Катерина тримала Марійку на руках, і лише під третю колискову — ту, де хмаринка загубила дощик — дівчинка нарешті заснула. Крихітна долонька повільно розтиснулася, випускаючи Катеринин палець, а в кімнаті настала така тиша, що навіть за стіною було чути, як сусід пересуває стілець.
Катерина боялася зайвий раз вдихнути, аби не зламати цей крихкий спокій. Це був чи не найкращий ранок за останні пів року.
Олеся повернулася через дві години — з напівзамороженою щокою, зате з очима, що світилися радістю.
— Як ти? — ледь чутно спитала Катерина.
— Напівжива. Праву щоку, здається, я залишила в кріслі стоматолога, — Олеся кумедно скривила губи. — Ох, Катрусю, дякую тобі. Ти взагалі розумієш, що ти просто моє спасіння?
— Та звісно. Оформи це в нотаріуса, засвідчи, і я показуватиму людям як доказ, — усміхнулася Катерина.
Вони тихо, майже беззвучно, як справжні змовниці, посміялися, щоб, бува, не розбудити Марійку. Олеся поставила на стіл тарілку з печивом, сіла навпроти — і раптом усмішка зникла з її обличчя. Пальці нервово покотили крихту по скатертині.
— Катю… Маю тобі дещо сказати, але ти, мабуть, мене зненавидиш.
— Початок інтригуючий. Куди вже тікати, я й так ніби вже купила квиток на цей спектакль, — Катерина намагалася триматися легко.
— У неділю ж усі збиралися в нас. Ну, на сороковини Марійки. Ти ж не прийшла, бо голова дуже боліла.
— Пам’ятаю. Я ж сама була живим свідком свого головного болю.
Олеся глибоко вдихнула, ніби збиралася пірнути під воду.
— Наша мама при всіх заявила: «Маркові не пощастило. Катерина — кепська дружина». Ось так, при тітці Ганні, при всіх-всіх.
Катерина відчула, як усмішка сповзає з її обличчя, але голос залишила цілком рівним.
— А Павло сидів поруч. І кивнув. А потім ще й додав: «Та, може, й так».
Ключ у замку клацнув надто голосно. Павло був удома — куртка висіла на гачку, а його черевики стояли посеред коридору, мов два пам’ятники господарю становища.
— О, повернулася! — гукнув він із кімнати. — Ну як там мала? Олесю, зуб вилікувала?
— Марійка спить. А Олеся повернулася з однією щокою, — Катерина роззулася, акуратно поставивши його черевики в ряд. — Павле, маю до тебе одне питання. Коротке.
Вона набрала повітря.
— Це правда, що твоя мати при всій рідні сказала, ніби я погана дружина? І що ти сидів поруч і з цим погодився?
У кімнаті стало так тихо, ніби тиша загусла. Павло з’явився у дверному прорізі з таким обличчям, ніби забув, куди йшов.
— Олеся, так? — видихнув він. — От уже, язик без кісток.
— Мене зараз цікавиш не Олеся, а твій кивок.
— Катрусю, ти все не так зрозуміла! Вона ж вирвала фразу з контексту! Там розмова була зовсім про інше!
— Чудово. Розкажи мені цей контекст. Я обожнюю контексти. Вони як соус — будь-яку сумнівну річ перетворюють на вишукану страву.
Павло знизав плечима, пройшовся туди-сюди, потер шию.
— Ну, говорили про те, що жінки зараз уже не ті. Що раніше якось… тримали дім. І мама тоді сказала, що тобі є куди рости.
— Вона сказала «погана дружина». Дослівно. При тітці Ганні.
— Ну, може, й сказала! — його голос підскочив. — І що? Вона мала на увазі, що ти могла б бути кращою!
— Тобто ти згоден, — Катерина кивнула сама собі. — Скажи прямо, Павле. Один раз. Чоловічим голосом.
— Так! Могла б бути й кращою! Достатньо?!
