Ніколи я не думала, що донька моя така безголова. Я до Польщі їздила ще як Марина дитиною була. Щоправда, вирушала лиш на сезонні роботи, проте, щороку. Грошей нам вистачало на рік життя, і не більше. А коли донька підросла – я збагнула, що цього замало. Відправила Маринку до університету, а сама до Італії поїхала.

Я самовіддано працювала, марно й копійки не витрачала. Все для доньки. Вона вивчилась і побралась. Я дала гроші на весілля її мрії. А тоді збиралась квартиру купити, а донька сказала, що їм будинок потрібен. Тож я продовжувала працювати. 

Додому приїжджала вкрай рідко, аби не втрачати кошти. Марина щоразу, коли дзвонила скаржилась, що вони ледве виживають. А коли онук народився, стало ще важче. Мені було дуже шкода своєї дитини. 

І ось цьогоріч я вирішила все ж приїхати додому. Страшенно скучила. Ще онуки вже не малі, рідну бабусю й не впізнають. Приїхала я, будинок і справді вишуканий. Та здивувало мене те, що зять не працює.

 – Чого Славік вдома сидить? Нічого не шукає?

 – Мамо, ти що? Його ж заберуть відразу, він служив.

 – І що, скільки це може тривати?

 – А ти що з мене вдову зробити хочеш?

Великдень ми відсвяткували, все було чудово. Щоправда, мене здивувало, який стіл донька накрила. Складалось враження, що я на весіллі. А тоді Марина ще й повідомила, що далі всі ми їдемо в гори в котедж з басейном і чаном. Відпочивати.

 – Скільки ж коштує оренда такого будиночка?

 – Ой, мамо, дорого, але ж це свято!

 – Скільки?

 – 12 тисяч гривень!

 Я язика проковтнула, не знала, що й казати. Ще й чудово розуміла, що все це гуляння за мої гроші. Навіть настрою не було їхати з усіма. Я відмовилась і вирішила, що за три дні поїду назад до Італії. Ось тільки грошей більше не вишлю. Нехай самі думають, як далі жити. Я вихідних не беру на заробітках, а вони тут розважаються, як хочуть.

Скажіть правильне рішення я прийняла чи ні?