— Мамо, ти що?! Що ти робиш? – Олена мало не плакала, дивлячись, як мати викидає з шафи нехитрі її пожитки. Червона сукня в горошок, її улюблена, недбало кинута на вниз, одразу привернула до себе увагу молодшого брата, який сидів на підлозі. Павлик вхопив край пояса і сунув до рота. – Не треба, Павлику! Віддай!
— Ганчірку пожаліла! – Наталя жбурнула джинси Олени до решти речей і зачинила шафу. – Вимітайся!
— Та куди, мамо? Куди я піду? Та ще й в ніч? Що ти твориш?
— Що хочу – те й роблю! Я у своєму домі! А тобі тут не місце!
— А я? Хіба це не мій дім теж?
— Ні, мила моя! Свого в тебе нічого тут немає! – Наталя взяла на руки сина і витерла йому ніс подолом сукні Олени. – Нічогісенько! І досить мені нерви мотати! Тільки-тільки я своє життя налагоджувати стала, як ти мені все зіпсувати хочеш? Не буде цього!
— Мамо, що я тобі псую? Що?!
— Перед Вовчиком хто хвостом крутить? Не ти?
— Мамо! – Олена закричала так, що Павлик здригнувся, злякавшись, і розплакався. – Що ти кажеш?! Ти себе чуєш взагалі?!
— Чудово чую! Досить! Я все сказала! Щоб за п’ять хвилин тебе тут не було!
Наталя штовхнула двері ногою і вийшла з кімнати, а Олена розгублено застигла, не розуміючи ще, що сталося щойно. Здається, її вигнали з дому… Голова працювати категорично відмовлялася. Олена намагалася вхопитися хоч за якусь думку, яка дасть відлік рухатися далі, але вони пурхали рваними клаптями, не даючи зосередитися. За дверима пролунав рев Павла і Олена, нарешті, схаменулася. Брат плакав так гірко, що вона мимоволі сіпнулася до дверей. Адже це була її звичайна турбота – заспокоїти, відволікти чим завгодно, аби перестав кричати. Новий чоловік матері не виносив, коли його син починав плакати. Його дратували дитячі сльози, та й узагалі все, що пов’язано було з дитиною. І Олена, яка виросла зовсім інакше, в любові й турботі з боку всієї родини, не розуміла, що коїться з матір’ю в такі моменти. Замість того щоб узяти на руки сина і заспокоїти, вона одразу ж віддавала дитину Олені і йшла до чоловіка.
— Займися! Доросла вже – ось і допомагай!
Доросла… Ще вчора вона була балуваною татовою і маминою донькою, а сьогодні раптом стала відрізаною скибкою, як називає її тепер мати. В останні два роки все відбувалося так швидко, що Олена не встигала за подіями, які одна за одною змінювали їхню сім’ю.
Спочатку пішов після певних проблем зі здоровʼям батько. Несправедливо і нерозумно, бо його можна було врятувати, якби поруч із тією зупинкою опинилася хоч одна людина, якій було б не байдуже. Ще молодий, адже батькові Олени не було й п’ятдесяти, гарно вдягнений і зовсім не схожий на волоцюгу, він пролежав поруч із цією зупинкою понад годину. А навколо йшли люди… У своїх, якихось дуже важливих справах… Поспішали, напевно… Ніхто не підійшов, не викликав швидку. Та й просто не запитав – чи потрібна допомога… Можливо, вирішили, що напідпитку чи несповна розуму, раз спить посеред вулиці в листопаді ось так. А коли якась жінка все-таки торкнула його за плече, намагаючись допомогти, було вже пізно.
Олена чудово пам’ятала, як відреагувала тоді на все це мама. Вона немов застигла в часі й просторі, мовчки й відчужено. Олена плакала, намагалася докричатися до неї, але їй це так і не вдалося. Без єдиної сльози Наталя проводила чоловіка, а потім замкнулася в себе в кімнаті, геть забувши про доньку, яка залишилася зовсім одна.
