Федір Петрович Щербаков прийшов з роботи, й на ґанку спіткнувся через велику валізу. Поруч із валізою стояла картонна коробка з-під телевізора, перев’язана мотузкою для білизни. Він смикнув за дверну ручку – двері не відчинилися.

– Розбухли, чи що, – подумав Федір, – треба трохи підстругати.

Смикнув сильніше – не відчинилися.

– Дивно, дружина вже має бути вдома, – подумав він.

– Наталю! Відчиняй! – Федір Петрович постукав у двері кулаком.

– Не відчиню, – почулося з-за дверей. – Ти тут більше не живеш.

– Цікаво, а де я живу? – Ще не вірячи в те, що відбувається, запитав чоловік.

– Не знаю, – відповіла дружина. – Хочеш, до батьків йди, хочеш у Покровку їдь.

– Наталю, дивись, адже я зараз й справді піду! Пошкодуєш!

– Не пошкодую. Я з тобою більше жити не хочу, – почулося з-за дверей.

– А будинок не тільки твій, а й мій. Відчиняй, говорю! – крикнув Федір.

– Будинок цей мого батька, і всі документи на мене оформлені, так що йди, доки ходити можеш.

Федір Петрович у серцях плюнув, узяв валізу та коробку і, згинаючись під їхньою вагою, побрів на інший кінець села до батьківського будинку.

Він ще не встиг дійти, а сільські чутки вже донесла до Петра та Антоніни Щербакових:

– Наталя Касьянова вашого Федора з дому вигнала!

Тому, коли Федір кинув речі в сінях і зайшов до кімнати, на нього чекав допит із пристрастю.

– Ну, синку, розповідай, ​​де нашкодив. Знову ліворуч звернув?

– Ні, батьку, слово честі, як одружився – жодного разу! – почав виправдовуватись син.

– А за що тебе Наталя виперла? Вона жінка серйозна, нічого так не зробить. Чим образив, може?

– Та не знаю я! Вранці все нормально було – сніданок подала, млинців із собою загорнула. А ввечері прийшов – валіза на ґанку.

– Не вірю я тобі – брешеш! – сказав батько.

Не вірити синові у батьків були всі підстави. Коли він з армії прийшов, то загуляв, що всі матері в селі лякали своїх дочок:

– Побачу поряд Федьку Щербакова – коси обірву, вдома замкну.

Зрозуміло, що слухалися не всі, і Федько, часто приходячи додому під ранок, струшував із себе солому й сінну полову.

Неодноразово доводилося йому вистрибувати з вікон – добре, що двоповерхових будинків у селі не було.

А коли в якоїсь молодиці з’являлася дитина, сільські пліткарки обов’язково приходили до будинку – подивитися, чи не схоже немовля на Федора. І кажуть, випадки були.

А одного разу мужики спіймали його в лісі, роздягли й посадили на мурашник, а одяг забрали. Потім бабуся Єгорівна розповідала, що Федір на світанку пробирався додому городами, прикрившись лопухами.

Зрозуміло, що у селі не було охочих віддавати своїх дочок заміж за такого бабія. Його батьки так і думали, що Федір ніколи не одружується, і онуків вони не дочекаються.

Але коли йому виповнилося двадцять вісім, він якось увечері сказав батькові:

– Батьку, одружитися хочу. Треба посвататися.

– І до кого нам йти свататися? – поцікавився батько.

– До Касьянових.

– До Наталі? У них одна донька, решта – хлопці, і вже одружені. Здивував, синку. Не віддасть Степан за тебе єдину дочку.

– Віддасть. Наталя його вмовить, кохання у нас, – впевнено сказав Федір.

– А ти там не нашкодив нічого? – обережно спитав батько.

– Ні. Наталя сувора.

– Задав ти нам завдання. До Наталі, жінки казали, торік Льошка Степанюк, та Дмитро – Єгорівни онук сваталися, то Степан відмовив, сказав, що молода ще. А скільки їй років?

– Двадцять уже, вона коледж закінчила медичний, – відповіла йому дружина.

Як дві родини домовилися, ніхто на селі не помітив. З весіллям вирішили поквапитися, бо Касьянови ще з весни готувалися до від’їзду.

Переїжджали до села у Львівській області, де в них мешкали родичі. Степан уже й хату там купив. Їхали всією родиною: батьки, два одружені сини, четверо онуків. Тут лишали одну Наталю.

На весіллі Степан заявив, що будинок, як планував, не продаватиме, залишить молодим.

Всі ці події, та деяка поспішність, викликали багато пліток. Деякі місцеві пліткарки навіть стверджували, що у Наталі ось-ось термін.

Але нічого подібного не сталося – первісток – син Вася – з’явився більш як через рік після весілля. А ще за три роки з’явилася Мар’яна.

Жили вони добре, обидва працювали. Федір – на машинному дворі, Наталя – фельдшером. Окрім курей, жодної живності не тримали, але город завжди засаджували повністю.

