Олексій з Наталею почали зустрічатися ще в юності.
Просто одного разу на прогулянці, у великій компанії, їх притягло один до одного, як два магнітики, і вони продовжили гуляти, але вже тримаючись за руки…
Як її рука опинилася в його руці, ніхто так і не зрозумів. Вони сиділи в парку, слухали музику. І їхні руки зустрілися. Пісня скінчилася, і почалося кохання. Перше. Незабутнє…
Вони зустрічалися всі наступні два шкільні роки. Згодом Наталя чекала Олексія зі служби. Вона щодня писала йому повідомлення.
Навіть із подружками гуляти не ходила. На навчання і назад. Олексій повернувся, теж вступив вчитися.
– Чому твій Олексій не пішов на службу після інституту? – запитала якось Наталю мама. – І чому ти весь цей навіть носа на вулицю не показувала.
– А щоб спокус не було! – хмикнула Наталка. – Мамо, ну чого ти?! Олексій сказав, що відслужить, поки молодий, а в інституті б розслабився, потім не було б бажання йти.
– І що тепер? Одружуєтеся?
Вони, звісно, одружилися. Олексій після другого курсу перевівся на вечірнє відділення, а вдень працював.
Наталя невдовзі отримала диплом, і також пішла на роботу.
Весілля влаштували скромне, але щастю молодих не було меж!
Було чітке розуміння, що вони двоє разом – це доля.
Дві половинки одного цілого. Ніколи не розлучаться. Все своє життя будуть разом, до останнього…
– І підемо в один день, – казав Олексій.
– Краще б в одну годину…
…Народилися у Наталки з Олексієм діти. Спершу донька, Маринка. А через п’ять років, синочок Микола. І прожили вони в абсолютному щасті, і навіть жодного разу не сварилися за двадцять шість років.
А потім раптом щось сталося… Наталя була в розпачі.
Ось тільки рік тому вони відзначили срібне весілля. З розмахом відзначили, відіграючись за своє скромне, двадцятип’ятирічної давнини весілля. Тоді не було коштів у них гуляти, тепер же ж гроші були зароблені.
Чому б і не погуляти з розмахом?!
Олексій із Наталею танцювали у величезній залі, не звертаючи уваги на гостей. Дивилися в очі один одному. Трималися за руки. Наче й не було всіх цих років. Наче вчора вони закохалися один в одного…
А через рік Наталя відчула, що в їхньому сімейному житті не все гаразд.
– Що у нас відбувається? – у розпачі запитала вона в чоловіка.
Діти виросли. Марина вийшла заміж. Микола навчався в інституті і винаймав квартиру з друзями.
Здавалося б, ось він, найзолотіший час. Ще молоді, і можна пожити для себе, поки онуків немає. А Олексій все віддаляється…
На її питання, він тільки знизав плечима:
– Та все гаразд. Просто… Втомився я щось.
– Від мене втомився?
– Та ні, звісно. Що ти вигадуєш?
Вона відчувала, що таке охолодження в стосунках може бути тільки з однієї причини – є інша жінка.
Але повірити в те, що Олексій, її коханий і єдиний, міг так вчинити, Наталя не могла!
Не могла, і все тут…
А як тоді це можна пояснити?
Наталка зібралася з’ясувати, кого завів собі чоловік.
Вона вже обмірковувала план дій, як раптом… Занедужала. Відчула слабість.
Господи! Що з нею таке? Чи не завагітніла вона на старості років?!
Наталка пішла терміново обстежитися.
Лікарі знизували плечима і розводили руками. Все було в нормі.
Наталя вирішила полежати у лікарні.
Після процедур Наталі стало трохи краще. Олексій щодня справно відвідував її, приносив їжу, квіти. І все це… Абсолютно без душі! Як чужий…
– Та скажеш ти мені, нарешті, що відбувається, чи ні?! – не витримала Наталка. – Досить цієї награної турботи! Тут годують, можеш не носити ці банки.
– Наталю, та нічого не відбувається! Що ти надумала сваритися? Стільки років жили тихо-мирно. Може, вже й не варто починати?
– Я не хочу сваритися! Я хочу зрозуміти, що в нас сталося. У тебе є інша?
Олексій відсахнувся, обличчя його побіліло.
– Не вигадуй… Ти ж знаєш, я не зміг би!
– І я так думала. Я була впевнена – ти не зміг би. Ми – одне ціле. Точніше були одним цілим. А зараз я цього не відчуваю. Ти зовсім чужий.
І вона гірко заплакала. Олексій ніяково присів біля дружини на ліжко, гладив її по голові. Намагався обійняти. Наталя ще сильніше відчула відчуження, і заплакала ще більше.
– Наталю, люба… Що лікарі кажуть? Що в тебе?
– Нічого! – вигукнула вона. – Від туги я слаба! Від переживань! Ось іди й подумай тепер про це!
Олексій змарнів. Наталка теж виглядала не краще.
