— А ти двері відчини, Пашу. Мама дзвонить, — голос Наталії звучав напрочуд рівно, але всередині в неї вже натягувалася та сама струна, яка зазвичай рветься з різким, болючим звуком.
Павло, подавившись чаєм, винувато глянув на дружину і квапливо попрямував до передпокою. Перше січня – вічний день «доїдання салатів» та негласного вторгнення. День, коли особистий простір сім’ї безжально стирав підошвами чобіт Тамари Григорівни та глянсовими ботфортами золовки Оксани.
Наталя залишилася біля вікна, роздивляючись сірий двір, припорошений мокрим снігом. Їй тридцять шість. Вона провідний операціоніст великого банку, людина, через руки якої проходять мільйони, і однієї її спокійної пропозиції вистачає, щоб утихомирити найскандальнішого клієнта. Але вдома, перед цим натиском «спорідненої турботи», вона незмінно перетворювалася на безсловесну помічницю.
– Наташка! Ну що, вижили після свят? — голос Оксани миттєво наповнив собою всю «двушку». — Ми ненадовго, суто символічно!
До передпокою впали одразу всі. Оксана, щедро надушена важкими солодкими ароматами, Микола Федорович із незмінним пакетом, у якому щось брязкало, та Тамара Григорівна. Свекруха увійшла як адмірал на борт захопленого корабля — погляд чіпкий, що оцінює, без права на заперечення.
— Ой, а душно як, — замість вітання видихнула Тамара Григорівна, розмотуючи шарф. — Пашо, ти чому витяжку не почистив? Наташа, мабуть, знову на роботі пропадала? Кар’єристка наша.
Павло, допомагаючи матері зняти пальто, буркнув:
– Мамо, ну все нормально, проходьте.
Наталя вийшла в коридор, витираючи руки рушником. Посмішка вийшла натягнутою, але ввічливою.
— Здрастуйте. Проходьте до столу, зараз гаряче розігрію.
— Та яке гаряче, ми ж так, по-сімейному, — відмахнулась Оксана і вже протиснулася на кухню, розорюючи холодильник. – О, ікра залишилася? А мої так ікру люблять, а я цього разу не брала кредит закривала. До речі, Натусь, у тебе є контейнери? Я відразу хлопцям відкладу, бо вони вдома з татом голодні сидять.
Наталя стиснула зуби. Оксана прийшла одна, без своїх невгамовних близнюків, але, як завжди, з розрахунком на «гуманітарну допомогу».
За столом розмова потікла за звичним сценарієм. Микола Федорович мовчки накладав холодець, Павло метушився з чайником, а Тамара Григорівна проводила планову інспекцію.
— Олів’є сухуватий, — зауважила вона, поколупаючи виделкою салат. – Майонезу пошкодувала? Або знову дешевий взяла? Я ж говорила – «Провансаль» у синій пачці. Ех, молодь… Все вас треба вчити. Паша, тобі покласти? А то ти зовсім схуд з цією дружиною.
– Мам, смачно все, – тихо сказав Павло, не зводячи очей. – Не починай.
— А я й не починаю, я правду говорю! — сплеснула руками свекруха. — Хто ж тобі правду скаже, крім матері?
У цей момент на кухню несміливо увійшла десятирічна Аня — донька Наталії та Павла. Худенька, в окулярах, з розпатланою кіскою. Вона притискала до грудей коробку із новими професійними акварельними маркерами — новорічний подарунок від мами. Аня мріяла стати ілюстратором і цей набір коштував як половина Павлового авансу.
— Здрастуйте, — прошепотіла дівчинка, намагаючись непомітно прослизнути до чайника.
— О, наречена виросла! – гаркнув Микола Федорович. — Чого така худна? Мати не годує?
— А що це в тебе? — очі Оксани хижко блиснули. Вона вихопила коробку з рук племінниці. – Нічого собі! Фірма-то яка… Слухай, Натусь, віддай моїм дурням? Ані навіщо такі дорогі? Вона все одно лише калакає, а моїм до школи треба, на працю. Або просто малювати. Вони так зрадіють!