У них не було родичів, а друзі батьків давно стали лише приятелями, які з’являлися зрідка на великих святах, а потім знову надовго зникали, не нагадуючи про себе й жодним чином не беручи участі в їхньому житті. Олена пам’ятала, як батьки пишалися тим, що в них міцна сім’я і ніхто їм не потрібен. Що вони є одне в одного і цього достатньо. Олена спочатку теж так думала і дуже не любила, коли в дім приходили гості. Навіщо вони тут? Адже і без них добре.
Це тривало доти, доки Олена не пішла в перший клас. Чомусь хлопчаків у їхньому класі виявилося значно менше, ніж дівчат, і Олену посадили за одну парту з маленькою, верткою дівчинкою. Довгі чорні коси ледь не в руку завтовшки, які були настільки важкими, що дівчинка ця ходила з гордо піднятою головою, миттєво стали предметом заздрості для Оленки. Ще б пак! Свої ж світлі легковажні кучерики вона терпіти не могла. Скільки мама з ними не боролася, намагаючись заплести їх гладко і красиво, вони все одно віночком стирчали навколо голови, за що Олену від найпершого дня прозвали в класі «Кульбабкою».
Косу сусідки Олена зважилася зачепити тільки через два дні, коли та, сердито відкинувши прикрашене пишними бантами багатство за спину, пробурчала:
— Набридли! Обріжу! Навіть якщо мама сваритиме.
Олена тоді, не думаючи, простягнула руку, погладила чорний глянець, що струменів по спинці стільця, і прошепотіла:
— З глузду з’їхала? Це ж так красиво!
З цього дня почалася їхня дружба з «Лейкою». Так у класі стали називати Лейлу, ту саму володарку чарівних кісок, які підкорили Олену.
Лейла була четвертою донькою у великій багатодітній родині Варданянів. Коли Олена вперше потрапила в їхній великий, дивно-недоладний, що розтікся в різні боки прибудовами, будинок, що стояв осібно від усіх інших, займаючи одразу три ділянки, вона оглохла й осліпла разом, від кількості дорослих, дітей, старих і немовлят на квадратний метр. Довго намагалася розібратися в Лейлиному родоводі, намагаючись зрозуміти, хто і ким кому доводиться. Але їй це так і не вдалося. Вона знала маму Лейли, яка без жодних розмов одразу з порога саджала будь-кого, хто прийшов до хати, за стіл і годувала так, що потім можна було пересуватися тільки поповзом, та й то недалеко. Знала сестер і братів Лейли, які, незважаючи на велику різницю у віці та інтересах, завжди готові були допомагати одне одному. Так старший її брат, дивлячись, як вони страждають над алгеброю, сідав поруч і за дві секунди пояснював те, що було незрозуміло, а старша сестра Лейли вчила готувати. Олену дивувало, що навіть маленькі дівчатка в сім’ї Лейки вміли за дві секунди замісити тісто і напекти смачних пирогів, а її саму мама до кухні навіть близько не підпускала. Казала, що рано.
Потрапляючи в дім Лейли, Олена швидко зрозуміла, що родичі та друзі – це зовсім не так уже й погано. Пізніше вона, звісно, дізнається, що буває й по-іншому. Коли навіть близькі люди стають зовсім чужими, але поки що до цього було ще далеко і Олена з подивом дивилася на гори подарунків, які отримувала Лейла на свята. Причому не тільки на день народження, а на будь-яке свято, яке траплялося тут. А їх було дуже багато. І в цій родині дітей балували з приводу і без. Навіть на іменини двоюрідної бабусі, Лейка могла отримати купу цукерок, нову кофтинку та стрічки.
— Чому? Адже сьогодні не твоє свято? – Олена здивовано дивилася на подругу, яка крутилася перед дзеркалом. А Лейла так само здивовано дивилася на неї.
— Ну і що? Хіба обов’язково чогось чекати, щоб порадувати тих, кого ти любиш? Ой, почекайте-почекайте, ось Новий рік прийде, тоді подарунки будуть! – Лейла заливалася дзвіночком і Олена мимоволі починала сміятися разом із нею.
