Наталка думала про Дмитра день і ніч, бо знала, що у нього є дружина. Коли чекала дитину, всі колеги та сусіди косо дивилася на молоду вчительку, адже знали, що живе сама. І співробітниці стали уважніші до своїх чоловіків, щоб не пішов з сім’ї той, хто є батьком дитини. Та батько згодом знайшовся
Подруги заздрили Наталці, бо та була першою дівчиною на селі: гарно викладена віночком пишна коса, карі променисті очі, гнучкий стан. Хлопці за нею упадали і побоювалися – знали ж, що дуже гордою була дівчина. Коли Наталя вступила до педагогічного інституту, не один парубок зітхав: знайде собі дівчина у місті інтелігента. Куди вже там сільському хлопцеві зрівнятися з ним буде! За матеріалами Наш ДЕНЬ
Вчилася Наталя легко і охоче. Та на другому курсі змушена була перевестися на заочне відділення. У мами почалися проблеми зі здоров’ям і на руки Наталі впала вся домашня господарка. У тривозі минали дні, місяці. Матері ставало все гірше. Змарніла та принишкла й дівчина. Забула дорогу до клубу. Її непомітні подруги і ті заміж повиходили, а вона досі – одна.
Залишилася пусткою хата, обімліла від розпуки Наталя, коли одного ранку матір покинула білий світ. Пішла дівчина вчителювати. У школі, ніби й забувала про самотність, а вдома вона вужем смутку і розпачу стискала душу. Якби ж то у неї була донечка чи синочок! Ця думка спалахнула у голові стрімко і несподівано, як вогник у пустелі. Вона звеселила і злякала її. Дитина! Так-так, їй необхідно народити дитину. Вона буде найкращою мамою у світі, житиме лише для неї.
Молодість уже не вернеш і, поки не пізно… Ні, вона, мабуть, з’їхала з глузду. Це ж – неможливо! Посміялася сама з себе і поринула у глибокий сон. Уночі Наталі приснився хлопчик – білявий синьоокий карапузик. Вона купала його у любистку, розчісувала лляне волоссячко, а він так мило їй усміхався. Відтоді бажання народити дитя її переслідувало. Коли починала мріяти про це, думки чомусь щоразу поверталися до Дмитра – її колеги з роботи. Колись він був одним із її шанувальників. Здається, і зараз небайдужий до неї. Щоправда, у дружини Дмитра проблеми зі здоров’ям. Виходить, йти Наталці добровільно у полон гріха? Утім, вона ж не збирається відбирати Дмитра від дружини. Їй потрібна тільки дитина. Ось і все. І коли вкотре Дмитро шепнув їй в учительській зостатися, щоб поговорити, вона розчервонілася і… погодилася.
Наталку не лякали ні запитливі погляди знайомих, ані перешіптування за її спиною, коли округлий стан уже неможливо було приховати. У ній билося дитя! Вона берегла його спокій і була щасливою.
З народженням синочка Наталя розквітла, помолоділа. Яке ж то щастя – мати для кого жити, про кого піклуватися. Юрко ріс жвавим допитливим хлопчиком. Уперше спитав про тата, коли йому виповнилося п’ять років. Наталя знала: це мало колись статися, але, щоб ось так – зненацька… Знітилася і почала вигадувати історію про якусь подію, в якій не стало тата, про те, як він сильно любив сина і нині оберігає їх з неба.
Цю сумну казку Юрчик бажав слухати щовечора, навіть, коли вже пішов до школи. Якось повернувся додому у сльозах. «Як ти могла мені брехати, мамо!» – вигукнув ще з порога. «Де мій тато? Якщо його справді немає, повези мене туди, де він спочиває!» – захлинався син від сліз.
Усю ніч Наталка не спала: як чинити далі? Сказати Юркові правду? Тоді вона назавжди втратить його довіру. Тим паче, що вже пообіцяла синові поїхати туди, де вічно спочиває батько. Отож, єдиний вихід – відшукати її, чиюсь вічну домівку, з таким прізвищем, як у них. Тільки де? Враз згадала, що їхнє прізвище дуже поширене на Хмельниччині, звідки родом був її батько.
Наступного дня Наталка відпросилася з роботи, поспішила на поїзд. Серце шалено стукотіло від хвилювання і невідомості: чи вдасться їй здійснити свій план?
Мабуть, небо змилосердилося над нею. На одному із сільських спочивалень після настирних пошуків Наталя знайшла «потрібного» хреста. На хресті, прилаштованому на квітучому горбику, було викарбуване їхнє прізвище. Пекучий струмінь пронизав жінку. Їй забракло дихання. Чий це горбик, хто його доглядає? Глянула на дату – того чоловіка не стало молодим. По літах міг би бути батьком її дитини.