На кухні повисла тиша. Аня застигла. Нижня губа затремтіла, очі наповнилися сльозами, але вона мовчала. Вона давно звикла, що її бажання тут – «капризи», а запити племінників – закон. Вона подивилася на батька. Павло відвів погляд і потягнувся за хлібом.
— Ну, а що, — подав голос Микола Федорович. – Родня ж. Поділитись треба. Не скупий, внучка.
— Саме так, — підтримала Тамара Григорівна, намазуючи олію на хліб. – Куди їй такі? Засохнуть. А хлопчакам радість. Оксано, клади у сумку.
Оксана вже тягла коробку до свого величезного шоппера.
— Поклади на місце, — голос Наталії пролунав тихо, але так чітко, що Микола Федорович перестав жувати.
Оксана завмерла з відкритим ротом.
– Чого? Ти що, Натахе, дітям пошкодувала? Фломастери? Ти у своєму банку зовсім зачерствіла?
– Це не фломастери, Оксано, – Наталя підійшла ближче, спокійно забрала коробку і вклала її в тремтливі руки дочки. — Іди до кімнати, Анюто. Зачини двері.
Коли дівчинка втекла, Наталя обернулася до родичів. Страху більше не було. І бажання сподобатися теж. Залишилася лише холодна, прозора ясність.
– Це професійний інструмент. Він коштує кілька тисяч. І він належить моїй дочці.
– Пару тисяч?! — верещала Тамара Григорівна. – Паша! Ти чуєш? Вона гроші на вітер пускає, а ти третій сезон у старій куртці ходиш!
– До речі, про гроші, – Оксана вирішила піти ва-банк, звично давлячи на почуття провини. — Я взагалі не лише привітати прийшла. Натусь, ти ж у банку працюєш. Мені кредит не схвалюють, кажуть, навантаження велике. Оформи на себе? Я платитиму, чесно! Мені на обладнання треба, нові лампи…
Павло напружився. Він надто добре знав, як Оксана “платить” і як “заходить на хвилинку”.
Наталя повільно сіла на стілець, склавши руки на колінах. Погляд її став таким же професійно відстороненим, як в офісі, коли вона відмовляла шахраям.
– Ні, Оксано. Я не візьму кредиту. І поручителем не стану.
– У сенсі? — у Оксани навіть вилка випала з рук. – Ми ж сім’я! Тобі шкода?
— Йдеться не про жалість, а про здоровий розрахунок, — рівно, підкреслюючи кожне слово, сказала Наталя. — Є такий показник — ПДН, боргове навантаження. Якщо вона перевищує половину прибутку, банк автоматично відмовляє. Це не чиясь забаганка, а елементарна математика. Якщо кредит не дають, то людина не в змозі його обслуговувати. Брати новий борг, щоб латати старі дірки, — прямий шлях фінансової прірви. Я не збираюся ризикувати стабільністю своєї дитини заради твоїх ламп.
– Та ви тільки гляньте на неї! — Тамара Григорівна пішла червоними плямами. – Яка розумна стала! Навчання нам читає! Ми до них із душею, салати доїдати прийшли, а вона… Паша, ти взагалі чоловік чи хто? Твою сестру тут принижують!
Павло весь стиснувся — він не міг терпіти таких сцен.
– Наташ, ну може … ну правда, Оксана ж поверне …
Наталя перевела на чоловіка погляд — важкий, без сумніву. Павло осікся.
– Ні, Паша. Чи не поверне. Як не повернула за минулий ремонт? Як не розрахувалась за зимову гуму. Достатньо.
У цей момент різко задзвонив дверний дзвінок, ніби розрізавши повітря, що згущує. Павло схопився і пішов відчиняти. На порозі стояла сусідка Олена — у халаті, з порожньою сільничкою в руках.
— Ой, вибачте, сіль закінчилася, а магазин уже закритий… — почала вона й осікла, побачивши перекошене обличчя свекрухи та розлютовану Оксану. – Я не вчасно? У вас тут… поминки?