Мама Олени цю дружбу не схвалювала. Їй не подобалася Лейла, а якби вона побачила її будинок, що Олені точно назавжди заборонили б ходити до подруги в гості. Але на щастя, мама багато працювала, і Олені достатньо було забігти додому після школи, щоб швидко з’їсти тарілку супу, інакше батьки одразу зрозуміють, що вона не обідала, а потім побігти туди, де на великій просторій кухні її назвуть якось лагідно, нагодують смачним пирогом або персиковим варенням, а потім довго пояснюватимуть, як правильно варити його. І цих зустрічей Олена чекала як повітря. Тут їй було легко і спокійно. Тут на неї чекали.
Саме родичі подруги, дізнавшись, що трапилося в сім’ї Олени, того ж вечора надіслали двох старших братів Лейли, які принесли гроші й допомогли з організацією. Мати Олени навіть із кімнати виходити не хотіла. А коли довелося, мовчки робила все, що їй говорили, сердито поглядаючи на хлопців, які, не звертаючи уваги на її невдоволення, відвезли куди потрібно, допомогли оформити документи та інше, а потім доставили додому. Лейла намагалася хоч якось заспокоїти Олену, яка плакала без упину, а потім покинула ці спроби й розревілася разом із нею, кидаючи сльози в тісто, що місила для пиріжків. Вона наготувала стільки, що місця в холодильнику не вистачило і довелося просити сусідку про допомогу.
Наступного дня Олена весь час бачила поруч із собою чоловіків із дому Лейли. Їх із мамою супроводжували, попутно розв’язуючи якісь дрібні проблеми і питання, оберігаючи і не даючи зірватися. Наталя не звертала на це уваги, а Олена запам’ятала дуже добре.
На її запитання через роки, Лейла спокійно сказала:
— А як інакше? Ти ж нам не чужа. І чоловіків у вас у будинку більше немає. Комусь потрібно було допомагати.
А ще через півроку Лейлу видали заміж. Олена тоді навіть дар мови втратила, а коли змогла говорити, накинулася на подругу з розпитуваннями і докорами:
— Ти в своєму розумі? Який заміж? А вчитися? Ти ж лікарем стати хотіла? Передумала чи що?
— Ні. Чому передумала? – Лейла розгортала хрусткий папір, у який було упаковано довгу повітряну фату. – Буду вчитися. Тато з моїм нареченим уже про все домовився.
— Не розумію! Який сенс так рано виходити заміж? Ти так його любиш, що дня прожити не можеш без нього?
Олена осіклася, коли побачила, з яким подивом на неї подивилася Лейла.
— Та я його бачила щонайбільше двічі. Яке кохання, Олено? Поки що так, інтерес просто. А ось далі буде все інше.
— Лейко, ти сама себе чуєш? Як так можна, га?
— Так у нас прийнято. Батьки вибирають, а наша справа зробити так, як вони кажуть.
— Але чому? Середньовіччя якесь… Хіба батькам потім жити з твоїм чоловіком? А якщо ти його не полюбиш? Як тоді?
— Не знаю, Оленко. – Лейла зі зітханням згорнула фату, укладаючи її назад у коробку. – Але хіба мої мама й тато можуть побажати мені поганого?
— Ні…
— Ось і я так думаю. Вони хочуть, щоб у мене з’явився свій дім, своя сім’я. Що ж у цьому поганого? І якщо вони хочуть, щоб у мене було все добре, то й нареченого мені обирати будуть дуже ретельно. Я це точно знаю.
Олена тоді не знайшлася, що відповісти. На весіллі подруги вона мало не ревіла, але трималася. А ось, коли дізналася, що Лейла їде вчитися до столиці, де батьки її чоловіка вже купили їм квартиру, розплакалася так, що довго не могла заспокоїтися.
— Як я буду без тебе?
— А я?
— Ти тепер заміжня. У тебе є кому про тебе подбати…
— Олено, якщо буде зовсім погано – приїжджай. Що-небудь придумаємо.
