На дні народження онука син простягнув мені брудну хустку і сказав: «Візьми хустку, прикрийся, не ганьби нас перед людьми». Гості почали сміятися з мене, але коли винесли торт, я зробила оголошення, від якого всі були приголомшені.
День народження онука відзначали в ресторані. Гарна зала, м’яке світло, жива музика, довгий стіл, заставлений стравами.
Офіціанти усміхалися, гості сміялися, дзвеніли келихи. Усе було правильно, святково, ошатно — як і має бути на дитячому святі, куди запросили «поважних людей».
Мене посадили в найдальший кут. Не поряд із сином, не поряд із онуком, а збоку, майже біля стіни. До мене ніхто не підходив. Не питав, чи зручно мені. Не пропонував пересісти.
Син був у центрі уваги, поряд із ним — його дружина, ошатна, впевнена. Навколо — її родичі. Вони говорили гучніше за всіх, почувалися господарями свята. Я для них була тлом. Літньою жінкою в старому одязі, яку можна не помічати.
Коли почали дарувати подарунки, до столу виходили по черзі. Коробки, пакети, іграшки, конверти. Я довго не вставала. Чекала. Не тому, що боялася, а тому що знала: мій вихід нікого не цікавить.
Але все ж підвелася. Підійшла до сина і простягнула йому конверт із грішми. Це були не останні гроші, але чесно відкладені.
Син навіть не сказав «дякую». Він подивився на мене згори вниз, скривився і раптом дістав із кишені стару хустку. Бруднувату, зім’яту.
— Фу… — сказав він уголос. — У тебе голова така брудна. Візьми хустку, прикрийся. Не ганьби нас перед людьми.
У залі стало тихіше. Але не від незручності — від цікавості.
— І взагалі, — вів далі він, — ти хоч розумієш, як виглядаєш? Цей одяг… Ти як із смітника. Сьогодні свято, а ти прийшла ось у цьому.
Хтось хмикнув. Хтось засміявся. Я бачила, як моя невістка відвернулася — не від сорому, ні, а щоб приховати усмішку. Її родичі вже не стримувалися. Для них це було шоу.
Я взяла хустку і ледве стримала сльози.
Вона була волога, у якихось плямах. Напевно, нею витирали стіл або руки після шашлику. Я сиділа і тримала її на колінах, як тримають щось чуже, що не можна ні викинути, ні віддати назад.
Голова в мене того вечора й справді була немита. О шостій я закінчила мити підлогу на другому поверсі поліклініки, переодягнулася в підсобці і поїхала через усе місто двома автобусами, щоб не запізнитися. Причесалася в автобусі, дивлячись у темне скло. Кофта на мені була стара, але чиста. Іншого ошатного вбрання в мене не було років п’ять. Останнє гарне я купила ще за Колі.
Колі немає шість років. Після похорону Ігор із Христиною сказали, що з маленькою дитиною в орендованій однокімнатній важко, і я переїхала до маминої квартири на околиці, а їм залишила нашу трикімнатну. Квартира була записана на мене, але я про це не думала. Яка різниця, на кого записана, якщо там росте мій онук.
Квитанції теж приходили на мене. Спершу Ігор платив, потім сказав: «Мамо, зараз скрутно, ти поки закинь, я віддам». Відтоді минуло майже чотири роки. Йому було скрутно, а мені, виходить, ні. Пенсії на комуналку за трикімнатну і на мою однокімнатну не вистачало, тому я й пішла до поліклініки: зранку сиджу в гардеробі, ввечері мию підлогу. Ігор про це не знав. Не тому, що я приховувала, він жодного разу не запитав, звідки в мене гроші. І в конверті теж були ці гроші, з гардероба.