— У нас тут з’ясовують, хто в хаті хазяїн! — гаркнула Тамара Григорівна. — Ось, Оленко, дивись! Невістка рідні хліба шкодує, у онуків копійчані олівці відбирає! Я б таку давно вигнала, якби моя воля!
Олена — жінка проста, прямолінійна, бухгалтер із заводу — оглянула стіл, заставлений їжею, Оксану з контейнером, у який уже перекочувала половина курки, і Наталю, що стояла з випрямленою спиною.
— Тамаро Григорівно, — несподівано твердо сказала Олена. – Я тут все чудово чую. Ваша Оксана щойно репетувала, щоб Наташа взяла на себе кредит. А ці олівці я бачила – Аня мені показувала. Дівчинка ними два дні малювала і боялася дихати. А ви їх хотіли відібрати для дітей, які шпалери б’ють? Це не копійки, це підлість.
— Ти… ти чого втручаєшся? – розгубився Микола Федорович. — Ну, подумаєш…
— А то, — Олена зробила крок на кухню і стала поруч із Наталею. — Що є стаття 45 Сімейного кодексу. За зобов’язаннями одного чоловіка відповідає лише він. Але якщо Наталя візьме кредит для Оксани, доведеться платити всій родині. У тому числі й Паші. Ви сина в боргову яму штовхаєте, матусю?
Наталя вдячно кивнула сусідці — і нарешті наважилася. На те саме рішення, яке визрівало роками.
— Вставайте, — тихо сказала вона.
– Що? – Не зрозуміла Оксана.
– Вставайте і йдіть. Усі. Салати доїли? Контейнери набили? Усього доброго.
— Ти… ти нас виганяєш? З квартири сина? — Тамара Григорівна схопилася за серце, надто вже демонстративно.
— Ця квартира в іпотеці, яку ми сплачуємо з Павлом. Вашої частки тут немає, – холодно відповіла Наталя. — Я втомилася від знецінення. Втомилася, що мою дочку вважають другосортною. Втомилася, що мого чоловіка використовують як гаманець. Геть.
Павло сидів, опустивши голову. Мати смикнула його за рукав:
– Паша! Скажи їй!
Він звів очі. Подивився на матір, на сестру з контейнером курки, на батька, що доїдає холодець. Потім — на зачинені двері дитячих, за якими плакала його дочка.
— Мам… — голос здригнувся, але став твердим. — Ідіть. Наталя права. Ви Аньку образили. Навіщо?
У передпокої зчинився галас. Оксана, матюкаючись, жбурляла черевики. Тамара Григорівна проклинала день весілля сина. Микола Федорович мовчки чекав на ліфт.
Коли двері за ними зачинились, у квартирі повисла дзвінка тиша. Олена все ще стояла на кухні, стискаючи сільничку.
— Ну, ти даєш, — видихнула вона. – Кремінь. Я вже думала, вони тебе зламають.
Наталя опустилася на стілець — ноги раптом стали ватяними.
– Дякую, Льон. Якби не ти…
— Та кинь. Сіль даси? – Усміхнулася сусідка.
Павло зайшов на кухню. Він виглядав старшим, але ніби скинув важкий тягар. Підійшов до Наталі й поклав їй руку на плече.
— Пробач мені, — хрипко сказав він. – Я дурень. Просто звик… що так заведено.
Наталя накрила його долоню свою.
– Більше не прийнято, Паш. Ніколи.
Скрипнули двері дитячі. З’явилася Аня, все ще притискаючи коробку.
– Мам? Вони пішли?
— Пішли, сонечко. І більше не повернуться, — Наталя розкрила обійми, і дочка кинулася до неї.
Вона гладила Аню по голові, вдихала запах її волосся та відчувала, як по щоках течуть сльози. Але це були не сльози болю, це було полегшення. Вперше за десять років вона почувала себе не функцією і не «терплячою», а власницею власного життя. Справедливість – це не покарання інших. Це момент, коли ти нарешті встаєш на захист своїх.
А на столі залишилася миска з недоїденим олів’є, який раптом здався напрочуд смачним. Бо тепер його ніхто не ніс у чужі пакети — і вперше за довгий час Наталя їла не для рідні, а для своєї родини.
Залишити відповідь