Наталі 14, кажуть, іще зовсім дитина вона. А Віталій уже дорослий — високий, ставний, кароокий. Он танцює на веселому сільському весіллі з якоюсь високою та вродливою білявкою, а Наталя сидить у темному куточку на лавці і… потай від усіх ним милується. Просто погляду не може відвести від цього чоловіка.
— Доню, а чого це ти тут причаїлась так тихесенько, як мишка сіренька? Йди потанцюй — он як дівчата вигецують навколо Віталика! — це мама нарешті знайшла свою дівчинку серед численних гостей. За матеріалами
— Еге, — озвалась їхня баба Ганя, котра у квітчастій хустці з китицями сиділа поруч, — як ото тільки його дружина його терпить такі коники? Не бачить зараз його Свєтка…
— Дружина? — ледь чутно перепитала Наталя, і на очі їй чомусь навернулися сльози. Вона й подумати не могла, що цей вродливий хлопець, від одного погляду якого вона тане наче сніг, одружений…
— Навіщо ви про таке при дитині говорите? Йди, доню, потанцюй до гурту…
Після цієї весільної історії спливло десять літ. Наталя закінчила вже університет, влаштувалася працювати в місті. Дали їй там гуртожиток, та кожного вихідного дівчина рвалася додому, на батьківщину.
— От, доню, провела б час у місті зі своїми друзями. А то все з городу та до консервації, хай їй грець, твоє молоде життя швидко минає…
— Матусю, я ж до вас поспішаю щораз. І взагалі — у мене все добре, не хвилюйтеся за мене…
— Еге, добре, — озвалася баба Ганя. — Он Марійчина Галька вже двійню маленьку няньчить, Петрів Грицько в перший клас восени піде. А у тебе все той у голові, не можна так жити. Думаєш, не видко було, як ти на нього дивилась?
Бабині слова дуже засмутили щиру душу дівчини молодої. Незчулась, як глечик випав із рук, побачила тільки, як білі молочні ріки потекли по сірій долівці.
— Правду каже, — несподівано для самої себе вигукнула Наталя. — Люблю я його ще з того давнього чужого весілля, і ніхто мені більше не милий! Ніхто! Думаєте, не знайомилася з хлопцями? На побачення не бігала? Даремно все, нічого не виходить. Тільки він мені один й потрібен…
Наталя збирала друзки, що залишилися від бабусиного глечика, ковтала солоні сльози.
— Хто ж він, доню? — мати аж об одвірок сперлася, щоб устояти на ногах.
— Наш, Віталик Чистяківський…
— Та він же… О господи! Наталочко, він же старший од тебе років на десять, дитино! Розлучений він вже, звичайно. І слава про нього котиться не дуже хороша в наших краях. Кажуть, надто за дівчатами та жінками бігає…
Минув іще рік. Однієї суботи йшла від автобусної зупинки і здалеку побачила, що якийсь чоловік косить траву у них біля двору. Хто б це міг бути? Підійшла ближче — Віталик! Сумка мало не випала з рук. Ледь зробила байдужий вигляд, сказала: «Доброго дня!» — і пішла у двір.
— Доню! Ми тут! — мама з бабусею сиділи на лавці під шовковицею. — Ось попросили Віталія нам траву коло двору покосити. Закінчить, та й будемо всі разом обідати.
Наталя накривала на стіл, і руки в неї тремтіли: «Навіщо, навіщо вони його покликали?».
Завжди веселий та говіркий Віталій сидів за столом червоний, як мак у їхньому палісаднику, боячись підвести погляд. Баба Ганя і так і сяк вела розмови про сільські новини, а мама тільки ледь помітно всміхалась.
— Ти той, Віталику… Як у неділю на базар їхатимеш, може, й Наталю підвезеш? — поцікавилася вона нарешті в чоловіка.
— Підвезу! — аж зрадів той. — Завтра раненько заїду…
Наталя цілу нічку не спала, навіть очей не зімкнула. І баба Ганя кілька разів злазила з печі — торохтіла кухлем об відро. А тоді вийшла на вулицю. Це в баби називалося «подихати зорями».
Наталя встала і пішла слідом за нею. Сіла поруч з бабусею на лавці під шовковицею.
— Знаєш, Наталю… Про твого діда покійного, Царство йому Небесне, теж багато чого балакали, як я заміж ішла… І приїжджий, і гульвіса, і розлучений. І старший. Теж на десять літ… Та я кохала його! Як очі його блакитні побачила — все, закохалася в них назавжди… Що ті люди знають?! Хату он яку збудував, садибу викохав, четверо діток народили ми з ним. Міцний був, кремезний, а очі ті, ясні, мов дитячі, — як намальовані. Тільки ж війна його забрала у мене, — баба пучками витерла сльози. — А Віталик дійсно кохає тебе. Погомоніли ми з ним… Про все. Хороший чоловік. На людські балачки не зважай зовсім, дитино — баба тобі поганого не порадить, ти сама й це знаєш. Будь щаслива, доню…
І як у воду дивилася. Наталя з Віталієм уже кілька років мешкають у місті. Віталій продав садибу і купив невеличку квартирку. Підростає синок Назарчик. І всі дивуються: Віталій чорнявий і Наталя кароока, а у синочка очі сині-сині, як волошки.
Тільки баба Ганя не дивується. «Дідові, — каже, — дідові очі!» — і цілує-обіймає свого маленького правнучка…
Євгенія ПРИЩЕПА.
