Наталя прокинулася від наполегливого дзвінка мобільного телефону.

Наталя прокинулася від наполегливого дзвінка мобільного телефону.

За вікном ще не світало, на циферблаті тільки восьма хвилина на четверту. Перше серпня — понеділок, ранок.

Поруч Віталій незадоволено застогнав, різко натягнув подушку на голову, намагаючись заглушити дратівливий звук.

— Алло?.. — голос Наталі тремтів, сонний, хрипкий.

— Наталонька, це Валентина Іванівна, сусідка твоєї мами, — в трубці пролунав стривожений голос літньої жінки. — Донечко, тримайся…

Мама твоя… Пізно ввечері серце не витримало. «Швидку» викликали, але… не встигли врятувати.

Телефон вислизнув з рук. Кімната закрутилася. Мама… Її більше немає.

Всього три тижні тому вони говорили — Олена Павлівна скаржилася на спеку, розповідала про яблуні, про врожай на городі…

— Що сталося? — пробурмотів Віталій, не відкриваючи очей.

— Мами більше немає, — видихнула Наталя. Слова прозвучали чужорідно, ніби її самої це не стосувалося.

Чоловік підвівся на ліктях, кинув на неї короткий погляд. Ні болю, ні жалю — тільки легке роздратування.

— Ну зрозуміло. Співчуваю, — буркнув він і знову відвернувся до стіни.

Наталя повільно встала. Ноги ніби ватяні, але потрібно діяти. Похорон, оформлення документів, збори…

Голова йшла обертом від думок. Вона відкрила шафу, дістала дорожню сумку, почала складати речі: чорну сукню, туфлі, паспорт.

Віталій сів у ліжку, взяв телефон, звично відкрив стрічку новин.

— Куди це ти зібралася? — байдуже запитав він, не відриваючись від екрану.

— У село. На похорон.

— У яке ще село? У ту глушину за триста кілометрів?

— Віталій, у мене мами не стало. Ти не розумієш?

Він скривився, ніби почув щось неприємне.

— Слухай, у мене цього тижня важлива презентація. Зі столиці приїжджає керівництво. Я не можу все кинути і тягнутися в цю діру.

Наталя завмерла з сорочкою в руках, повільно обернулася.

— Я не прошу тебе все кидати. Але це похорон моєї матері.

— Ну і що? Їй вже все одно, хто прийшов. А мені треба думати про кар’єру. У нас іпотека, між іншим.

Вона мовчки продовжила збирати речі. За п’ятнадцять років шлюбу Наталя терпіла його запальність, скупість, байдужість до побуту.

Але зараз щось всередині неї зламалося. Остання ниточка, що тримала їх разом, натягнулася до межі.

— На скільки ти туди? — Віталій встав, попрямував на кухню.

— На три-чотири дні. Потрібно все організувати, все оформити.

— Тільки не витрачай зайвого. У нас і так витрат повно.

Наталя стиснула губи. Про які витрати він говорить? Про його новий смартфон за 40 тисяч? Про нескінченні поїздки на риболовлю?

Через три години вона стояла на автовокзалі з сумкою в руках.

Віталій навіть не запропонував підвезти — сказав, що йому «в інший бік». Не обійняв, не сказав ні слова підтримки.

— Нехай там місцеві копають, — кинув він на прощання вдома. — Я не маю наміру тягнутися в цю глушину.

В автобусі Наталя сиділа біля вікна. За склом миготіли поля, золотисті жнива під серпневим сонцем.

Мама любила цю пору. Казала, що серпень — найщедріший місяць, коли земля віддає плоди за працю.

Сусідка — повна жінка з добрим обличчям — співчутливо запитала:

— Відпочивати їдете?

— На похорон. Мама пішла з життя…

— Царство небесне… Батьків ховати — найважче.

Наталя кивнула. Говорити не хотілося. У голові лунали слова Віталія: «не маю наміру тягнутися».

