Як будь-яка хороша мати, я хотіла для своєї рідної дочки щастя і вигідного заміжжя, і обов’язково, щоб зі щирого кохання, адже без цього ніяк. У мене самої особисте життя не склалося зовсім – розлучилася з батьком моєї дочки, коли їй було всього лише п’ять років.
Потім я вийшла ще раз заміж, народилися у мене два синочка – двійнята, але і з другим чоловіком життя не дуже склалося, ми то розбігаємося з ним, то знову сходимося, коли чоловік хоч трохи береться за розум. Я вже так втомилася з ним. А живемо ми всі в двокімнатній квартирі, в тісноті, місця зовсім мало.
Дочка моя виросла справжньою красунею, я знала, що вона знайде собі принца. Не зовсім гарна приказка: «Не родись красивою, а родись щасливою», перш за все дівчині потрібна гарна зовнішність, тоді і щастя буде, як би ви до цього не відносилися, але це правда.
Став за моєю Юлею доглядати хлопець: сам красень, та ще й з багатої сім’ї. Батько у нього якийсь вчений, раніше у вищому навчальному закладі престижному викладав, а зараз бізнесмен. Сім’я зятя збудувала собі будинок за містом, такий шикарний: високий, яскравий з ландшафтним дизайном у дворі, альтанкою, гойдалкою, басейном. Навіть лазня є, незважаючи на те, що в будинку є ванна-джакузі, душова кабінка і два туалети. Я в таких будинках ніколи ще не була, у моїх знайомих та родичів такого немає, тому мені ніде було це все побачити.
Сваха не надто була рада тому, що її син вибрав мою дочку: мовляв, немає у Юлі вищої освіти, вивчилася всього лише на кухаря, сім’я не така багата, як у них, та й взагалі наша родина їм зовсім не рівня. Як вона сказала своєму синові: «Так, красива у тебе наречена, ну і що? Хіба лише в цьому справа?».
До речі, моя донька дуже хороша людина – вона добра і скромна. Це теж важливо для жінки, хоч це і не видно очима, але відчувається дуже. Загалом, зять наполіг на весіллі, молоді подали заяву до РАЦСу, і ми відгуляли весілля. З мого боку я подарувала молодим тільки 3 тисячі гривень, у мене більше не було, а так ніде правди діти – свати вклалися в ресторан і другий день гуляння зробили у себе в будинку.
Ось тоді, на другий день весілля я і подивилася цей будинок: перший поверх – величезна кухня, санвузол, коридор, гардеробна, і широченна вітальня, яка суміжна з батьківської спальнею. Другий поверх – це хол, санвузол і дві великі окремі кімнати: зятя і його молодшого брата. А на вулиці широка тераса. Я впевнена була, що кімната зятя буде для молодих. Але я дуже помилялася, про це навіть ніхто й не думав: все з’ясувалося на третій день весілля, в неділю, коли зібрався вузьке коло родичів нареченого і нареченої. Виявилося, що молодим тут місця немає, тут їх не чекають і навіть думати про те, що вони тут житимуть, ніхто не хоче. Татко вирішив переобладнати кімнату свого одруженого сина до свого кабінету! Уявляєте – вигнати дітей заради кабінету. Я про таке навіть подумати ніколи не могла.
Я сиджу, після всього почутого, Кажу: «І куди ж тепер діти наші підуть жити? У мене взагалі такий смуток на душі, адже мені немає куди їх до себе взяти: двокімнатна квартира з двійнятами». Про чоловіка я навіть не казала, його на весіллі не було – знову десь вдома тиждень немає його, і я вже не знаю, зійдуся чи з ним, чи вже ні. Але і все одно – двокімнатна квартира занадто мала для проживання двом сім’ям, а в будинку сватів місця дуже багато. Але сват мій якось так серйозно і рішуче сказав: «Я від батьків пішов у 18 років у своє життя, сам навчався, сам працював, сам всього досяг, ніколи ні на кого не надіявся. І син – якщо одружився, то нехай всі труднощі сам долає, з нуля почне будувати життя своєї сім’ї. І другого на вільні хліби відпущу, коли одружується! треба, щоб діти самі собі заробляли на хліб.». І сваха щось там чоловікові своєму підтакувала, мовляв – правильно, не можна, щоб в будинку дві господині були, бо це не до добра.
Ось такі от багачі, виходить. Так свої метри вони в будинку пошкодували, ось і все. Але ж це рідна дитина. Дивлюся на молодих – обоє мовчать, вниз дивляться. Кажу сватам: «Та як вам не соромно, ви ж не бідуєте, добре так живете, в достатку. У дітей зараз нічого немає, нехай вони на ноги встануть, у вас поживуть хоч трохи, а намітиться хоча б своє житло в кредит, нехай йдуть, допоможемо їм усі разом!». Дочка на мене дивиться – мовляв, мовчи! А я не захотіла мовчати, почалася суперечка якась. Сваха розсердилася, пішла з тераси в свою кімнату, а сват ще щось там в спину мені говорив щось там про самостійність і дорослих людей. У підсумку, дочка викликала мені таксі і я поїхала.
Як і передбачалося – протягом тижня молоді зібрали речі і знайшли собі квартиру, яку орендували за свої гроші. Свати, багачі такі, нічим їм не допомагають: зять працює, і Юля моя теж зараз працює в їдальні, платять рахунки, оренду і хочуть ось кредит на машину брати. Важко їм, і допомогти я не можу молодим зовсім нічим.
Ніколи не любила таких багатіїв, ніякого бажання немає з ними спілкуватися зовсім. Не таким я представляла життя своєї дочки. Зять хороший, це так, але сам став зараз зараз жити бідно, і дочка з ним поруч. Ну хіба можна бути людям настільки жадібними, маючи такі великі гроші? Як так можна?
Що я можу зробити, щоб змінити життя своєї доньки і зятя на краще?
