ж допомагаємо, — сказала я. — Я обіцяла свою частину.
— От я й прошу. Не давайте.
Мені п’ятдесят три. Донька в мене одна, і я багато років уявляла її весілля. Не щодня, не як одержима мати, але уявляла. У мене самої все було скромно: розписалися, посиділи вдома, на фотографіях я в костюмі, який потім носила на роботу. Ми з чоловіком тоді вважали, що головне — не свято. Так воно й було. Але чужі красиві весілля я згодом усе одно розглядала з легкою заздрістю. Коли Маша оголосила, що виходить заміж, я дуже зраділа. Єгор мені подобався: спокійний, не хвалькуватий, умів слухати. Вони разом орендували квартиру, обоє працювали. Я сказала, що віддам на урочистість частину своїх заощаджень.
Спочатку йшлося про невелику вечерю. Потім з’ясувалося, що не можна не запросити мою сестру з родиною. Потім — старих друзів чоловіка. Потім — родичів Єгора, щоб нікого не образити. Ведучого порадила знайома. Прикраси знайшла Маша. Фотограф запропонував пакет, у який вигідно входило ще дещо, і ми погодилися, хоча спочатку цього не хотіли. А тепер Єгор просив зупинитися.
— Маша сама все вибирала, — сказала я.
— Ви весь час запитуєте, який варіант красивіший. А я намагаюся запитати, чи потрібен він узагалі.
Мені не сподобалося це «ви». Наче ми з донькою утворили проти нього святкову комісію.
— Ти з нею говорив?
— Говорив. Вона каже, що не можна все скасовувати, бо ви засмутитеся. Що у вас уже запрошені люди.
Я подивилася на список гостей, прикріплений магнітом до холодильника. Мої двоюрідні родичі, яких Маша востаннє бачила ще дитиною. Колега чоловіка із дружиною. Подруга, яка багато років запрошувала нас на свої свята. Список був дуже схожий на перелік сімейних зобов’язань і дедалі менше нагадував коло молодих людей.
— Чому ти прийшов до мене окремо?
Єгор опустив очі.
— Думав, ви скажете, що більше грошей не буде. Тоді ми зможемо все зменшити.
Я відчула роздратування. Мені пропонували стати поганою матір’ю, яка відмовилася від своєї обіцянки, щоб нареченому не довелося продовжувати складну розмову з нареченою.
— Ні, Єгоре. Так не піде.
Він підняв голову.
— Я не брехатиму Маші. І ти не повинен вирішувати з її мамою за її спиною, яким буде ваше весілля.
Він кивнув. Було видно, що розуміє, але іншого виходу не придумав. Ми домовилися зустрітися втрьох увечері. Я сама зателефонувала доньці й сказала, що нам потрібно поговорити про витрати. Вона одразу насторожилася.
— Єгор до тебе приходив?
— Так.
— Чудово.
Вечір почався зі сварки. Маша плакала від злості, Єгор виправдовувався, я намагалася пояснити, що жодних рішень не ухвалювала. Чоловік пішов до іншої кімнати, потім повернувся й мовчки поставив на стіл воду. Розумна людина: тієї миті будь-яка фраза могла зробити його четвертим учасником суперечки.
— Ти виставив мене примхливою дівчинкою, — сказала Маша Єгорові.
— Я тебе не виставляв. Я просто не знаю, як іще сказати, що мені страшно починати з порожнього рахунку.
— Я теж працюю!
— Я знаю. Але ми хотіли назбирати на власне житло. Хоча б почати.
Я слухала й уперше не пропонувала негайно додати грошей. Дуже хотілося. Просто закрити діру, повернути доньці радісний вираз обличчя, знову обговорювати колір серветок. Це було б простіше, ніж визнати, що я сама допомогла роздути це свято.
— Машо, — запитала я, — яке весілля потрібне тобі? Не мені, не гостям. Тобі.
Вона сердито витерла щоки.
— Красиве.
— А що саме має бути красивим?
Донька замовкла. Потім сказала: сукня, фотографії, щоб Єгор не стояв увесь день із нещасним обличчям, щоб можна було потанцювати з друзями. Вона перелічувала, а я дивилася на кошторис і викреслювала те, чого в її відповідях не було. Половину списку. Потім я запитала Єгора. Він хотів спокійно поїсти, не брати участі в конкурсах, не позичати додаткових грошей і бачити поруч людей, яких знає. Йому навіть фотограф був потрібен, хоча Маша вважала, що він узагалі проти всього.