На той момент у житті матері Олени вже з’явився нещасливий Вовчик, і Лейла з тривогою спостерігала за тим, як Олена тягне час, не поспішаючи додому з училища.
— Що ти? Чому додому йти не хочеш?
Олена не знала, що відповісти подрузі. Не розповідати ж їй, як новий чоловік матері підстерігає її в коридорі або на кухні… Як стала коситися на неї мама, яка після появи другої дитини стала абсолютно нестерпною. Як доводиться замикати двері у свою кімнату, що дуже сердить матір, адже вона будь-якої миті може принести маленького Павлика до Олени, щоб та пригледіла за ним. І їй геть наплювати, що доньці вранці на заняття. Звісно, брата Олена любить і готова допомагати, але безсонні ночі, коли доводиться годинами ходити кімнатою, заколисуючи братика, який плаче, не минають даром. І вона вже двічі непритомніла просто в коридорі училища, чим наробила багато переполоху, а групою поповзли нехороші чутки.
Ще не закінчивши училище, Олена влаштувалася працювати в лікарню і трохи видихнула, адже тепер були нічні чергування і вдома можна було не з’являтися цілодобово.
Проводивши Лейлу з чоловіком, Олена приїхала додому і нарвалася на такий скандал, якого не було в неї з матір’ю ніколи. Конфлікт зріяв як нарив і Олена не розуміла, як звести його нанівець, як змусити маму слухати…
А слухати Наталя не хотіла нікого, крім себе. І, коли сусідка по сходовій клітці, потріпавши за щічку Павлика, сказала:
— Які ж гарні діти в тебе виходять, Наталко. Що Павлик, що Оленка! Красива дівчинка! Дуже красива! Шкода, батько не дожив, щоб помилуватися на таку красу! Зовсім наречена вже. Є хлопець у неї? Не може не бути! Хоч і не бачила жодного разу її з кимось. Усе бігає туди-сюди. Раніше на навчання, а зараз ще й на роботу. Не можна ж так, Наталю. Дівчинці треба своє життя влаштовувати.
Що так зачепило тоді Наталю в словах сусідки? Хтозна. Але саме після цього, вона вигнала доньку з дому і зараз Олена збирала в сумку речі, гарячково думаючи, куди йти. Якщо тут їй місця немає, то де воно – це місце? Її місце? Куди їй податися? Відповіді на це запитання в неї поки що не було. Можна було б, звичайно, зателефонувати Лейлі, але що вона може зробити? І нервувати їй не можна. Первістка все-таки чекає. Та ще й вчитися встигає. Ось це характер! А в неї що? Навіть власній мамі пояснити не може, що до чого.
Олена оглянула кімнату востаннє, забрала з письмового столу фотографію батька, заштовхала її в сумку і змахнула сльози. Ну і нехай! Можливо, так навіть краще. Вона давно вже тут чужа. Нехай мама налагоджує своє життя.
На кухні голосно працював телевізор, і Наталя щось готувала, сердито гримлячи посудом. Олена зробила крок було в коридорчик, що веде до дверей кухні, але зупинилася. Що вона скаже мамі? Хіба все вже не сказано? Хіба можна пробачити те, що вона щойно почула? Ні! Досить із неї! Так, колись вони жили добре, і мама її любила, але тепер усе змінилося і Олена тут чужа.
На подвір’ї було вже темно і дівчина мерзлякувато зморщилася, ховаючи ніс у широкий шарф. Осінь цього року була пізня, але коли дісталася міста, почала наводити свої порядки так квапливо й енергійно, що люди навіть не встигли збагнути, що відбувається. Удень, дорогою з роботи, Олена раз у раз посміхалася, зустрічаючи то хлопця в шортах, то дівчину в пуховику і шапці. Сама вона ще напередодні дістала улюблений шарф, подарований Лейлою на останніх новорічних святах, які вони провели разом, і теплу куртку. Вона завжди була мерзлячкою і тепер тільки пораділа, що не доведеться повертатися додому за теплими речами, адже бачити матір їй більше не хотілося. Образа, поки ще маленька, наче звірятко з чіпкими лапками й гострими зубами, починала дряпати душу, вигризаючи собі місце, але Олена гнала від себе ці думки. Не до того зараз. Вирішити б, що робити далі…
Зупинка була майже порожньою в цей час. Пара запізнілих перехожих і велика дворняга – ось і все, хто зустрівся Олені дорогою до неї. Дівчина поставила сумку на лавочку і сховала змерзлі руки в кишені.