Відтепер щороку напередодні Юркових іменин Наталка їздила з сином на Хмельниччину. Якось на дорозі зустрівся їм Дмитро. «Ви куди зібралися?» – кивнув на заквітчану корзину. «До тата на місце його спочинку», – випередив Наталю Юрко. Запитливий погляд Дмитра прострілив Наталку. Благально попросила очима: мовчи. «Так треба і ти не воруши моєї таємниці», – молила вона Дмитра, коли він згодом вимагав пояснення. «Це ж мій син, Наталко. І ти це чудово знаєш!», – не вгамовувався Дмитро. «Знаю. Тільки, коли дізнаються інші, буде гірше всім. Розумієш?» – переконувала вона. А сама відчувала, що насправді не ті слова хотіла сказати Дмитрові. З народженням сина щось тепле і неймовірно ніжне пробудилося в ній до цього чоловіка. Вона боялася зізнатися сама собі, що кохає. Боролася, гасила, але не змогла загасити свої почуття. Дмитро просив її зустрічатися. Хіба ж не добре їм удвох? Господи, як це неприємно – протистояти власному серцю! Однак Наталка не бажала бути коханкою батька свого сина. Видно, така її доля – бути без пари. Та й Дмитро не зможе залишити дружину.
Летіли за днями дні. Якось, повернувшись з роботи, Наталка здивувалася, що не застала сина вдома. На столі знайшла записку. Син писав, що повернеться пізно – поїхав на Хмельниччину. Чомусь у той день захотілося Юркові пізнати самостійність, побути біля батька одному. Він вірив, що батько не тільки бачить його, а й відчуває його думки і почуття. Прозору навколишню тишу порушило дрібне стукотіння. Спираючись на паличку, підійшла до горбика старенька бабуся. Здивовано глянула на хлопця. Приклякла у молитві. Звівшись, почала обламувати засохлі гілочки на калині: деревце посадили Наталя з сином, коли вперше сюди приїхали. «Ти хто? Що тут робиш?» – врешті спитала бабуся. «Я приїхав до тата. Привіз вінок», – збентежився Юрко. У старенької нервово засіпалися повіки. Жилавою худенькою рукою вона присадила хлопця на лавочку: «Тут похований мій син. Думала, не переживу цього. П’ять літ не зводилася з ліжка. Бог милосердний. Дав мені силу знову прийти сюди, до сина». Поправивши хустку, обвела Юрка прицільним поглядом. «Кажеш, то тата твого хрест? А я не вірила людям, коли говорили, що хтось навідує його, кладе віночки. Гадала – втішають, жаліють мене», – мовила далі.
Ганна, так звали бабусю, запросила Юрка до себе у село. Та хлопець спішив на поїзд: мама, мабуть, хвилюється. Тільки, хто вона, ця старенька. «Виходить, що я – бабуся твоя», відповіла без вагань Ганна. Як це – бабуся? Ото новину привезе він додому! У них є бабуся! Вона запрошує їх у гості!
З хорошим настроєм Юрко повертався додому. Очі його горіли щастям, коли розповідав Наталі про зустріч з Ганною. Кілька днів після повернення сина Наталка ходила, як заворожена. Що вона скаже цій незнайомій жінці? Як пояснить їй те, що присвоїла батьківство її синові? Ні, вона нікуди не поїде – не зможе. Та Юрко просив, наполягав. Їх там чекають.
Ганна виглядала їх з-за воріт. Пахло осінніми квітами і стиглими ранетами у її саду. Пахло духмяними пирогами, свіжим молоком і ще чимось теплим, добрим у Ганниній хаті. Юрко зривав яблука на верхівках дерев. Ганні досягти їх несила. А Наталя виплакувала перед старенькою свою сповідь, благала простити, що ось так, без запрошення, як настирний вітер, увірвалася вона у її життя. Плакала Ганна від жалю і втіхи, що віднині її одиноке горе стало спільним, бо поріднило, зблизило з цією миловидною жінкою та її сином.
З тих пір минуло чимало літ, Юрко вже став студентом. Ганна спродала своє обійстя – нелегко ж бо за учительську зарплату Наталі вивчити сина. А ще Юрко заявив, що хоче одружитися з однокурсницею Іринкою. Ожило, замайоріло мальвами і чорнобривцями Наталчине подвір’я. Повеселіла й учителька – після роботи чекає її теплий борщ і лагідне слово колись незнайомої, а тепер рідної жінки. Незважаючи на поважний вік, Господь дає Ганні сил і здоров’я. Може тому, що тепер вона – не самотня. Юрко кличе її бабусею. І живуть жінки у мирі та злагоді, як мати з донькою.
