— Олено Степанівно, а чому Ліза на вулиці? Там же дощ іде! — Наталя без стуку увірвалася в кабінет, тримаючи на руках кішку.

— Ти що, з глузду з’їхала? — схопилася за серце жінка. — Віднеси її назад!

— Чому?

Головна бухгалтерка встала з-за столу і рукою показала на двері.

— Віднеси! Через неї нас усіх звільнять. Як тебе Євген взагалі з нею пропустив?

— Євген… А-а, охоронець? Так він і не хотів пускати. Просто я сказала йому, що якщо зачепить мене, очі видряпаю. А що взагалі відбувається?

Усю ніч Наталя крутилася в ліжку і довго не могла заснути.

— Наталю, ти заснеш сьогодні чи ні? — невдоволено пробурчав Іван. — Мені на роботу завтра!

«Немов мені не треба на роботу», — подумала Наталя і повернулася на бік. Саме через цю роботу їй і не спалося.

Перший день завтра. А перший день завжди найхвилюючий. Незрозуміло, як приймуть її і чи приймуть взагалі.

Ще й у неї посада така: прибиральниця. На попередньому місці роботи прибиральниць не шанували і відверто з них глузували.

А коли Наталя не могла терпіти ці глузування і кидала в бік «колег» невдоволені погляди, менеджерка Ольга їй казала:

— Ну що ти дивишся, Наталю? Давай підлогу краще мий. Хто на що вчився…

Образливо було. Зрештою вона заснула, але вже через півгодини задзвенів будильник. Довелося вставати й бігти готувати сніданок. «Виспалася, називається…».

Коли Наталя відчинила двері прохідної, в ноги їй кинулася чорно-біла кішка: стала тертися об ноги і радісно муркотіти.

— І тобі доброго ранку! — усміхнулася Наталя. Гарний настрій на цілий день був забезпечений.

— Ви до кого? — запитав молодий чоловік під два метри зростом у формі охоронця.

— Я на роботу!

— Новенька?

Хлопець став гортати журнал.

— Наталя?

— Так. Прибиральниця.

— Проходьте.

Охоронець виявився небагатослівним. Хоча, може, просто соромиться незнайомих людей?

Підприємство було невеликим: сама прохідна, кабінет директора, два офіси, кілька виробничих цехів, склад. Та й співробітників усього близько десяти осіб. Тому знайомство з колективом не зайняло багато часу.

— А це Ліза! — принесла кішку головна бухгалтерка Олена Степанівна. — Просимо любити й шанувати!

Наталя усміхнулася. Ось про це її можна було й не просити, тому що кішок вона з дитинства обожнює. Власне, дружні стосунки з Лізою у неї встановилися одразу.

Кішка допомагала їй підмітати підлогу, використовуючи як віник свій хвіст, і контролювала процес миття підлоги, розвалившись на підвіконні.

За чотири дні, що Наталя працювала на підприємстві, вони з Лізою стали найкращими подругами. Попри те, що кішку постійно годували, Наталя завжди із задоволенням ділилася з нею то відвареною курочкою, то ковбасою, і Ліза ніколи не відмовлялася.

Пізніше Наталя дізналася, що кішка вже півтора року живе тут: будучи кошеням, сама пробралася через прохідну на територію і навідріз відмовилася йти.

У пересуванні її ніхто не обмежував, тому вона могла ходити, де заманеться. І так, вона не просто так їла свій хліб: регулярно ловила гризунів і складала їх на видному місці. Показувала, що за час її чергування жодна миша не проскочила.

Втім, була від Лізи й інша користь. Психологічного характеру. Олена Степанівна поділилася, як завдяки кішці змогла позбутися панічних атак.

«Достатньо, — каже, — п’ять хвилин погладити її, і одразу відпускає…».

Небагатослівний охоронець за стаканчиком кави несподівано розговорився і теж розповів, що йому подобається, коли Ліза на столі лежить і муркоче.

Дивишся на неї й не помічаєш, як час пролітає. Особливо в нічну зміну, коли немає нікого.

— А ще вона кожен день усіх зустрічає вранці і проводжає ввечері.

Наталя згадала, як Ліза «накинулася» на неї в перший робочий день, і її обличчя розпливлося в усмішці. Від такої кішки вона б сама не відмовилася.

Але думку про те, що забрати Лізу додому, вона відкинула одразу. По-перше, не можна відривати її від колективу. Та й ніхто не дасть їй цього зробити.

А по-друге, Іван явно не схвалить. Одного разу вона вже говорила з ним на цю тему і отримала категоричне «Ні!».

— Олено Степанівно, а чому Ліза на вулиці? Там же дощ іде! — Наталя без стуку увірвалася в кабінет, тримаючи на руках кішку.

Сьогодні вона прийшла на роботу ближче до обіду і дуже здивувалася, коли побачила, що її подруга Ліза сидить біля прохідної і мокне під дощем. Ще й очі в неї були такі сумні-сумні, ніби запитували:

— За що вони так зі мною?