Як можна бути таким байдужим? Адже Олена Павлівна завжди його балувала — надсилала домашні заготовки, в’язала шкарпетки, допомагала, коли він зламав ногу. Цілий місяць доглядала за ним.

Село зустріло тишею і ароматом свіжоскошеної трави. Будинок на околиці — побілений, з блакитними лиштвами.

Мама щороку оновлювала побілку: «Будинок повинен бути красивим, як свято».

Біля хвіртки її чекала Валентина Іванівна.

— Наталонька, рідна… Олена Павлівна і не скаржилася, все працювала в саду, бадьора була…

— Де мама?

— У будинку. Ми з сусідками приготували все. У блакитній сукні — улюбленій.

Наталя увійшла до кімнати. Труну стояла на столі, накрита білою скатертиною. Мама лежала спокійно, ніби спала.

Обличчя розгладилося, стало молодшим. Наталя опустилася на коліна і вперше за день розридалася.

Похорон призначили на наступний день. Наталя зателефонувала рідним — двоюрідній сестрі, племіннику. Всі пообіцяли приїхати.

Увечері прийшов Олександр Петрович — голова сільради, сивий, з бородою. Він знав усіх у селі.

— Наталя Сергіївна, прийміть мої щирі співчуття. Олена Павлівна була рідкісною людиною. Все село її поважало.

— Дякую.

— Я по справі. Ваша мама рік тому приходила до мене — просила завірити копії та зберегти документи на вклад. Він був оформлений на вас.

Наталя здивовано взяла документ. Про вклад мама жодного разу не згадувала. Жила скромно, економила на всьому.

— Сума пристойна — близько восьмисот тисяч, — продовжив голова. — Роками збирала, з відсотками вийшло чимало.

Серце стиснулося. Вісімсот тисяч — це могло змінити їхнє життя. Погасити частину іпотеки, купити машину, зробити ремонт…

— І будинок вона вам залишила. Заповіт у нотаріуса в райцентрі. Все продумала, розумна жінка.

Після відходу Олександра Петровича Наталя сиділа на ганку.

Небо палало рожевими відтінками. Десь мукали корови, повертаючись з пасовиська.

Мама любила ці вечори, сиділа тут з чашкою чаю, дивилася на захід сонця.

Телефон мовчав. Віталій не дзвонив. Жодного разу за весь день. Наталя набрала сама.

— Так? — голос був роздратованим.

— Завтра похорон. О другій годині.

— Ну і що? Я ж сказав — не поїду.

— Я не про це. Мама залишила вклад. На моє ім’я. Вісімсот тисяч.

Тиша. Потім — легкий кашель.

— Вісімсот? Ти серйозно?

— Так. І будинок мені заповіла.

— Це… це ж чудово! — голос раптом став теплим. — Слухай, може, я все-таки приїду? Допоможу з паперами?

— Не треба. Я впораюся.

— Наталю, ну що ти? Я ж твій чоловік. Повинен бути поруч.

Вона гірко посміхнулася. У біді — відвернувся. А при слові «гроші» — згадав про борг.

— Приїжджай, якщо хочеш, — сказала вона тихо. — Якщо ні — залишайся.

Віталій не приїхав. На похоронах зібралися лише рідні та сусіди.

Олену Павлівну проводжали з гідністю — з тихими поминальними промовами, з добрими спогадами, із щирими сльозами тих, хто знав її як добру, працьовиту людину, яка все життя присвятила дітям і землі.

Через чотири дні Наталя повернулася до міста. Ключ важко повертався в замку — Віталій знову забув змастити.

У передпокої валялися його брудні кросівки, куртка була кинута на вішалку, як попало. Вітальня виглядала як після бурі — банки на столику, подушки на підлозі, попільничка переповнена недопалками.

На кухні — гора немитого посуду, застиглі залишки їжі, сміттєве відро переповнене через край.