А ось сьогодні Наталя вигнала чоловіка із дому.

Батько посидів, подумав, а потім сказав дружині:

– Антоніно, давай, дійди до Наталії, поговоріть по-жіночому. Може, скаже вона, у чому Федько завинив. Може, помиряться?

Наталя зустріла свекруху добре. Накрила стіл, поставила чайник, сама почала розмову:

– Тітко Антоніно, я знаю, навіщо ви прийшли, але я Федю не пробачу. Образив він мене. Зганьбив. Це сьогодні ніхто нічого не знає, а завтра вам кожен розповість, чому я його вигнала.

– То мені ти можеш сказати? – Запитала Антоніна.

– Скажу. Прийшла сьогодні на роботу, сиджу, картки заповнюю – самі знаєте, зараз усі в полі, лікуватись людям ніколи.

– Годині о десятій приходить до мене Вєрка Смирнова. «Не зрозумію, каже, де болить. І тут, і сюди віддає». Я їй мазь дала, а вона не йде. А сама наче щось сказати хоче. Ну, я її й спитала:

– Ти, Віро, ще щось сказати хочеш?

– Хочу, – каже.

– І розповіла мені, що напередодні мужики після роботи у них в альтанці «відпочивали» – її Коля, Сергій Воропаєв та Федір.

– Не знаю як, але зайшла в них розмова про гріхи молодості. Микола сказав, що Федір на три життя вперед нагрішив, а тепер дивись – зразковий сім’янин.

– А Сергій у Федора поцікавився, як йому з однією дружиною живеться після минулої різноманітності. І Федір відповів:

– Нормально живеться, Наталя – жінка, як жінка іноді, щоправда, немов риба морожена. А ось була в мене Любочка – ось це жінка!

– Це він про Любу – продавчиню з Покровки, їй зараз уже за сорок, мабуть.

– І це все? – спитала свекруха.

– Ні, не все. Потім Сергій додав, що «морожена риба» – це Феді покарання за його бурхливу молодість. І всі весело сміялися. І Федько також.

– Не потрібен мені такий чоловік, який дружину свою прилюдно ганьбить. Я вже батькові зателефонувала. Він наказав продати будинок і їхати до них.

– Наташа, але ж ви вже не молоді, у вас дітки, треба вчитися прощати один одного.

– Тітко Тоню, я ще молода, мені тільки тридцять два цього року буде. А Федору вже сорок, а він розуму не нажив.

– А те, що в мене діти – я пам’ятаю: Васі – десять років, Мар’янці – сім. Жаль тільки, що їм з батьком не пощастило.

Повернулась Антоніна додому, переповіла все, що від Наталі почула. Федір відмовлятися не став – була така розмова. Ну, хильнули трохи, потріпалися, а вона образилась на нісенітницю!

– Балакучий мужик, гірший за не тверезу бабу, – сказав батько. – Не буде Наталя після цього з тобою жити, але це ще не все.

– Пам’ятаєш, що про їхню сім’ю говорили:

– Хто скривдить Касьянових – довго не проживе! – Так що ходи – озирайся!

Наталя зібралася швидко. Будинок дивилися кілька покупців – з одним із них вона домовилася. Наприкінці липня до будинку під’їхали дві машини – легкова та вантажна газель із великим кузовом. За кермом тієї та іншої сиділи брати Наталії – Михайло та Єгор Касьянови.

Вони зайшли до будинку, а за годину почали виносити та вантажити речі. Переночували, і вранці, завантаживши решту, передали ключі від будинку новому господарю.

Наталя сіла у легкову машину до Єгора, а Михайло – за кермо вантажівки – і поїхали.

Після від’їзду дружини Федір кілька днів не виходив працювати – захворів. Але сусідка Щербакових розповідала, що бачила, як Мишко та Єгор Касьянови з Федором “розмовляли”.

Тепер про Наталю та онуків Антоніна дізнавалася тільки у Раїси – тещі Михайла. Дочка дзвонила матері досить часто.

Наталя з дітьми оселилася у будинку батьків, влаштувалася на роботу до місцевої лікарні.

Незабаром Федорові прийшла повістка до суду – Наталя подала на розлучення. З першого разу їх не розлучили, але за два місяці суд таки ухвалив рішення. Та ще й аліменти на дітей присудив.

Знову став Федір вільним козаком, але чомусь це його не тішило. Він став небалакучим, ніби зменшився на зріст. Кожна новина про Наталю та дітей ніби змушувала його схилятися нижче до землі.

А Наталя за два роки вийшла заміж за місцевого агронома, а ще за рік подарувала йому двох хлопчаків-близнюків.

Не дарма говорять, що язик людський базікає, як правило, на шкоду своєму власнику. А ви що скажете з цього приводу? Не перегнула Наталя палицю? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.