Машина, що зупинилася поруч, змусила її здригнутися і зробити крок назад. Хіба мало? Звісно, ще не пізно і люди навколо є, але Олена більше не почувалася в безпеці.
— Олена?
— Арсен!
Олена мало не заплакала від полегшення. Це був старший брат Лейли. Той самий, що пояснював їм колись алгебру, а потім допомагав ховати батька.
— Ти що тут робиш так пізно? На роботу чи що?
— Ні… Хоча… У лікарню! Точно! Мені туди треба!
— Ой, щось ти темниш, Оленко. Трапилося що? Чому ти з речами?
Арсен дивився на неї так співчутливо, що Олена, сама не розуміючи як, виклала йому все. І про маму, і про Вовчика, і про те, що вона тепер, здається, живе на вулиці, адже йти їй абсолютно нікуди.
— Ясно! Сідай! – Арсен, який завжди був небагатослівним, сів за кермо і Олена, подумавши мить, сіла в машину, думаючи, що він підвезе її до лікарні.
Вони їхали нічним містом і мовчали. Говорити не хотілося. У машині було тепло і Олена впала в якийсь ступор. Їй було зараз спокійно. І, можливо тому, що вона знала – цей спокій ненадовго і ось-ось має закінчитися, їй не хотілося навіть ворушитися, ловлячи ці миті. Вона дивилася у вікно, знову намагаючись зосередитися і подумати про те, як бути далі, але у вухах лунали тільки слова матері:
— Тобі тут не місце!
Вона прокинулася тільки тоді, коли зрозуміла, що вони їдуть зовсім не в бік лікарні.
— Арсене, а куди ми їдемо? Мені ж у лікарню треба!
— Ти там ночувати зібралася?
— Ну так!
— А потім? Сьогодні переночуєш. А далі, що робити будеш?
— Не знаю поки що…
— А я знаю. Тому їдемо ми зараз не в лікарню, а в інше місце.
— Яке?
— Побачиш!
Висотка в тихому районі була обгороджена красивим кованим парканом. Машину Арсена охорона пропустила на подвір’я, і він, припаркувавшись, кивнув Олені на вхід у під’їзд.
— Нам туди.
Олена, нічого не розуміючи, вибралася з машини і пішла слідом за ним.
Вони піднялися на третій поверх, і Арсен подзвонив у двері якоїсь квартири.
Відповіді довелося чекати довго. Олена переминалася з ноги на ногу, поглядаючи на Арсена, але той мовчав, а питати вона не наважувалася. Нарешті, двері відчинилися і Олена побачила найбільшу жінку, яку тільки зустрічала у своєму житті.
— Бабуся!
— Арсенчику! А чому без дзвінка?
Жінка була не такою вже й великою, як спочатку здалося Оленці. Просто вільна сукня і високий зріст створювали ілюзію того, що в дверях стоїть такий собі богатир у спідниці.
— А це хто? Ой, постривай! А я тебе знаю! Ти подружка моєї Лейли, так? Я на весіллі тебе бачила! Проходь, дитинко, що ж ти соромишся? Хіба ти чужа? Не ображай мене!
Олена зробила крок за поріг і її окутало тепло. Просторий коридор був викладений мармуровою плиткою, а під стелею висіла люстра з такою великою кількістю кришталевих підвісок, що в Олени зарябило в очах. Поки вона озиралася на всі боки, Арсен встиг щось шепнути бабусі, отримав від неї кивок у відповідь і пішов, коротко махнувши на прощання рукою Олені.
