Народну мудрість знаєш:

“– Народну мудрість знаєш: “Бог дав дитину, дасть і для дитини”? Так що дівчинко, ніхто не каже, що буде легко і сльозами тут не допоможеш…

– Здрастуйте бабусю, ось оголошення ваше прочитала, з приводу здачі квартири. Ви ще здаєте, чи вже здали?

– Поки здаю, – відповіла Тамара Михайлівна миловидній молодій жінці і глянувши на животик молодички, що випирає, запитала, – а ти з чоловіком хочеш винаймати квартиру, чи як?

– Одна житиму, якщо пустите, немає в мене чоловіка. Я студентка, в медінституті вчуся, – швидше дівчина, ніж жінка, але для Тамари Михайлівни в положенні, – значить жінка.

– А як за квартиру платитимеш, якщо студентка? Чи батьки допомагають?

– Ні, ніхто не допомагає. Я працюю в лікарні медсестрою у нічні зміни. Та ви не хвилюйтеся, у мене є гроші, я можу оплачувати житло.

– А зараз де живеш?

– Та ось, господиня, яка здавала мені квартиру, побачила, що я при надії і сказала, щоб протягом двох днів я звільнила житло. Ось сьогодні останній день, як я маю з’їхати з квартири. Чи вам теж не потрібна така мешканка?

– Та що, ти, Бог із тобою. Невже я не жінка, що за кругленький животик людини за людину не вважаю. Я хатину у дворі здаю, але вона тепла, світла, затишна. Та ось іди, сама подивися, якщо сподобається, залишайся.

– Ой як добре у вас, чистенько, затишно, звичайно, залишаюся. Мене Наталкою звуть, ось мій паспорт.

– А мене Тамара Михайлівна, – і жінка акуратним почерком переписала дані паспорта Наташі та повернула його новій мешканці.

Наташа винайняла квартиру наприкінці квітня, а тепер літо, скоро канікули. Тамара Михайлівна, до цього часу, не лізла в душу своєї постоялиці, а тепер запитала:

– Наташо, а ти на канікули додому поїдеш? За той час, що не проживатимеш, не треба платити.

– Тітко Тамаро, мені нікуди їхати, нікого в мене немає. Є звичайно брат, але я йому не потрібна.

– Та як же так, рідному братові не потрібна, – здивувалася жінка, – а як же батьки, де вони?

– Батько за ґратами богу душу віддав, за розтрату казенних грошей посадили, мама нас із братом одна ростила. Сільські ми, будиночок у мами був, старенький правда, він їй від батьків дістався, коли батька вже не стало.

– Раніше ми в місті жили і квартира у нас трикімнатна була до ув’язнення батька, але її конфіскували за рахунок батьківських боргів державі. П’ять років тому, я саме школу закінчила, а мами не стало. Того ж літа я вступила в інститут.

Коли настав час входити у спадок будинку, брат запропонував мені, щоб я відмовилася від своєї частини на його користь.

– Ти вчишся, у тебе немає часу займатися цими паперовими справами, та й грошей у тебе немає на вступ у спадок.

– Я ж твій брат, рідна кров, ніколи тебе не ображу і ти в будь-який час можеш скористатися житлом.

– Я наївна, дурна, рідному братові, як не вірити? Підказати не було кому, як правильно вчинити, погодилася з доводами брата, а він одружився і так все влаштували зі своєю дружиною, що немає мені місця в “його будинку”.

– Спочатку приїжджала до них, але невістка так мені відспівала, що тепер, хоч і хотіла б побувати в рідній хаті, та тільки звідусіль, з кожного кута, там ненависть прозирає.

– Тааак, зараз за житло люди душу дияволові продають. Так тобі бідний, виходить і голову нема до кого прихилити? – сумно промовила Тамара Михайлівна.

– Так і є, нема до кого.

– Знаєш що, Наталко, ти за липень та серпень не віддавай гроші за квартиру, вважай, що ти на канікули поїхала.

– Купи на них дитині візок, чи, що там потрібно. Я не розбагатію від цих грошей, а тобі допомога, – рахуй подарунок від мене.