«Зараз розберемося!» — подумала Наталя і, взявши Лізу на руки, попрямувала до прохідної. Реакція співробітників її дуже здивувала: починаючи від охоронця, який став у неї на шляху зі словами «Не пущу!», до головної бухгалтерки Олени Степанівни.

Усі ці люди намагалися не дивитися на улюблену кішку, НІХТО не брав її на руки, не гладив, не посміхався їй, як раніше. «Та що взагалі відбувається тут?» — Наталя просто кипіла.

— Сьогодні головний приїжджав. Не той, хто приймав тебе на роботу, а Андрій Олегович, — чомусь пошепки сказала Олена Степанівна, проводжаючи Наталю до дверей.

— І?

— Ну що ти як мала? Йшов коридором, побачив кішку і сказав, щоб духу її тут не було. Мовляв, розвели зоопарк.

— Тобто Ліза з вами півтора року живе, а він тільки зараз сказав? — здивувалася Наталя.

— Ну просто раніше він Лізу не помічав і приїжджав рідко. Сьогодні ось вона йому на очі потрапила. А може й не сьогодні: тепер же скрізь відеокамери стоять, по них все видно. А Андрій Олегович ясно дав зрозуміти, що якщо кішку не виженемо, то разом з нею опинимося за прохідною.

— І ніхто не заступився?

— З головним сперечатися? Ти при своєму розумі? Йому спробуй слово сказати, одразу вилетиш.

«Пощастило, що поїхав уже, — подумала Наталя. — Я б мовчати не стала».

— Наталю, віднеси її, будь ласка. Мені до пенсії два роки залишилося. Не хочу я проблем.

Наталя віднесла Лізу. Але не на вулицю, а до себе в підсобку.

«Як можна кішку в дощ на вулицю…» — не розуміла вона. Зателефонувала Івану, у двох словах описала ситуацію і заплакала, коли він сказав «Ні!» і кинув слухавку.

А потім прийшов Євген, буркнув під ніс: «Шеф подзвонив, сказав кішку з території прибрати», і забрав Лізу. Щоправда, на виході затримався і додав:

— Андрій Олегович ще сказав, що ти за порядком повинна стежити, а не тут сидіти, штани протирати…

Наталя тільки злобно зиркнула йому вслід. Ну не битися ж їй справді з двометровим аздорованем. Потім озирнулася уважно і помітила камеру під стелею. «Треба ж, і тут поставив…».

А ввечері вона стояла біля прохідної і намагалася достукатися до тих, хто говорив, що Ліза для них не просто кішка, а товариш. Але ніхто її не слухав, посилаючись на невідкладні справи.

— Олено Степанівно, ну ви ж одна живете. Невже не можете кішку собі забрати?

— Не можу. Вибач, на маршрутку спізнююся.

Наталя останньою йшла з роботи. Дощу вже не було, але попереду ніч. Буде холодно. Ліза сиділа поруч з прохідною за парканом і терпляче чекала, коли її пустять назад.

Ну не вірила вона, що рідні їй люди можуть в одну мить стати ЧУЖИМИ.

Наталя поставила поруч з нею миски з їжею і водою. Погладила кішку і, шморгаючи носом, пішла додому. Потрібно було ще встигнути приготувати вечерю…

А за вечерею вона не змогла стримати емоцій і висловила Івану все, що про нього думає. А потім додала:

— І взагалі, знаєш, що?

— Що, Наталю? — Іван дивився на неї з широко відкритими очима і навіть боявся поворухнутися. Ніколи її такою не бачив.

— Якщо ти проти кішки в квартирі, то, напевно, нам з тобою нічого разом жити! А я її одну не залишу на вулиці!

Сказавши це, Наталя побігла в передпокій одягатися. «Хоч би тільки не пішла нікуди…». А піти вона запросто могла, тому що знову пішов дощ і темно на вулиці.

— Лізо, Лізо! Киць-киць!

Побоювання Наталі підтвердилися: біля прохідної кішки не було. Усередині прохідної — теж.

Колега Євгена впевнено заявив, що нікого з вулиці не забирав. «Може, все-таки якось пробралася на територію», — сподівалася Наталя.

Вона світила ліхтариком у різні боки, кликала постійно, але Лізи ніде не було. І ніхто не відгукувався.

— Наталю, наче знайшов! — почула вона радісний крик Івана. — Під лопухом сидить.

Наталя одразу побігла до Івана і, побачивши Лізу, швидко взяла подругу на руки.

Вже вдома Наталя привела Лізу до ладу, нагодувала досхочу, гладила довго. Просила пробачення за те, що залишила її одну, і обіцяла, що такого більше не повториться.

— Наталю, ти спати будеш? — запитав Іван, піднявшись на одному лікті. — У мене-то вихідний, а тобі завтра на роботу рано вставати. Переживаю, що не виспишся.

— Так, зараз ляжу. Знаєш, я подумала і вирішила, що там працювати більше не буду…