— Куди ти? – Олена не встигла й слова сказати, як двері за ним зачинилися, і вона залишилася сам на сам із бабусею Лейли.
— Що ж ти на порозі стоїш, га? Роздягайся і проходь! Поп’ємо кави, поговоримо, і ти мені розкажеш, чому така гарна дівчинка залишилася сама на вулиці о такій годині. Хіба вдома в тебе немає? Хіба мами немає?
— Здається, більше немає… – Олена раптом зрозуміла, що сили в неї закінчилися, і, опустившись на пуф, що стояв тут же в передпокої, раптом розплакалася так гірко, що жінка, яка впустила її в свій дім, завмерла на мить, а потім підняла на ноги й міцно обійняла, пригорнувши до себе й гладячи по голові.
— Ай, ти моя маленька! Хіба так можна? Куди ж небеса дивилися? Повз тебе, чи що? Не плач, дівчинко! Усе владнається! Усе добре буде! Ось побачиш! Слухай мене! Я знаю! Я все страшне в цьому житті бачила і більше не хочу бачити! І тобі не дам!
Вона погойдувала Олену як маленьку, а теплі руки водили й водили по волоссю, заспокоюючи й даруючи захист.
— Ходімо! Я тобі таку каву зроблю! Правильну зварю! Ти її вип’єш і всі печалі забудеш! Не назовсім, звісно, але ненадовго забудеш. Іноді паузи цієї вистачає. Щоб дихати потім. Щоб думати. Ходімо!
Олена сиділа на просторій красивій кухні й пила каву з крихітної чашечки. Вона була такою гіркою, що власні сльози не йшли з нею в жодне порівняння. Але Олена чомусь продовжувала робити ковток за ковтком і слухати те, що їй говорила бабуся Лейли.
— Називай мене Сона. Так мене звали давно, коли я ще такою як ти була. Зовсім ще дівчинкою, наївною, яка горя не знала. Жила з батьком і матір’ю, няньчила молодших сестер і брата. Наш дім, наше місце було далеко звідси. На батьківщині моїй. Де жили предки, де залишилися їхні могили. Я давно там не була і навряд чи вже колись буду. Це біль мій, але не найстрашніший.
— А який страшніший? – вирвалося в Олени.
— Який? – Сона сіла на стілець, широко розставивши коліна, так, що простора сукня обтягнула їх, і одразу стала схожа на скелю, так скам’яніло й потемніло раптом її обличчя. – Найстрашніший біль – це той, що в моїх батьків могил немає. Як і в старшої сестри. Я не змогла їх поховати.
— Чому?
— Ти знаєш, що таке погром? Ні? Та й звідки тобі! Не дай Бог дізнатися тобі, що це таке! Це страшно. Потім уже був великий, коли всіх… усіх… А наше село було маленьким, на кордоні, і до нас приходили давно і довго раз за разом, не даючи підняти дітей, не даючи жити…
— А чому ви не поїхали звідти?
— Як залишити своє місце, дитинко? Рідне? Складно…
— А що таке погром? Як це?
— Це… Коли приходять чужі люди і кажуть, що твого місця тут більше немає. І життя немає більше теж… Що не можеш ти пам’ятати, не можеш говорити тією мовою, якою з тобою говорили твої батьки та їхні батьки… Нам так сказали. Точніше, я це чула з кімнати такої, потаємної, куди нас, молодших, батьки сховали. Комора така маленька. Батько її переробив навіщось напередодні. Вихід зробив окремий у двір. І коли до нас прийшли, він нас туди сховав, а двері з кімнати підпер буфетом. Встиг… Буфет цей був великий, дубовий, прабабки моєї. Шестеро чоловіків його з місця зрушити не могли, коли мати прибирання робила. А батько його, як пір’їнку пересунув і поставив, закривши нас від біди… Звідки тільки сили взяв… Ось, що любов батьківська зробити може, дівчинко! Пам’ятай про це, коли свої діти знайдуть тебе. Не пам’ятай про те, що мама тобі сказала. Горе змінює людей. Вивертає душу. Спалює серця. І залишається тільки порожня оболонка, яка шукає, куди приткнутися. Де знайти спокій, якого, можливо, ніколи вже й не буде.