– Ой, тітко Тамаро, я так не зможу, ні!

– Ну раз так, як буде малюк, я сама куплю візок, та ванну для нього.

– Дякую, тітко Тамаро, – Наталка обійняла господиню квартири, почервоніла і на очі навернулися сльози.

– Та поки що нема за що, а ти Наташо, не соромся, заходь у мій город, там полуниця, малина, ну все що дозріло, збирай, та їж, малюкові вітаміни потрібні, мені одній багато не треба.

– Я не зможу так по-господарськи розпоряджатися у вашому городі. Що вважаєте за потрібне, самі дасте, а я із задоволенням прийму. Дякую вам Тамаро Михайлівно.

– Ви вибачте, якщо розмова у нас з вами вийшла такою відвертою, а діти у вас є? Просто бачу, що до вас ніхто не приходить. Чи в іншому місті живуть?

– Син у мене, Генка, баламут такий собі. Прийшов з армії і зажадав машину купити, то на заробітки й вмотав за доларами. Як не відмовляла, щоб залишився, не поневірявся на чужині, та хто зараз матерів слухає.

– Це я так, для порядку його лаю, а так він хлопець добрий, роботящий, дбайливий і мені гроші зі своїх заробітків надсилає, а їх складаю.

– Приїде, дасть Бог – одружиться, ці гроші йому знадобляться. Через півтора року з’явиться, угода у нього на три роки, так він і відпустку не бере, каже що навіщо йому там відпустка, ось закінчиться час угоди, тоді й з’явиться.

Наприкінці вересня Наталя стала мамою дівчинки. І з дитиною і з самою Наталкою все було добре, та ось тільки думка, яка не давала Наталці спокою, закралася до неї в душу і терзала її.

Вона не знала, як їй доведеться далі жити на руках із дитиною. За квартиру їй скоро не буде чим платити, та й доньці багато чого треба, щоб її ростити. І самій потрібно, як слід харчуватися, щоб молоко не зникло.

У голові маячила думка написати відмову від дитини.

Її відвідувала тітка Тамара, й побачивши пригнічений стан своєї мешканки, запитала:

– Наталко, все ж добре, що ти така похмура?

Наталка нічого не відповідала, ховала очі та плакала.

Тамара Михайлівна списувала все це на депресію. Буває таке, тим паче, чоловіка немає і з боку жодної підтримки.

На подвір’ї лікарні стояла невелика церква. Наташа тричі на день приходила сюди, старанно молилася і не знаючи жодної молитви, своїми словами, своїми сльозами, зверталася до Бога, та просила підтримки, міцності духу, прийняття правильного рішення.

Батюшка цієї церкви помітив дівчину, яка молилася і плакала.

В одне з таких відвідувань, священик підійшов до неї, торкнувся плеча, й сказав:

– Про що так гірко й невтішно плачеш? Чи якесь непоправне горе тебе не відпускає?

Наталка повернулася до батюшки і впустивши голову йому на груди, голосно заплакала.

– Ну, ну, розкажи мені, чи таке велике твоє горе, – заспокоював священик Наташу, – не треба все в собі тримати, розкажи.

І Наталя розповіла йому все про своє минуле та теперішнє життя.

Той зітхнув і сказав:

– Гріхи твоїх батьків та твого брата мені не виправити. Батьки твої вже перед Богом відповіли, а брат, якщо схаменеться, то ще може покаятися і загладити свій гріх.

– Але ти дитину зачала поза шлюбом, але все ж таки на світ божий її привела, не позбулася, – це правильно, але тепер, коли малюк вже є, ти хочеш відмовитися від нього? Не роби цього, мати і дитя єдині, вони на вік пуповиною пов’язані!

Подарункові сертифікати

– Отче, як же мені її ростити в злиднях?

– Про це треба було думати, коли зачинала, а тепер що! Знаєш що? У скрутну годину, в голод, люди виховували своїх дітей і чужих, які без батьків залишалися, а зараз часи інші.

