“На весіллі сина Людмилу Петрівну душили сльози. І це було не сльози радості. Вона плакала від жалості до себе – тепер їй прийдеться жити одній
На весіллі сина Людмилу Петрівну душили сльози. І це було не сльози радості. Вона плакала від жалості до себе – тепер їй прийдеться жити одній.
Краще б свою мати свого часу послухалася і народила другу дитину. Раптом була б дівчинка?
Люда, скільки пам’ятала себе, мріяла про доньку. Щоб була така, знаєте, з круглими очима, з кучерями, з бантиком і лялькою під пахвою.
З дитинства вона уявляла собі цю маленьку дівчинку. Навіть ім’я вигадала – Оленка.
Коли чекала малюка, готувала рожеві пелюшки та подружці сказала речі дочки нікому не віддавати. Мовляв, їй можуть стати в нагоді.
З’явився хлопчик. Олексій, отже, якщо не Оленка.
Дивлячись на нього маленького, Людмила думала, що благання її все-таки були почуті – хлопчик вийшов кучерявий, симпатичний і дуже на дівчинку схожий. Добрий, поступливий.
До школи його всі за дівчисько приймали.
Це потім Льоша підріс, змужнів, одягнув суто чоловічий одяг… але характер у нього не зіпсувався. Гарний хлопець виріс.
Люда могла йому сестричку народити, та страшно було – чоловік до пляшки прикладатися став, справа йшла до розлучення. Так вона його й питати не стала, сама все вирішила.
Потім якось мама зізналася:
– Ох, даремно ти, Людко, злякалася, даремно, – дорікала її мати, – виростили б і другого. Чи мало, розлучених жінок із дітьми? Натомість була б донька. Адже дочка – вона для матері, а син – для дружини.
Цю істину Людмила, ковтаючи сльози, згадувала на весіллі. Вона й подумати не могла, що він так рано надумає одружитися.
Хоча все зрозуміла, щойно побачила його одного разу з дівчиною. Вони буквально летіли їй назустріч, нікого й нічого не помічаючи довкола, в обох щасливі розплющені чисті очі.
Зрештою побачили Людмилу, зупинилися.
Вони були такі схвильовані, такі щасливі, що вона важко згадала, що мала намір сказати… просто попросила сина не затримуватися допізна. Льошка відповідно закивав у відповідь, але по його очах було ясно: все одно прийде пізно!
Того вечора Людмила сиділа сама на кухні та міркувала про те, що кохання все-таки – матеріальне почуття, ні з чим його не сплутаєш, закоханого одразу видно.
Коли Льоша за пів року оголосив про весілля, охнула. Намагалася відстрочити – хоч би до отримання диплома.
А він безтурботно засміявся і сказав:
– Ні, мамо! Кохання завжди приходить вчасно! Ми з Наталкою удвох знаєш яка сила? Мені тепер все під силу.
Тоді Людмила і зрозуміла, що диктувати свої умови не вийде. Виріс син.
Молоді з нею не захотіли жити – одразу переїхали на орендоване житло. Але її не забували. У гості приходили, на свята запрошували. У Наташі батьки в іншому місті, тож їм менше уваги діставалося.
Згодом Людмила покохала невістку як доньку. Зрозуміла, що вона добра і розумна. А найголовніше – Льошку дуже любить. Завдяки їй син став швидко просуватися кар’єрними сходами.
Через кілька років молоді купили простору квартиру і запропонували Людмилі Петрівні переїхати до них.
***
Сльози свої весільні вона тепер з усмішкою згадує. І часто подумки розмовляє з покійною мамою, наводячи контрдокази істини про те, що син – для дружини.
У знайомої нещодавно дочка до Америки поїхала. Самореалізовуватись… Мати зовсім одна залишилася. У сусідки, навпаки, двоє синів – дбайливі хлопці. Щодня до матері то один, то другий приїжджає. А такими шибениками росли…
Вони часто з цією сусідкою розмовляють, коли Людмила Петрівна паски з піску робить.
Поруч із нею копошиться маленька внучка, бабусина відрада, дуже схожа на Олексія. І на ту дівчинку, яку Людмила собі неодноразово уявляла.
Не має значення – син у тебе чи дочка. Як виховаєш, як любов’ю оточиш, так тобі сторицею і повернеться.
Ставте вподобайки та пишіть свої думки у коментарях, що думаєте з цього приводу?”
Залишити відповідь