А навесні Христина знайшла новобудову. Дворівневу, з терасою, у гарному районі. Трикімнатну вони вирішили продати, додати іпотеку і купити нову квартиру на себе. Для цього я мала подарувати свою квартиру Ігорю. Нотаріус був призначений на вівторок, Христина сама записала і надіслала мені повідомлення з адресою і трьома сердечками. Я погодилася. Я ж мати. Як не віддати синові те, що все одно йому дістанеться.
Тепер я сиділа біля стіни, слухала, як Христинина мама, Жанна Аркадіївна, розповідає через стіл якійсь своїй подрузі:
— Ну а що, в Ігорка квартира в центрі, але старий фонд, стелі, звісно, але труби… Ми вирішили, краще нове. Дітям треба рости в нормальних умовах.
«В Ігорка квартира». Вона говорила це так легко, ніби її зять купив цю квартиру сам. А Ігор сидів поряд і не виправляв. Я дивилася на нього і згадувала, як Коля в дев’яносто восьмому ночами таксував, щоб виплатити за цю трикімнатну залишок. Як ми клеїли шпалери вдвох, а маленький Ігор бігав по газетах на підлозі і кричав, що він будівельник.
Винесли торт. Великий, триярусний, з машинкою з мастики нагорі. Погасили світло, офіціанти заспівали, всі заплескали. Даня надув щоки і задув сім свічок з першого разу. Я плескала разом із усіма. Він у нас хороший хлопчик. Він єдиний за весь вечір помахав мені рукою з-за столу, поки Христина не повернула його за плече до гостей.
Увімкнули світло, і Жанна Аркадіївна підвелася з келихом.
— Я хочу сказати! — Вона постукала виделкою. — Данечку, сонечко, наступний день народження ми будемо святкувати вже в новій квартирі! На терасі! У вівторок бабуся Валя, — вона кивнула в мій кут, навіть не подивившись, — усе підписує, і все, дітки, нове життя!
Усі закричали «ура». Хтось із Христининих двоюрідних братів сказав гучно, зі смішком:
— Бабусю Валю, ви хустинку тільки до нотаріуса не забудьте!
І знову засміялися.
Я встала. Ноги в мене тремтіли, але голос, як не дивно, ні. Я тридцять років пропрацювала нормувальницею на заводі і вмію говорити так, щоб у цеху чули.
— Раз про мене сказали, я теж скажу.
Сміх ущух. Ігор подивився на мене з таким обличчям, ніби я зараз перекину стіл.
— Мамо, сідай, — сказав він крізь зуби.
— Зараз сяду. Жанна Аркадіївна правильно каже, у вівторок у нас нотаріус. Я хотіла подарувати Ігорю квартиру. Це наша з батьком квартира, ми її з Колею виплачували, він за неї ночами таксував. Я хотіла подарувати, бо думала, що син у мене є. — Я поклала хустку на стіл, поряд із тортом. — Так ось. У вівторок я нічого не підписую. Ні у вівторок, ні потім.
Тиша була така, що чути було, як на кухні гримить посуд.
— Жити там можете, — сказала я. — Я Даню на вулицю виганяти не збираюся. Але квартира моя. І квитанції, які я за вас чотири роки плачу, з цього місяця ваші. Я більше не тягну.
— Які квитанції? — запитала Жанна Аркадіївна і повернулася до доньки. — Христино, які квитанції?
Христина почервоніла так, що це було видно навіть крізь тональний крем. Вона нічого не відповіла. Отже, мама не знала. Отже, мама думала, що зять у неї хазяїн.
— Мамо, що ти робиш, — сказав Ігор гучно. — Ти перебрала, чи що?
— Я п’ю компот, Ігорю. Ти сам замовляв.
Я взяла сумку, підійшла до Дані і поцілувала його в маківку. Він пах кремом і дитячим шампунем.
— З днем народження, мій хороший.
— Ба, а ти куди?
— Додому. Мені завтра рано на роботу.
— На яку роботу? — запитав Ігор мені в спину.
Я не відповіла. Це був перший раз за багато років, коли я не відповіла синові.