Катерина не стала питати, у чому саме вона «погана». Вона знала, що ідеальних людей немає — ні серед жінок, ні серед чоловіків, і взаємні недоліки їм обом давно відомі. Просто вона ніколи не виносила це на люди.
— Дякую за чесність, — спокійно сказала вона. — Тепер уточнимо масштаб лиха.
Вона дістала телефон і прямо при ньому набрала номер тітки Ганни.
— Ганно Михайлівно, доброго дня! Це Катерина. Ні-ні, все гаразд, маю до вас одне питання, тільки чесно: я погана дружина?
На другому кінці на мить запала тиша. Павло ступив уперед, розмахуючи руками, а Катерина тим часом увімкнула гучний зв’язок.
— Катрусю, ти що?! — прогримів добрий бас тітки Ганни. — Ти ж у нас золото! Хто таку дурницю сказав?
— Є тут окремі індивідууми. Сумніваються, — Катерина не відводила погляду від чоловіка.
— Та хто ж там дурень?! — відрубала тітка Ганна. — Так йому й скажи.
— Передам дослівно, з інтонацією, — усміхнулася Катерина.
Вона поклала слухавку. Павло стояв червоний, мов прапор на вітрі.
— Це що, свідома провокація?! Ти хоч уявляєш, як це виглядає?!
— Павле, — вона схилила голову набік, — подивися на нас обох зі сторони й скажи чесно: у кого тут істерика? Я стою, спокійно дихаю і навіть усміхаюся. А ти вже тричі змінив колір обличчя.
Телефон знову задзвонив — це була Зоряна, подруга, з новинами про зламаний велосипед та плани на вихідні.
— Зорянко, привіт! Так, я вдома, стою поряд з поганим чоловіком, — Катерина говорила лагідно, не відводячи погляду від Павла. — Та не переживай, я звикла, поганий чоловік — це ж не вирок, це вже стиль життя. Ага. Цілую.
Павло дочекався кінця розмови й вибухнув:
— Ти це навмисно?! Ти розумієш, як це звучить?!
— Ой, а як же це звучить? — Катерина округлила очі. — Розкажи. Я запишу, бо вчора ти був упевнений, що такі фрази нікуди не долітають.
— Не вдавай, ніби не розумієш!
— Добре, не буду. Тоді зустрічне запитання, просте, як два плюс два: якщо я така погана, навіщо ти зі мною живеш? Із милосердя? Чи, може, зі спортивного інтересу?
Він не відповів. Павло ніколи не відповідав на прямі запитання — волів говорити лише про те, що йому зручно.
Катерина відкрила сімейний чат родичів чоловіка. Двадцять три учасники, фото Марійки, привітання, рецепти, кумедні гіфки з котами. Вона обрала функцію «Опитування», поставила галочку «анонімно» і написала:
«Дорогі мої, всім доброго вечора! Маю до вас маленьке прохання, буквально одна кнопка. Катерина — кепська дружина? Варіанти: “Так, кепська” / “Ні, хороша”. Щиро дякую за вашу відвертість!»
Павло кинувся до неї, ледь не поперхнувшись: «Ти що, з глузду з’їхала?! Негайно прибери це!»
Катерина спокійно глянула на нього: «Не можу, любий. Громадськість має право на думку. Твоя мама ж так вважає».
Минала лише хвилина, а вже з’явилися перші голоси. Один. Три. П’ять. Усі — за варіант «хороша». І тут телефон завібрував, показуючи ім’я: Людмила Іванівна.
«Катрусю! Що це за балаган ти влаштувала в чаті?!» — голос свекрухи дзвенів від обурення.
«Доброго вечора, — відповіла Катерина. — Це не балаган, а соціологічне дослідження. Ви ж при всіх заявили, що я кепська дружина, а ваш син із цим погодився. Мені стало цікаво: а раптом ви маєте рацію? Тоді який сенс вашому синові жити зі мною?»
