Наталя в день свого народження зібралася з’їздити в гості до сина в місто. Жила вона в селі недалеко від сина. Автобус ходив туди два рази в день – о шостій годині ранку і о четвертій вечора.
Довелося їхати на першому автобусі, так як залишатися ночувати у сина Наталя не хотілося, через ставлення до неї невістки Оксани.
Була у неї одна проблема – автобус приходив в місто рано, і син з невісткою зазвичай в цей час ще спали. Доводилося сидіти на лавочці і чекати до восьмої ранку. Невістка її зустрічала непривітно.
– Що вам, Наталя Федорівна, не сидиться в своєму селі? Ви ж стара людина, потрібно думати про своє здоров’я. Та й нам ваш приїзд дуже недоречний. Ви б хоч подзвонили, перш ніж їхати.
Заміж Наталя вийшла в двадцять років. Майбутній чоловік її був старший за неї на п’ять років і нещодавно, після того як заочно закінчив сільськогосподарський інститут, влаштувався працювати механіком в колгоспний гараж.
Наталя працювала завідуючою колгоспним складом. Одного разу в клубі на танцях, до неї підійшов симпатичний хлопець і запросив її потанцювати.
– Саша, – представився він.
Так вони і познайомилися, а після танців біля клубу їх вже чекали місцеві хлопці.
– Механік, ти, що наших дівчат проводжаєш? Тут є, кому проводжати, – заявив найспритніший з них.
– А ви можете написати заяву …., – відповів Саша.
– У двох примірниках ……. Через сімдесят два тижні розглянемо, – додав він після паузи.
Хлопці залишилися стояти, мабуть переварюючи почуте.
Весілля було скромним. У чоловіка крім молодшого брата, який після закінчення інституту тільки що був прийнятий на посаду начальника житлово-комунального відділу в місті, нікого не було. Виховувалися брати в дитячому будинку.
Батьки Наташі були людьми небагатими, обидва працювали в колгоспі рядовими працівниками. Стіл накрили в будинку батьків. Запросили найближчих людей, де голова колгоспу і вручив їм ключі від будинку, який виділили Саші, як фахівцеві.
Через рік, Наташу відвезли народжувати.
– Чекаю з двійнятами, проводжаючи її, сказав чоловік.
Вони обидва мріяли відразу про двох малюків – хлопчика і дівчинку.
Пологи пройшли нормально, народився хлопчик. Через дві години Наташі принесли зголоднілого синочка. Коли вона його погодувала, в палату зайшли лікар і завідувач пологового відділення Віра Василівна.
Завідуюча добре була знайома з батьками Наташі. До її вступу до медичного інституту, вони разом з батьками жили в одному селі, були сусідами.
– Сьогодні одна матуся народила синочка і написала відмовну. Закотила icтepику і поїхала. Ми ніяк не могли її вмовити. Хлопчик здоровий і дуже гарненький.
Помовчавши, Віра Василівна запитала:
– Ви ж двійню хотіли? Може, візьмете цього малюка? Шкода його віддавати в притулок. Та й чоловік ваш сам виховувався в дитячому будинку. Я думаю, що він не заперечуватиме? А ми оформимо вск так, як ніби ви народили двійнят.
Потім додала:
– Якщо ви не хочете, ми можемо оформити усиновлення офіційно. Але для цього потрібно стільки часу, а дитині буде важко. Та й не відомо ще віддадуть його вам чи ні.
Віра Василівна була хорошим фахівцем і просто чудовою людиною. Можливо, тому що вона добре знала сім’ю Наталі, вона і звернулася до неї з цією незаконною пропозицією. А можливо, в той час люди були іншими, більш людяними.
Наталя не могла вимовити ні слова, від почуттів, які нахлинули на неї.
– Ти подумай. Через кілька років нам спасибі скажеш, – додав лікар. І вони пішли.
Увечері в лікарню приїхав Саша.
– Я знаю, що таке дитячий будинок. Нехай оформляють народження двійні, – вирішив він.
Зустрічати дружину з двійнятами Саша приїхав на головуючого «Волзі». Вручивши дружині величезний букет троянд, завідуючій – пляшку ігристого і коробку цукерок, він взяв на руки обох малюків.
– Сідай, мати-героїня! – пожартував він, – Сам голова велів взяти свою машину.
Водій відчинив перед Наталкою дверцята:
– Прокатаю з вітерцем, як королеву!
Вирішили вони назвати свого сина Павлом, а прийомного – Петром, в честь апостолів, так як народилися обидва 12 липня.
Діти росли різними. Якщо Петрик був хлопчиком ласкавим, то Павлик був сміливим і неслухняним. Обидва закінчили школу в рідному селі, обидва вступили до вищих навчальних закладів. І ніхто з них не здогадувався, що один з них – нерідний.
Марина, дружина Петра, була жінкою привітною і до свекрухи не інакше як «мама», не зверталася. У Павла ж дружина Оксана, називала її тільки на ім’я по батькові і до неї ставилася з погано прихованим пpeзupcтвoм. Жили вони в місті, в двадцяти хвилинах їзди на автобусі. Жили втрьох, онукові вже було п’ятнадцять років. Останній раз вони були у неї п’ять років тому, коли нестало Саші.
Петро жив у Києві, але відвідували вони матір щороку. Приїжджали всі вчотирьох, з двома онуками. Коли нестало Саші, Марина сказала:
– Мамо, переїжджайте до нас жити, що ви тут будете одна. Тим більше – в своєму будинку. Важко буде без тата.
– Поки ноги ходять, поживу ще, а там видно буде, – відповіла вона.
Наталя сиділа на лавці біля будинку Павла, чекала, коли всі прокинуться. Рівно о восьмій вона піднялася на другий поверх і прислухалася біля зачинених дверей. За дверима була тиша.
– Сплять ще. Посиджу тут на cходинках, – вирішила вона і сіла на сходах.
Приблизно через півгодини пролунав звук дверей і на сходову площадку вийшов Павло.
– Мамо, знову ти? Оксана з сином поїхали відпочивати до Туреччини. А мені потрібно терміново бути на зустрічі з клієнтом. Вдома нікого немає. Візьми таксі і їдь додому, ввечері я подзвоню, – і він засунув їй двісті гривень, забувши при цьому про її день народження. Забувши і про те, що телефону у неї ніколи і не було.
Наташа пpoплaкaла на автовокзалі до вечірнього автобуса.
Вже підходячи до свого дому, вона помітила біля будинку легкову машину. У будинку «стояв дим коромислом» – син Петро лагодив ганок, внуки кололи дрова, Марина пекла пиріжки. Стіл до її приходу був вже накритий.
– З днем народження, мама, – привітали її син з невісткою.
– Живи довго, бабусю, – додали онуки хором.
Увечері після святкової вечері, коли невістка і внуки вляглися спати, Наталя підійшла до сина і сказала:
– Петя, хочу перед тобою покаятися. Ми з татом для тебе нерідні. Ти у нас прийомний. Прости нас.
– Так я знаю, мамо. Ще в 10 класі дізнався, «добрі» люди сказали. Але вас не хотів з батьком засмучувати, тому й не питав нічого, – ласкаво відповів син.
– Для нас усіх ти будеш завжди королевою, – додав він, нагадавши їй тим самим давно забуті слова водія «Волги».