Всього чотири дні — і квартира перетворилася на житло людини, якій все одно.

У спальні Віталій лежав у пом’ятій майці, занурившись у планшет. Почувши кроки, він підвів очі, але не встав.

— Ну, приїхала? Їсти хочу.

Наталя стояла в дверях і дивилася на нього — на неголене обличчя, на сальне волосся, на позу, в якій було більше ліні, ніж втоми.

П’ятнадцять років поруч з цією людиною… Як так вийшло?

— Ти хоч раз за ці дні посуд помив?

— Нема часу. Робота.

— Сьогодні неділя.

— Ну і що? Відпочивати теж потрібно.

Вона мовчки пройшла на кухню і почала прибирати. Руки рухалися самі, думки були далеко.

Про маму, яка роками збирала кожну копійку, щоб дочка жила краще. Про чоловіка, який не зміг навіть винести сміття, поки дружина прощалася з матір’ю.

Про життя, яке, здавалося, мало стати легшим, а насправді перетворилося на важкий тягар.

Увечері сталося несподіване. Віталій повернувся з роботи з величезним букетом червоних троянд і пакетом з кондитерської — її улюбленими еклерами.

— Кохана, я багато думав… Я поводився жахливо. Твоєї мами не стало, а я не підтримав тебе, не поїхав… Це підло з мого боку.

Він поставив квіти у вазу, акуратно виклав тістечка на тарілку, заварив чай.

Його обличчя було напруженим, немов він намагався зобразити каяття.

— Вибач, Наталю. Я повинен був бути поруч. Пам’ятаєш, як ми познайомилися?

На тому ярмарку, де ти продавала огірки і кабачки. Твоя мама тоді посміхалася мені, як рідному.

Наталя кивнула. Так, вона пам’ятала. Тоді Віталій був іншим — уважним, турботливим. Де він тепер?

— Я подумав, — продовжив він, — ці гроші… Потрібно все оформити правильно. Я можу взяти відгул, поїхати з тобою в банк, до нотаріуса. А то зараз стільки шахраїв… Я ж за тебе хвилююся.

— Дякую, але я сама впораюся.

— Але ж потрібно разом вирішувати, куди вкласти гроші. У мене є знайомий — він розбирається в інвестиціях, може допомогти.

— Віталік, це спадщина від моєї мами. Я сама буду приймати рішення.

Він нахмурився, але швидко стримався.

— Звичайно, кохана. Але ти ж розумієш — у родині все спільне. Ми стільки років разом, іпотеку платимо разом…

— Яку ти оформив на себе, — тихо, але чітко нагадала Наталя.

— Це ж формальність! Квартира спільна, ти прописана…

— Прописка — це не право власності. І спадщина — не спільно нажите майно.

Віталій різко встав. Маска розкаявся чоловіка сповзла.

— Що ти хочеш цим сказати? Що не поділишся?

— Я хочу сказати, що не буду приймати рішень поспіхом. Мама пішла в засвіти тільки тиждень тому. Мені потрібен час.

— Час? — його голос став різким. — Коли мені потрібна була машина, ти не питала про час! Відразу сказала — немає грошей!

— Тому що їх справді не було. Ми ледве зводили кінці з кінцями.

— А тепер є! Вісімсот тисяч! Можна і машину нормальну купити, і в Європу з’їздити, а не в той загублений пансіонат за містом!

— Той «загублений пансіонат» був єдиним, на який у нас вистачило грошей. Я збирала на нього пів року.

— Досить! — Віталій вдарив по столу. Ваза з трояндами здригнулася. — Я твій чоловік! Я маю право на половину!

— Ні, не маєш. Закон чітко каже: спадщина не ділиться.

— Звідки ти це знаєш?

— Прочитала. В автобусі коли їхала. І ще дізналася, що можу подати на розлучення без твоєї згоди.

Віталій завмер. Потім повільно опустився на стілець.

— Ти хочеш розлучитися?