Вона продовжила, не даючи Людмилі Іванівні вставити слово: «Вже п’ятеро проголосували, і всі пишуть, що я хороша. Приєднуйтесь, Людмило Іванівно, голосуйте чесно — “кепська”. Ваш голос дуже потрібен, адже ви ж засновниця цього руху».
Через якихось десять секунд задзвонив телефон Павла.
«Це твоя мама, — сказала Катерина, киваючи. — Зараз, мабуть, видаватимуть інструкції. Не забудь записувати».
Павло пішов до кімнати й розмовляв пошепки хвилин п’ятнадцять. А Катерина тим часом приготувала собі вечерю. Одну порцію. Одну тарілку. Одну виделку.
Коли він повернувся, поглядом він щоразу спотикався об її самотню вечерю.
«Павле, — сказала Катерина, дивлячись на нього, — ти ж сам підтримав тезу про кепську дружину. Отже, ця дружина мусить відповідати заявленій якості. Інакше я ввожу людей в оману, а це, погодься, некрасиво».
«Я послідовна, — додала вона. — Це рідкісна риса, її варто берегти».
У нього знову задзвонив телефон. Він вийшов у коридор, але стіни в їхній квартирі були радше для пристойності, ніж для звукоізоляції.
«Та в неї ж гвинтики розкрутилися!.. Ні, ну справді дах поїхав!.. Самооцінка впала, от і мстить усім підряд…» — долинав роздратований голос Людмили Іванівни.
Катерина їла й рахувала. Не образи — хвилини.
Ближче до пів на одинадцяту вечора в опитуванні з’явився перший голос «кепська». Потім другий. А потім одразу чотири.
Павло сидів на дивані й із якимось нездоровим азартом оновлював екран. Катерина краєм ока помітила, як він нишком ткнув пальцем у варіант «Так, кепська» і відразу ж відклaв телефон.
— Ну ось! — він майже тріумфально повернув до неї екран. — Дивись! Не лише я так думаю! Тридцять вісім відсотків!
— Павле, — Катерина витерла руки рушником, — скажи, а яка тобі справа до чужої думки про твою дружину?
— От мені, наприклад, абсолютно байдуже, який чоловік у твоєї мами — поганий, хороший, та хоч би й нікудишній. Я ж із ним не живу. Не мию йому чашки, не прасую сорочки, не слухаю його хропіння. А ти живеш зі мною. І чомусь голосуєш разом з усіма, як на трибунах.
— А чому б і ні? — Катерина сіла навпроти. — Я маю повне право сказати, що твоя мати — кепська мати. Хороша мати не налаштовує сина проти дружини при всіх родичах. Хороша мати не збирає голоси, наче врожай.
— Замовкни! Ти нічого про неї не знаєш! — вигукнув Павло.
— Ага, — кивнула Катерина. — Значить, про мене можна говорити всією ріднею, а про неї — це вже святотатство. Чудова у вас конституція. Подвійні стандарти, третій поверх, ліфт не працює.
Цифри росли. Сорок чотири. П’ятдесят один. П’ятдесят три.
Павло дивився на екран, і на його обличчі проступало задоволення — те саме, яке людина зазвичай намагається приховати навіть від себе.
Катерина мовчки глянула на відсоток, вимила свою тарілку, витерла насухо й поставила в шафу. Потім узяла рушник і пішла до ванної.
Вона стояла під душем і думала не про сльози. Вона міркувала: кому ж вона перейшла дорогу в цій родині? Чи Людмила Іванівна просто обдзвонила всіх і попросила «поставити нахабу на місце»?
Першою вона лягла в ліжко. Павло прийшов близько першої ночі й ліг скраю, відвернувшись, мов людина, яка виграла суперечку і чомусь цьому не радіє.
Дзвінок у двері пролунав о чверть на дев’яту. Павло відчинив — на порозі стояла його мати, у пальті, з телефоном напоготові, ніби з ордером на обшук.