— Ви говорите це так, ніби відчули на собі.
— Так і було. Тільки я не залишилася одна. У мене було чим заповнити цю порожнечу. Дві сестри і брат, які залишилися на моїх руках. І нічого за спиною, крім спаленого будинку. Я не буду тобі розповідати, як ми вибиралися тоді з села, як добиралися до далекої рідні, що допомогла на перший час. І нікого зі своїх дітей я не втратила. Усіх підняла і на ноги поставила. Лейла моя й Арсен – онуки брата. А є ще діти й онуки сестер. І навіть правнуки в мене вже є. Ось, Лейла скоро ще одного подарує і буде ще одне щастя!
— А чому ви не з ними живете, а окремо?
— Тому, що не відпустило мене до кінця. І я кричу ночами, лякаючи тих, хто поруч. Тому я й живу тут, а не з усіма. У гості ходжу часто. Але жити буду тут, щоб не хвилювати. Нехай у них буде спокійна душа. Нехай живуть вони в радості, не думаючи про мої проблеми.
— А свої діти? Є у вас?
— Ні. Коли мені було? Потрібно було цих дітей на ноги поставити…
Сона замовкла й опустила голову. Олена подалася вперед і запитала:
— Тільки тому?
— Ні… – Сона підняла голову і подивилася просто в очі Олені. – А ти розумна! Це добре. Головне, розум свій бережи і не показуй його кому не треба. Правильно зрозуміла. Не тільки тому.
— А чому?
— Тому, що любила я одного з тих, хто прийшов того страшного дня в наш дім і позбавив мене його. Сильно любила. Більше ніж батьків. Готова була кинути все і йти за ним, якщо покличе.
— Він не покликав…
— Ні. Хотів, я знаю. Може, тому й прийшов того дня. Щоб допомогти… А, може, й ні… Він навіть не знав, що я жива залишилася. Адже вони тоді довго не шукали, швидко все вирішили.
— Ви дуже сильна…
— Ні! Не було в мені ніякої сили власної. Була чужа. Дітей, які мене тримали, адже не могла ж я їх кинути, родичів, які прийняли й допомагали, чужих людей… Усіх, хто був поруч. Їхня сила була в мені. Розумієш?
— Здається, так.
— А тепер моя сила буде в тобі. Зрозуміла? Тепер моя черга нею ділитися, як колись ділилися зі мною. Тут буде твоє місце, поки я тебе з рук на руки чоловікові не передам, зрозуміла? Гей! Тільки не здумай плакати знову! Ти навіть не уявляєш, що на тебе чекає! Адже я з тебе дружину робитиму! Вчити буду! Як Лейлу мою вчила, як сестер своїх. Щоб усе вміла, усе знала. Щоб мені соромно не було.
Сона хрипло розсміялася, дивлячись на обличчя Олени.
— Правильно боїшся! Є чого!
Слово своє Сона знала і тримала. За два роки Олена навчилася готувати так, що заткнула за пояс навіть Лейлу, яка приїжджала провідати рідних.
— У тебе смачніше виходить! Що додала у фарш? – Лейла наминала крихітні, розміром у палець пиріжки і роздивлялася подругу. – Як ти?
— А добре! Усе завдяки бабусі Соні. Якби не вона…
— Ай, дівчинко! Не хвали мене сильно, а то загорджуся і мене в рай не пустять! – Сона сміялася, вартуючи турку, що стояла на вогні.
— А хіба я неправду сказала?
Інтонації Олени так схожі були на Сону, що Лейла покотилася зі сміху.
— Виховала ти її, бабусю! Молодець! Уся в тебе!
— Ще ні. – Сона раптом посерйознішала і глянула на Олену.
Лейла, нічого не розуміючи, ловила погляд подруги.
— Що таке? Сталося щось?
— Сама розповідай. Піду, приляжу. Втомилася. – Сона розлила каву по чашечках і вийшла з кухні.