Він наздогнав мене біля гардероба. Я саме простягала номерок дівчинці за стійкою і подумала, що я сама так стою щоранку, тільки з іншого боку.
— Ти розумієш, що ти зараз зробила? При всіх! При Христининих рідних!
— Розумію, — сказала я. — Те саме, що й ти. При всіх.
— Я пожартував! Ну випив, ну сказав зайве! А ти через одну фразу всю родину без квартири залишаєш!
— У тебе є квартира. Ти в ній живеш. Без квартири живу якраз я, в маминій однокімнатній.
Він відкрив рота, потім закрив. Дівчинка за стійкою подала мені пальто і зробила вигляд, що нічого не чує. Я одяглася сама, Ігор не подав. Він стояв і дивився на мене так, ніби вперше бачив. Може, так воно й було.
Додому я їхала більше години. В автобусі сиділа біля вікна і плакала, вже не стримуючись, тихо, щоб ніхто не помітив. Мені було шкода не себе. Мені було шкода ту жінку, яка три місяці відкладала по тисячі, щоб син не подумав, що мати прийшла з порожніми руками.
Уночі я майже не спала. Уранці телефон почав дзвонити о сьомій. Спершу Ігор, я скинула, бо сиділа в гардеробі і в мене була черга. Потім незнайомий номер. Я взяла в обід.
— Валентино Петрівно, це Жанна Аркадіївна. — Голос у неї був лагідний, як у лікаря перед уколом. — Давайте ми з вами як дорослі люди. Усі вчора погарячкували. Але ви ж розумієте, що ми вже внесли завдаток за квартиру. Триста тисяч. Це мої гроші, я їх три роки збирала. Якщо у вівторок угоди не буде, вони згорять.
— Розумію, — сказала я. — А навіщо ви вносили завдаток за чужу квартиру?
— Як за чужу? Ігор же сказав, що це питання вирішене.
— Ігор багато чого говорить.
Вона помовчала, а потім лагідність злетіла з неї відразу.
— Знаєте, як це називається? Ви дитину без житла залишаєте через старечу образу. Люди у вашому віці, буває, починають плутатися. Це, між іншим, перевіряється.
Я спочатку навіть не зрозуміла. А потім зрозуміла і відчула, як у мене похололи руки.
— Перевіряйте, — сказала я. — Я щодня здаю касу за гардероб і жодного разу не помилилася на номерок. Можете в завідувачки запитати.
І поклала трубку. Потім, щоправда, довго сиділа в підсобці на перевернутому відрі і не могла заспокоїтися. Я знала, що жоден суд не визнає мене недієздатною. Але я ніколи не думала, що мене так битимуть. Не чужі. Свої.
У неділю приїхав Ігор. Один. Привіз у контейнері шматок того самого торта, з машинкою. Сказав, що Даня просив передати. Я поставила чайник, бо хоч він і син такий, але в дверях я його тримати не стану.
Він сів на мамину табуретку, яка завжди хиталася, і озирнувся. Він тут не був, напевно, років два. Шпалери я так і не переклеїла, на кухні з усієї стелі облупилася фарба.
— Мамо, ну давай нормально поговоримо.
— Давай.
— Я винен. Я визнаю, ну. Перед людьми вийшло негарно. Я Христині сказав, що це було зайве.
— А мені?
— Ну ось, кажу. — Він потер лоба. — Мамо, завдаток. Це триста тисяч. Жанна мене з’їсть. Христина зі мною другий день не розмовляє. Давай так: ти у вівторок підписуєш, а я тобі чесно потім усе віддам за комуналку. Усе до копійки.
Я дивилася на нього і розуміла, що він і справді так вибачається. Як уміє. Спершу «я винен», а потім відразу завдаток. Ніби це два рядки в одній квитанції.
— Де ти взяв хустку? — запитала я.
— Що?
— Хустку. Ти мені її дістав із кишені. Ти ж не носиш хусток.
