Нареченого не стало перед весіллям. Катерина, після того, так і не вийшла заміж. — Донцю, принеси мені води зі Степанкової криниці. Заплачу тобі, донцю, тільки принеси. Дівчина не розуміла, чому мала йти по воду аж на другий кінець села, тому набрала зі своєї криниці та коли піднесла Катрі, та аж зблідла. — То не та вода, доню, — мовила жінка. І дівчина пішла на край села, де сусідка розповіла їй всю правду про життя Катерини
— Донцю, принеси мені води… — кволим голосом попросила стара Катерина. За матеріалами
Ліда, було, хотіла сказати, що вранці викрутила повне відро, але бабуся спинила її жестом:
— Знаю, дякую. Але я дуже хочу води зі Степанкової криниці. Заплачу тобі, донцю, тільки принеси.
Дівчина не розуміла, чому мала йти по воду аж на другий кінець села. Повернулася додому, зварила їсти, набрала води зі своєї криниці й принесла старенькій. Допомогла їй сісти в ліжку, підклала під спину подушку й подала горнятко. Бабуся припала до нього пошерхлими губaми, зробила ковточок — і так докірливо глянула на Ліду, що їй аж ніяково стало.
— То не та вода, доню, — мовила бабуся. — Знаю, що завдаю тобі клопоту, але потepпи ще день-два. Більше не прoживу, відчуваю. Але то не та вода! Смак тої я впізнаю, не помилюся, повір. Він сниться мені. Це останнє, про що я тебе прошу…
І Ліда пішла до Степанкової криниці. Викрутила відро, напилася з пригорщі. Вода як вода — нічого особливого. І як її Катерина має відрізнити від тієї, що з інших джерел? Вийшла тітка Софія. Спитала, чому Ліда забрела по воду аж сюди. Дівчина розповіла.
— Катерина колись тут жила, — пояснила жінка. — Он там, де тепер наш садок, була їхня хата. Але я вже навіть руїн не застала. Баба ж «сотку» розміняла, скільки то вже води вибрали з наших криниць за цей час…
…Старенька пила воду, вмивала нею вицвілі очі, дивилася на неї, нюхала й дякувала крізь сльози Ліді. Дівчину розібрала цікавість — і вона спитала, чим же така особлива вода зі Степанкової криниці.
— Її, донцю, мій батько копав, — неквапом розпочала перебирати спогади бабуся. — З тієї криниці я малою носила воду поливати городину. Бо ж мама наші рано не стало, я зосталася за господиню в хаті. У тій криниці не раз піти хотіла, коли тато привели мачуху — недобрезну, як дідько. А як виросла, ходила до криниці на здибанку з хлопцем, донцю. Він напував мене водою з долонь — і я донині пам’ятаю той смак. Десять відер постав передо мною — і я впізнаю свою воду. Той хлопець уже на небесах, Лідуню… Перед самим весіллям. Другого такого на світі не було, то я і не вийшла заміж. Усе життя люблю свого Петра, віриш? Балакаю з ним щоночі, розказую, що скоро прийду до нього. Стільки чекав, то хай ще трошки потepпить…
— Хіба так буває, бабуню? — спитала Ліда, витираючи сльози. — Про таку любов тільки серіали знімають…
— А я знаю, що воно таке, — гордо сказала Катерина. — І щаслива тим. Уже погано пам’ятаю, який був із себе мій Петрусь, але чую його голос, сміх, і смак води з його пригорщі забути не можу. Ті руки могли б обіймати мене, носити на руках наших дітей, благословити їх до шлюбу…
…Наступного дня Катерина віддала Богові душу. Лідина родина ховала стареньку, бо рідних не було. Дівчина стояла коло тpyни й думала: певно, бабуня вже стрілася зі своїм Петром. Нарешті вони стали щасливими…
Фото ілюстративне, з вільних джерел