Вийшовши з лікарні, вона повернулася до початкового плану – з’ясувати, кого завів собі чоловік.
Вона поспілкувалася з колегами чоловіка, з якими вони дружили. З жінками – чоловіки все одно нічого не сказали б.
– Наталю Володимирівно, ми самі до ладу нічого не знаємо, – сказала секретарка чоловіка, Ірина.
– Іро, яка я тобі Володимирівна, ти чого?! Ми твого Петра хрестили.
– Наталю… Є підозри. Але я не хочу даремно наговорювати на свого начальника…
– Говори, що за підозри. Ти ж нічого не стверджуєш.
– Коротше кажучи… Рік тому прийшла до нас на фірму нова бухгалтерка – Валентина.
– Молода?
– Тридцять із хвостиком. Розлучена. Бездітна. Ось вона й поклала око на Олексія Андрійовича, це точно. І хвостом вона перед ним крутила. Це я теж бачила на власні очі. Весь колектив бачив. Але потім… Потім сталося дещо цікаве…
– Іро, не тягни! Що сталося?
– Через пів року безуспішної біганини за начальником Валя раптом здалася. Але вони обоє стали вдавати, що начебто незнайомі. Як ти собі таке уявляєш?! В одному колективі дві людини демонстративно одна одну ігнорують!
– Це дивно, так…
– Але ж і відсутні вони на роботі були одночасно! В обід або за годину до кінця роботи. Абсолютно незалежно один від одного, але в один і той же ж час. А разом їх ніхто ніколи не бачив.
– Ігнорують один одного наскільки? Навіть не вітаються?
– Не знаю. Може, кивають один одному. Але демонстративно не спілкуються – це факт.
– Ясно. Дякую, – сказала Наталя.
– Слухай, ну він же ж не йде від тебе! Чого ти?
– Та краще б пішов! – роздратовано сказала Наталя.
– Поговори з ним.
– Говорила. Не зізнається.
– Ну так виходить, я тобі нічим не допомогла.
– Допомогла, Іро. Мені треба тепер все це обдумати…
– Невже ти задумалася розлучення?! – ахнула Ірина.
Наталка нічого не відповіла. Вона швидко попрощалася й пішла.
Що їй робити далі, Наталя зовсім не уявляла…
Олексій далі був вічно похмурий. Він так змарнів, що Наталка перестала сердитись і почала його шкодувати в глибині душі.
Все-таки вона його дуже любила. Дивитись на те, як він чахне на очах, було важко.
У гості приїхали діти, і Наталка з Олексієм абияк зібралися, щоб приховати, що відбувається в сім’ї.
– Мамо, тату, ви здорові?! – з порога вигукнула Марина. – Боже! Ви чого так схудли? Ви спеціально, чи що?
– А мені подобається, як моя улюблена теща виглядає, – заявив її чоловік, Артем.
– Так. Вирішили здоровʼя зайнятися, – безтурботно сказала Наталка. – Скоро ще й на спорт підемо. Так, любий?
– Звісно, кохана.
– Щось з вами не так, – заявила Марина. – Кажіть. Чим допомогти?
Наталя не повелася на розпитування доньки, відвела розмову на інше.
Вона взяла Олексія за руку, мовляв, зберись, і вони провели весь вечір чудово.
Насамкінець, здається, і самі собі повірили. І очі засяяли майже колишнім вогником.
– Миколи не вистачає, – сказала Марина. – Безсовісний. Міг би й знайти час для сім’ї.
А Наталя зраділа, що син не приїхав. Напевно, тоді вона точно не витримала б. Розплакалася б при всіх. А так… Марина, здається, навіть повірила, що все у них гаразд. Майже…
…Діти поїхали, і Наталка пішла у спальню. Олексій залишився спати у вітальні на дивані. Він тепер часто ночував там.
Зате не заважав Наталці тихенько плакати в подушку. Вона плакала не через невдале життя і шлюб. Вона оплакувала саме своє кохання.
Як же ж це так? Вона ж любить! Відчуває це всім серцем. Любить. І що? Ось так і закінчиться все?
А потім мама попросила Наталку допомогти їй на дачі. Наталя з радістю погодилася – хоч відволіктися можна.
Може й справді краще б чоловік пішов?
– Ну ні! Не віддам! Нізащо нікому не віддам! За кохання треба боротися, – подумала вона.
Ось сьогодні допоможе мамі з урожаєм, а завтра й розпочне боротьбу…
– Ну ось що! – сказала мама, щойно вони приїхали на дачу. – Поки ти остаточно не засумувала, їдь у сусідню Петрівку, там у крайньому будинку живе баба Настя. Вона все знає і ворожити вміє. У неї ще мій батько бував. Твій дід.
– Скільки ж бабі Насті років? – здивувалася Наталка.
– Та сто вже мабуть і є.
– Вона якась чаклунка, чи що? – засміялася Наталя.
– Знахарка вона. Іди! Не можу я на все це дивитися. Марнієш он з дня в день. І Олексія шкода… Іди!