— Ну?! — Людмила Іванівна рішуче пройшла до кімнати й сунула екран телефону Катерині під самий ніс. — Сімдесят чотири відсотки! Сімдесят чотири! Значить, я мала рацію! Значить, я не вигадала!
Катерина сиділа за столом. Перед нею стояла одна тарілка — омлет, помідори, скибка хліба. Одна. Павло дивився то на матір, то на дружину й мовчки чекав.
— Не можу сперечатися з цифрами, — спокійно сказала Катерина. — Люди висловилися. Демократія — жорстка штука, але чесна. Значить, я й справді кепська дружина.
— От! — тріумфально видихнула свекруха, задоволена відповіддю.
— А оскільки я люблю вашого сина… — Катерина спокійно поправилася, — вірніше, любила. Поважала його, цінувала, ніколи нікому не сказала про нього поганого слова. Так от, я не стану псувати йому життя і тримати біля себе таке непорозуміння, як я.
— Ти про що? — насторожився Павло, відчувши недобре.
— Про твоє щастя. Ти зараз повертаєшся туди, де тебе обожнюють, годують і розуміють, — до своєї матері. Квартира моя, дошлюбна, ти в курсі. До обіду прошу звільнити.
У кімнаті повисла моторошна тиша. Свекруха розкрила було рота, та не знайшла слів. Павло кліпнув очима разів зо три поспіль.
— Я ніколи не жартую двічі про одне й те саме.
Катерина взяла телефон і набрала номер.
— Доброго дня! Мені потрібно терміново замінити серцевину замка. Сьогодні, години на дві. Адресу записуйте.
— Вона збожеволіла! — закричала свекруха. — Павле, зроби щось! Це ж божевілля! Через якесь опитування!
— Ви свій вибір зробили, Людмило Іванівно, — холодно відповіла Катерина, не підводячи очей. — І ваш син теж. Я ж тут лише для того, щоб втілити його в життя. Не варто дякувати.
Вона вже набирала новий номер. Здавалося, нічого не відбувається, але насправді все змінювалося з шаленою швидкістю.
— Добрий день! Мені потрібні машина і один вантажник для переїзду по місту. Чи встигнете до першої дня? Чудово. Обсяг невеликий, лише кілька мішків.
— Катрусю, почекай! — Павло хапнув її за руку, намагаючись зупинити. — Досить уже цього цирку! Ми ж дорослі люди, зрештою!
— Дорослі люди голосують проти власної дружини в сімейному чаті, — з гіркотою мовила вона, звільняючи руку. — Пробач, у мене ще один дзвінок.
У списку контактів Катерина швидко знайшла Дарину. Це була їхня спільна знайома, яка десь півтора року тому, випивши трохи зайвого шампанського, відверто зізналася, що Павло їй «загалом подобається».
— Привіт, Дарино! У мене для тебе новина. Сьогодні вранці Павло офіційно звільнений з посади чоловіка. Кандидат тепер вільний, резюме у нього без досвіду вірності. Можеш спробувати себе на посаді коханки, але май на увазі: усі кадрові рішення у нього досі погоджуються з мамою.
— Припини негайно! — прошипіла Людмила Іванівна, її голос зривався на крик. — Ти ганьбиш нас перед усіма!
— Світ великий, місця вистачить усім, — байдуже відповіла Катерина.
Вона відкрила сімейний чат і почала друкувати повідомлення.
«Дорогі мої! Хочу висловити величезну подяку кожному, хто взяв участь у голосуванні! Пояснюю, навіщо був потрібен цей опитувальник. Минулої неділі Людмила Іванівна публічно оголосила, що я погана дружина. Мій чоловік Павло при всіх із цим погодився. Для мене було важливо дізнатися думку всієї родини. Результат: 73% вважають, що я погана. Висновок прийнято. Звільняюся з посади дружини за підсумками народного голосування. Усім добра і здоров’я!»
Чат буквально вибухнув. Повідомлення посипалися одне за одним, телефон Людмили Іванівни задзвонив майже одразу, а слідом — і Павла.