— Я про це думаю. Віталій, подивися правді в очі.

Ти не поїхав попрощатися з моєю мамою, тому що тобі було все одно. А тепер раптом «турбуєшся» — і тільки після того, як дізнався про гроші.

— Я справді шкодую! Просто… робота, стрес…

— Не бреши. Тобі не важливо, що я втратила маму. Тебе хвилює тільки рахунок у банку.

— Як ти смієш! Я п’ятнадцять років для нас працював!

— Працював? А коли ти востаннє готував вечерю? Коли прав? Коли запитав, як у мене справи?

Я працюю не менше, але все домашнє життя — на мені!

— Це жіночі обов’язки!

— А чоловічі — що? Грубіянити, вимагати, нічого не робити? Де ти був, коли мені було важко?

Віталій схопив вазу і з розмаху кинув її об стіну. Троянди розлетілися, скло дзвякнуло по підлозі.

— Ах ти невдячна! Я тебе з села витягнув, дав нормальне життя!

— З села? Я закінчила університет, влаштувалася на роботу, сама заробляла! Ти просто з’явився пізніше і вирішив, що все зробив ти!

Скандал вийшов на пік. Віталій кричав, розмахував руками, бризкав слиною.

Наталя дивилася на нього і вперше за довгі роки побачила — не чоловіка, а чужого, агресивного, жадібного чоловіка.

Як вона могла рік за роком виправдовувати його? Казати собі, що «він втомився», «він не зі зла», «з роками стане краще»?

— Знаєш що? — тихо сказала вона, встаючи. — Іди.

— Що? Це моя квартира!

— Це іпотечна квартира, за яку я плачу рівно половину. Але якщо хочеш, викличу поліцію. Розповім, як ти псуєш майно.

Вона зняла з гачка його ключі і простягнула.

— Речі зберу, винесу на майданчик. Забереш і йди.

— Ти не посмієш!

Але в цей момент двері навпроти прочинилися. На сходовій клітці з’явилася Ніна Василівна — сусідка, яка почула шум.

— Все гаразд, Ніно Василівно, — спокійно сказала Наталя. — Віталій якраз йде.

Жінка окинула поглядом перекошене обличчя чоловіка, потім — втомлену, але рішучу Наталю. Кивнула.

— Якщо треба — клич нас. Петрович допоможе.

Віталій зрозумів, що програв. При свідку влаштовувати сцену він не ризикнув. Схопив куртку і вискочив за двері.

— Ти ще пошкодуєш! — долинув крик зі сходів.

Наталя зачинила двері, притулилася до них спиною. Руки тремтіли.

Але всередині була не порожнеча, не страх, а дивне, несподіване полегшення. Ніби після довгого полону вона раптом опинилася на волі.

Наступного дня вона зібрала його речі в коробки, виставила на майданчик, поміняла замки, попередила консьєржку.

Через тиждень подала на розлучення. У заяві — немає дітей, немає претензій до майна.

У суді Віталій намагався вимагати половину вкладу, але суддя чітко пояснив: спадщина — особисте майно.

Ще через місяць все було оформлено. Вісімсот тисяч опинилися на її рахунку. Будинок у селі перейшов у її власність.

Наталя взяла відпустку і поїхала туди — розібрати речі мами, навести порядок, вдихнути повітря рідного двору.

Стоячи на ганку, вона дивилася на захід сонця. Теплий вітер пах яблуками і сіном. Десь далеко сміялися діти. Спокій. Вперше за довгі роки — справжній спокій.

Задзвонив телефон. Номер Віталія. Наталя спокійно скинула дзвінок, заблокувала контакт.

Минуле залишилося позаду. Попереду — нове життя. Без принижень. Без удавання. Без необхідності терпіти чужу людину поруч.

“Мама була права: щастя — не в грошах. Щастя — у праві вибирати, як жити”.

І тепер цей вибір був у Наталі.