Мати дала їй пакет з продуктами, сказавши залишити його бабі Насті.
Наталка йшла і переживала. Що там за жінка така, що діду ще допомагала? Як вона виглядає? І що, правда, щось може?
Та й не дуже вірила Наталя всерйоз у такі речі.
Баба Настя виявилася дуже старенькою, але рухалася вона спритно.
– Здрастуйте, бабо Настю. Я з сусіднього села.
– Ну, привіт. Заходь.
– Я ось тут вам принесла…
– Залишиш, якщо допоможу. Проходь, сідай. Турбує?
– Що? – розгубилася Наталка.
– Тобі видніше, що…
Баба Настя запалила свічку. Кудись перелила віск. Потім водила у Наталки над головою посудиною з воском. Потім присіла навпроти і сказала:
– Пороблено вам, звісно… Я таким не займаюся.
– Не допоможете, значить?
– Стривай! Я не про те. Допомогти можу, але ти дай своє добро.
– На що?
– На наслідки.
– Але я не розумію…
– Я зараз усю темряву, що на вашу родину наслали, назад відправлю. Назад, тому хто наслав. У тебе все налагодиться, а в неї…
– У неї?!
– Так. Жінки з темним волоссям. Чоловіка твого приворожила вона. Я ось зараз дещо зроблю, і всі її капості їй повернуться. І ось тут треба розуміти наслідки, дівчинко. Ти розумієш?
– А які можуть бути наслідки?
– А які завгодно! Цього я не знаю. Просто поверну те, що вона наробила.
– Я згодна! Аби у нас все налагодилося…
– Налагодиться, дівчинко, не хвилюйся. Доля він твоя. Від долі так просто не втекти.
Баба Настя шепотіла щось довго.
– Все! – сказала знахарка, і Наталка наче отямилася. – Тепер давай свій пакет.
– Бабо Настю, вибачте, а скільки вам років?
– Тю! А я що рахую? Народилася у тридцятому році. Скільки мені років?
– Чимало… Добре виглядаєте. Дякую вам!
Наталка, допомагаючи матері на дачі, відчула себе краще… Давно вона так не почувалася. А ввечері подзвонив Олексій. Судячи з останніх місяців, це було щось дивовижне.
– Ви як там? Допомога потрібна?!
– Мамо, тут Олексій запитує, чи нам не потрібна допомога?
– Та хай приїжджає! Допомога зайвою не буває.
Поговорили вони вже вдома. Коли повернулись з дачі і завезли маму з урожаєм додому. Точніше, Олексій спробував поговорити. Щойно зайшли у квартиру.
– Наталю, я маю тобі дещо розповісти …
– Що розповісти? – вона застигла, очікуючи почути найгірше.
– Зі мною трапилася дуже дивна історія. Я ніби був сам не свій. Наче пів року з життя випало. Наслання якесь…
– Олексію, стривай! Ти впевнений, що маєш мені щось розповідати? Я не впевнена, що хочу знати. Якщо тобі справді треба з кимось поділитися, то є друзі там, родичі…
– Ти не пробачиш мені, так?
– Та ти й не винен…
– Як? – ахнув чоловік.
– Та ось так! Не хочу я тобі пояснювати. І слухати тебе не хочу. У мене є тільки одна прийнятна пропозиція… давай зробимо так, наче цих п’яти місяців не було у нашому житті. Я тебе дуже прошу! Ні, якщо тобі й справді треба виговоритися…
– Не треба! – швидко відповів Олексій. – Не треба. Всі дурниці, я готовий забути! Наталко… Я тебе так люблю. Дуже люблю! Ти навіть не уявляєш як.
– Чому це? Я теж дуже тебе люблю.
Вона підійшла до нього, і вони обійнялися. Так вони стояли довго. І плакали обоє.
У понеділок Наталці подзвонила Ірина, секретарка Олексія.
– Я вирішила тобі сказати. В нас тут таке!
– Що? Що сталося?! – ахнула Наталка.
– Бухгалтерка та… Валя… Памʼятаєш, ми говорили?
– Так… Так! І що?!
– Її не стало… – Іра плакала. – Ох. Так раптово. Викликали швидку. Сказали, що серце. Я вирішила сказати тобі, Наталко. Може, даремно?
– Та нічого, Іро… Ну, сказала і сказала… Дуже печально, звісно. Добре, що дітей не мала, не осиротила нікого…
– Це так… Гаразд, я пішла працювати.
Олексій увечері повернувся з роботи у звичайному своєму нормальному стані.
Наталя зрозуміла, що особисто він не засмучений.
Значить, чоловік не мав почуттів до тієї Валентини.
Приворот? Хто знає, може у цьому щось і є. Різні речі бувають у світі…
Лячно, коли це приходить у твою родину, і неважливо, що ти ні в чому не винен, і нікому нічого поганого не зробив.
Що ж до Валі… Наталі її було не дуже шкода.
Не рий іншому яму…