Поки вони метушилися по квартирі, притискаючи трубки до вух і повторюючи беззмістовні фрази на кшталт «та ні, та ми не так, та це вона сама», Катерина дістала з комори великі будівельні мішки. Товсті, чорні, літрів на двісті кожен.
Вона складала речі без розбору, не переймаючись дрібницями. Погана дружина не зобов’язана сортувати одяг за кольорами.
— Усього два, — здивовано промовила вона вголос. — Тринадцять років — і лише два мішки. Ти такий компактний, Павле.
Перший мішок вона потягла до дверей. Людмила Іванівна кинулася її перехопити.
— Не раджу, — попередила Катерина. — Я ж погана дружина. Можу й по пиці дати, у мене тепер мандат від сімдесяти трьох відсотків.
Перший мішок уже стояв на сходовому майданчику. Павло вибіг за Катериною, розпатланий, без взуття, і заступив дверний отвір.
— Катрусю, ну ти чого! Ну пожартували ж! Ти не так усе зрозуміла! Мама просто бовкнула, а я не хотів сперечатися при всіх!
Ляпас вийшов дзвінким. Він відлетів до стіни, сповз на підлогу і знизу вгору дивився на неї, притримуючи щоку.
— Я погана дружина, Павле, — нагадала Катерина. — Можу й чимось важчим рушити, якщо спробуєш повернутися.
Вона виштовхнула на майданчик його куртку. Потім черевики. Потім парасольку, спортивну сумку.
— Я любила тебе таким, який ти є. З усіма твоїми вадами, а їх, повір, було чимало. І жодній людині на світі я ніколи не казала, що ти поганий чоловік. Знаєш чому? Бо ти був моїм вибором. А свій вибір не віддають на поталу.
— Ти обрав інакше. Ти не прийшов до мене, не сказав, не поговорив — ти просто кивнув. Мені боляче. Дуже боляче. Але зі зрадником, у якого не вистачило голосу на одну чесну розмову, я жити не буду.
Вона підтягла другий мішок до порога.
— Заяву подам ввечері, зараз є важливіші справи. Не приходь, не скигли, на квіти не витрачайся — у мене алергія на лицемірство. Дарина, до речі, готова тебе розглянути. Якщо не чоловіком і не коханцем, то домашнім улюбленцем. Чим не варіант: годують, гладять, голосувати не пускають.
Людмила Іванівна стояла на сходовому майданчику, вчепившись у перила. Вона й гадки не мала, що її слова підхопить син. Не думала, що та розмова випливе назовні. Не уявляла, що племінники, сестра та її чоловік з дітьми, яких вона вчора обдзвонювала й вмовляла «поставити нахабу на місце», обернуться гирями на її ж ногах.
Можна було просто визнати, що вона перегнула. Можна було вранці прийти й сказати: «Катрусю, пробач, я була не права». А вона ткнула невістці екран під ніс і повторила вирок.
У цей момент телефон Павла знову задзвонив.
— Павле, привіт. Слухай, ти вибач, але я тоді пожартувала. Ти мені не потрібен. Правда. Успіхів.
Його мати помовчала, поправила комір і пішла вниз, не озираючись на сина. Вона заварила цю кашу й тепер не мала жодного уявлення, як її розсьорбувати.
Павло залишився стояти на майданчику між двома величезними чорними мішками. Ось же вона, його двері. За ними тепло, світло, полиця з його книгами, ліжко, на якому він спав учора.
Тим часом подзвонили з транспортної компанії: можуть приїхати раніше, машина звільнилася.
Павло подивився на зачинені двері й хрипко сказав лише одне слово:
— Катрусю…
А Катерина в цей час сиділа на підлозі в передпокої й дивилася в екран. Голосувати дозволялося повторно, і хтось уже схаменувся, почав переголосовувати. Розділ «Хороша дружина» підріс до тридцяти п’яти відсотків.
Ось так і закінчилося кохання — під оплески матері та кивок її сина. Дружина виявилася поганою.