— Олено? Що відбувається?
Олена не хотіла розповідати про те, що коїлося в неї на серці останні два місяці. Але дивлячись, як Лейла дивиться на неї, знехотя кивнула:
— Мама хворіє.
— Це так серйозно?
— Так, Лейка. Серйозніше нікуди. Їй залишилося всього нічого. Вона ж у моїй лікарні лежала. Я все про неї знаю.
— Так ти з нею не бачилася? – Лейла аж підскочила на місці.
— Ні… Не можу змусити себе…
— Олено! Ти що? А ти подумала про те, що потім і захочеш, а не зможеш? Не буде з ким бачитися! Розумієш ти це? І прощати теж буде нікого!
— Не кричи, Лейко. Усе я розумію. Але… не можу я… Як згадаю, як вона мене, так… А якби Арсен тоді повз не їхав? Якби не Сона? Де б я була зараз? Мати про мене сильно думала, коли проміняла на мужика? Який, до речі, кинув її одразу ж, щойно дізнався, що вона захворіла! І не тільки її кинув, а й сина!
Лейла ахнула і впала назад на стілець:
— А де Павлик зараз?
— У притулку. Мені не віддали його. Робота в мене є, а житла немає. На те, щоб квартиру зняти – грошей не вистачає, навіть з урахуванням того, що я підробляю.
— А чому ти в материнську квартиру повернутися не можеш?
— Вона мене виписала. Документи потрібні, щоб опіка мені Павлика віддала, а їх немає. Ох, Лейко, я не знаю, що робити… – Олена обхопила голову руками. – Я вже спати перестала. Не можу не думати про те, як він там, маленький.
— Якби так про нього переживала, то не тут би зараз сиділа, – відрізала Лейла і піднялася. – Поїхали!
— Куди?
— У лікарню!
— Навіщо?
— А де мати твоя зараз? Там?
— Ні. Виписали її вже.
— Значить, додому до тебе поїхали.
— Я миритися з нею не буду!
— А і не треба. Нехай вона з тобою мириться. А ти припиняй думати про себе. Краще про Павлика подумай! От про тебе ніхто не думав – добре тобі було? Отож бо!
З матір’ю Олена все-таки помирилася. Щоправда, сталося це за два дні до того, як Наталя, змучена болем, абсолютно змінена зовні й внутрішньо, пішла, попросивши-таки вибачення в доньки, яка два місяці доглядала за нею. А заодно бігала по інстанціях, оформляючи документи і сховавши подалі образу. Думаючи тільки про те, як забрати додому брата скоріше. І Олена, дивлячись в очі змученої матері, де відбивався біль, що не мав зараз жодного стосунку до хвороби, не згадала нічого з того дня, що поділив її життя на до і після, а згадала чомусь далекий ранок, коли їй було років п’ять чи шість. І красиву, молоду свою маму в червоному сарафані в горошок, яка годувала її черешнею. Черешня ця була велика, жовта як сонце і солодка, як мамині поцілунки. І не залишилося навколо нічого, крім цього відчуття щастя, давно забутого й загубленого Оленою. І слова зірвалися самі собою, повертаючи спокій у серце:
— Я прощаю тебе, мамо…
І колись сказане Соною набуло, нарешті, сенсу і ваги:
— Відпускати треба образу. Гнати від себе, як скажену собаку. Бо отруїть тебе, не даючи радіти життю. Не дасть побачити більше нічого світлого і хорошого. Тлітиме в серці, поки не знищить тебе, не залишивши нічого. Складно це. Знаю. Але потрібно тобі більше, ніж тому, кого тобі пробачити доведеться.
А ще за тиждень Павлик, що міцно вчепився в руку сестри, зайде у квартиру, підніме очі на Олену і запитає:
— Тепер я назовсім удома?
— Так, маленький! Тепер ми вдома. Тут наше з тобою місце, розумієш?
І хлопчисько кивне так серйозно, що Олена зрозуміє – ось тепер точно все правильно і все на своїх місцях