— А ти чого хочеш, мамо? — запитала донька.
Я могла б сказати: тільки вашого щастя. Але це було б не зовсім чесно.
— Я хотіла красивого свята, якого в мене самої не було. І ще трохи хотіла показати родичам, що в нас усе добре.
Маша здивовано подивилася на мене. Єгор перестав сіпати серветку.
— Пробач, — додала я. — Я захопилася.
Наступного дня почалася неприємна робота. Не натхненний вибір нового декору, а дзвінки, перенесення, пояснення. Частину передоплати ми втратили. Десь вдалося домовитися, десь — ні. Я не вимагала, щоб нам усе повернули, адже ми зрозуміли важливість простоти. Люди відмовляли іншим замовникам, резервували час, закуповували матеріали. Найважче було скоротити список гостей. Я сама телефонувала тим, кого додала з власної ініціативи. Пояснювала, що формат змінюється, буде невелика сімейна вечеря. Хтось спокійно побажав щастя. Хтось образився. Подруга запитала, чому ми раніше про це не подумали.
— Не подумали, — відповіла я.
Це виявилося важким, але дуже корисним зізнанням. Тітка Ніна вислухала мене мовчки, а потім сказала, що вже купила квиток. Їхати їй було далеко. Я знала, що вона збирається приїхати, але не запитала, чи встигла вже витратити гроші, коли викреслювала прізвища зі списку. Довелося обговорювати й це. Тітку не хотілося ні ображати, ні запрошувати назад із жалю, а решта моїх родичів теж одразу запитали б, чому одним можна, а іншим — ні. Зрештою я запропонувала їй приїхати після весілля й пожити в нас. Різницю за зміну квитка я взяла на себе.
— І чого ж ти раніше мовчала? — запитала вона.
— Бо раніше я сама всіх запрошувала.
Я поклала телефон і заплакала від злості. На Єгора, на Машу, на все це свято. Чоловік зазирнув на кухню, побачив список і мовчки вийшов. За хвилину повернувся зі своєю записною книжкою. Це була найнеприємніша частина економії. Гроші ми втрачали цілком реальні, людям доводилося змінювати плани, а назвати в усьому винними інших я вже не могла. Чоловік теж зателефонував своїм знайомим. Одному довго пояснював, що справа не в особистому ставленні. Закінчивши розмову, сказав, що простіше було б усіх нагодувати, ніж пережити ці розмови.
— Знаю, — відповіла я. — Тому ми стільки років усіх і годуємо.
Маша з Єгором ще кілька разів сварилися. Тепер уже без мене. Одного разу донька зателефонувала поскаржитися, а я запитала, чи хоче вона поради, чи просто виговоритися. Вона сказала, що хоче виговоритися. Я вислухала її, не зателефонувала Єгорові й не запропонувала вирішити все замість них. Вони вибрали інший зал, менший. Залишили близьких, друзів, смачну їжу й фотографа на кілька годин. Маша залишила сукню, яка їй подобалася. Коли вона повісила її вдома на дверцята шафи, то вперше за кілька днів усміхнулася, не озираючись на новий кошторис.
Гроші я дала — ті, що обіцяла. Але сказала, що не зобов’язана бачити їх усі на весільному столі. Частина пішла на витрати, яких ми вже зазнали. Відкласти вдалося менше, ніж сподівався Єгор. Вони ще раз усе перерахували вдвох і на цьому зупинилися.
У день весілля накрапав дрібний дощ. Ми бігали з парасолями, хтось забув букет у машині, Єгор довго шукав обручки, які лежали в іншій кишені. Усе було неідеально й по-справжньому живим. Під час вечері Маша танцювала з подругами. Єгор сміявся, а потім вийшов до неї. Я сиділа поруч із чоловіком і раптом зрозуміла, що більше не думаю про те, чи достатньо дорого виглядає зал. Мені було просто цікаво дивитися на доньку.
Наприкінці вечора вона підійшла до мене, зняла туфлі й сіла на сусідній стілець босоніж.
— Добре вийшло, — сказала вона.
— Так.
— Тільки ти більше не вирішуй нічого з Єгором без мене.
— Не буду.
— І я не казатиму, що хочу чогось заради тебе, коли сама ще не розібралася.
Я обійняла її за плечі. Від неї пахло парфумами, квітами й трохи дощем.