Він відвів очі.
— Зі столу взяв. Там лежало щось в офіціантів… Мамо, ну Христинин брат сказав, що ти як безхатько прийшла, усі хихикають, мені соромно стало. Я хотів, щоб ти якось… Я не подумав.
— Ти подумав, — сказала я. — Ти пішов, узяв ганчірку, поклав у кишеню і зачекав, поки я підійду. Це багато часу, щоб подумати.
Він мовчав.
— Я голову вимити не встигла, бо о шостій вечора закінчила мити підлогу. У поліклініці. Зранку я там у гардеробі, ввечері підлога. Четвертий рік.
Ігор підвів на мене очі. Я чекала чогось. Не знаю чого. Може, що він заплаче, як у дитинстві, коли розбив Колину вудку і сам прийшов признаватися.
— Навіщо? — сказав він. — Хто тебе просив?
І ось тут мені стало по-справжньому боляче. Не на святі, а тут, у себе на кухні.
— Ти, — сказала я. — Ти мене попросив. «Мамо, закинь, поки скрутно». Я закинула. Сорок вісім разів.
Він посидів ще трохи, допив чай і пішов. На прощання сказав, що я все одно передумаю, бо я не така людина. Я зачинила за ним двері і подумала, що він, напевно, має рацію. Я була не така людина. Тільки більше я цією людиною бути не хотіла.
У вівторок уранці, о пів на дев’яту, в двері подзвонили. Я саме збиралася на роботу, у мене по вівторках зміна з десятої. На порозі стояла Христина. Без макіяжу, у спортивній куртці, з пакетом з аптеки.
— Можна? Я ненадовго.
Я пустила. Вона не стала роззуватися, постояла в передпокої, потім все ж зняла кросівки і пройшла на кухню. Пакет поставила на стіл.
— Це вам. Там від тиску, Ігор говорив, ви п’єте. Я не знаю, ті чи ні.
Ті. Я здивувалася, що він пам’ятає.
— Я теж сміялася, — сказала вона відразу, не сідаючи. — Я знаю. Я не буду казати, що не сміялася. Мені було незручно перед своїми, а коли незручно, я сміюся, у мене так завжди. Це мерзенно, я розумію.
— Сідай, Христино.
Вона сіла. Руки поклала на стіл, як школярка.
— Валентино Петрівно, я не за квартиру прийшла просити. Тобто за квартиру, але не так. Мама з вами розмовляла, я знаю, що вона вам сказала про перевірку. Я їй сказала, що якщо вона ще раз так подзвонить, я з нею розмовляти не буду. — Вона помовчала. — Ви знаєте, де я росла? У гуртожитку. Нас троє в кімнаті, і мамині чоловіки. Щороку новий. Я з чотирнадцяти років хотіла тільки одного: щоб у мене було своє. Щоб ніхто не міг сказати «збирай речі». Розумієте? А я живу шість років і щодня знаю, що це не моє. Що це ваше. Що я там у гостях.
— Тебе звідти ніхто не жене.
— Зараз не жене. А потім? Ви ж самі в суботу сказали «моя квартира». При всіх.
Я довго на неї дивилася. Вона не брехала. Вона була перелякана дівчинка з гуртожитку, яка виросла і навчилася сміятися, коли страшно. Це її не виправдовувало, але я її зрозуміла. Я теж колись жила в комуналці, з Колиною мамою, і теж мріяла про своє.
— Христино, — сказала я. — Я сьогодні поїду до нотаріуса.
Вона підвела голову.
— Тільки не за дарчою. Я напишу заповіт. Квартира дістанеться Дані. Не Ігорю, не тобі, а Дані. Живіть там, ростіть його. Платіть за неї самі. Ніхто вас звідти не вижене, поки я жива, а коли помру, це буде квартира вашого сина. Цього тобі вистачить, щоб не боятися?
— А завдаток? — тихо запитала вона.