– Народну мудрість знаєш: “Бог дав дитину, дасть і для дитини”? Так що дівчинко, ніхто не каже, що буде легко і сльозами тут не допоможеш.

– Зберися з ясними думками і з вірою в Бога і на все добре, рости сама своє дитя. Жінка, вона сильна, бо мати, а ти – мати, запам’ятай це велике звання, та йди до своєї дитини, – священик перехрестив Наталю і залишив її одну подумати над сказаними ним словами.

Слова батюшки заспокоїли Наталю. Вона не знала, як і на що вони житимуть, але що з дитиною вона ніколи не розлучиться, – це твердо зміцнилося в її душі, і від того стало легко і навіть радісно.

Тепер, коли Наталка годувала свою донечку, вона не плакала, а гладила її голівку та посміхалася.

– Наталко, перебирайся з донькою до мене в будинок, я буду тобі з нею допомагати, а то важко тобі одній, – запропонувала їй Тамара Михайлівна, – удвох роститимемо! Як же ти дочку назвала?

– Тетяною назвала, як маму.

– Разом Танюшку виховаємо. А в хатинку пущу іншу мешканку, щоб нам було на що жити.

– Тамаро Михайлівно, дякую вам за турботу, я звичайно перейду до вас у будинок, якщо так треба. Повинна вам зараз сказати, що сплатити квартиру мені вистачить лише до січня місяця.

Тамара Михайлівна зітхнула і сказала:

– Наташо, не треба мені за квартиру платити, нічого мені не треба. А гроші, що в тебе лишилися, хай на потребу Танюшки будуть, а ми з тобою здамо хатинку, та моя пенсія, – як небудь проживемо.

Наташа не могла вимовити жодного слова. Слова подяки застрягали у горлі, бо сльози не давали їй говорити.

– Ти не плач, Наташо, не треба, а то молоко може зникнути, а для нашої Танюшки, це найголовніший продукт, – і жінка, обіймаючи її, заспокоювала. – Виживемо, нас он три жінки тепер, а жінки – народ живучий.

І Наталя сміялася крізь сльози.

Минуло пів року від появи Танюшки, й Наташа вийшла на роботу в нічні зміни.

Тамара Михайлівна прикипіла до дитини, як до рідної внучки, та й маленька Таня тягла свої ручки до Тамари. Життя літньої жінки розфарбувалося новими фарбами і, по суті, чужа дитина, стала їй своєю.

За турботами, за клопотами час летів швидко. У Наташі закінчилася академічна відпустка і вона відновила навчання, а за однорічною Танюшкою доглядала Тамара, вона була категорично проти, щоб віддавати Таню в ясла:

– Ще чого, при живій бабусі, таку маленьку дитину в ясла віддавати, нехай ще підросте і зміцніє, а тоді вже…

Раніше терміну, сюрпризом до Нового Року, приїхав із заробітків син Тамари – Геннадій. Радості матері не було меж.

Подарункові сертифікати

– Нарешті всі вдома, – крізь сльози голосила вона.

– Та ось, накопичилися місяці за рахунок відпустки, тому раніше й приїхав, – пояснив Генка – ой, а це хто тут такий? – усміхався син, звертаючись до маленької Танюшки.

– Баба, баба, – белькотіла дівчинка і потягла свої рученята до Генки.

Генка взяв її на руки, а та обійняла його за шию і щось щебетала своєю мовою, потім підозріло принишкла.

– Ой, ця маленька пустунка не тільки свої штанці замочіла. Хороша прикмета, – сміявся Генка, обтрушуючись, – значить Танюшка, у тебе на весіллі буду біленьку пити.

Новий Рік зустрічали великою родиною, а через п’ять місяців Геннадій та Наталя одружилися і у баби Тамари скоро з’явиться ще одна онука, чи онук.

Ось так Господь управив. Тому, щоб прийняти якісь, невластиві людині рішення, зверніться до Бога, він вам підкаже і направить туди, куди потрібно…

А ви що скажете з цього приводу? Ставте вподобайки, пишіть свої міркування в коментарях.”