— Завдаток вносила твоя мама. За чужу квартиру. Хай домовляється з продавцем, може, половину повернуть.
— Не повернуть.
— Отже, не повернуть.
Вона сиділа, кусала губу. Я бачила, що їй хочеться сказати щось різке, і що вона стримується. Потім вона встала.
— Ви розумієте, що він тепер у всьому буде звинувачувати мене? І мама буде звинувачувати мене. Усі.
— Розумію, — сказала я. — Але це ви вже між собою.
Вона взулася в передпокої, довго не могла зав’язати шнурок. Уже в дверях обернулася.
— Даня питає, чому ви в середу не прийшли. Ви ж по середах його зі школи забираєте.
— Прийду цієї середи, — сказала я. — Даня ні в чому не винен.
Вона кивнула і пішла.
До нотаріуса я поїхала в обідню перерву, відпросилася в завідувачки на дві години. Нотаріус виявилася молода жінка в окулярах, запитала, чи розумію я, що заповіт можна змінити будь-якої миті і що спадкоємці дізнаються про нього тільки після. Я сказала, що розумію і що спадкоємці дізнаються сьогодні, бо я їм сама скажу. Вона подивилася на мене поверх окулярів, ледь усміхнулася і нічого не відповіла. Заповіт я підписала за двадцять хвилин. Потім зайшла до магазину і купила собі шампунь, хороший, не за сто гривень.
Ігорю я написала повідомлення. Коротко: що заповіт на Даню, що у вівторок жодної дарчої не було і не буде, що квитанція за жовтень лежить у поштовій скриньці. Він прочитав і нічого не відповів.
Не відповідав він вісім днів. У середу я забирала Даню зі школи, відвела додому, нагодувала, перевірила прописи. Вдома була одна Христина, вона привіталася зі мною коротко, але ввічливо, і пішла до кімнати з ноутбуком. Даня розповів мені, що тато з мамою сваряться на кухні, а бабуся Жанна більше не приходить. Я не стала питати далі. Дитині нема чого переказувати мені, про що сваряться його батьки.
На дев’ятий день мені прийшла фотографія. Квитанція, з печаткою банку «сплачено». Без жодного слова. Я довго на неї дивилася, а потім сховала телефон у кишеню фартуха і пішла видавати пальто.
А в понеділок, о пів на одинадцяту, коли ранковий наплив ущух, до стійки гардероба підійшов Ігор. У куртці, з мокрими від дощу плечима. Він, видно, довго стояв на вулиці, перш ніж увійти. Він дивився на мене, на мій синій халат, на ряди гачків за моєю спиною, на табличку «Гардероб. Головні убори в рукав».
— Ти до лікаря? — запитала я.
— Ні. Я до тебе.
Він постояв ще. Повз пройшла бабуся з паличкою, сказала мені: «Вітаю, Валю», — і я їй відповіла. Потім пройшла медсестра з процедурного, теж привіталася. Ігор провів її очима.
— Завдаток повернули сто п’ятдесят, — сказав він. — Жанна зі мною не розмовляє. Христина зі мною розмовляє, але краще б не розмовляла. — Він криво всміхнувся. — Мамо, звільняйся звідси. Я буду допомагати. Правда буду. Я зрозумів.
— Не звільнюся.
— Чому? Ти ж не зобов’язана більше. Я плачу. Я тепер сам усе плачу.
— Добре, що платиш, — сказала я. — А я не звільнюся. Мені тут подобається. Тут зі мною вітаються.
Він опустив очі. Потім розстебнув куртку, зняв її і поклав на стійку. Мокру, важку, із запахом його цигарок і того одеколону, який йому колись обирала я. Я взяла її, повісила на вільний гачок і простягнула йому пластмасовий номерок, сорок другий.
Він узяв номерок і не йшов.
— Вітаю, мамо, — сказав він.
— Вітаю, Ігорю, — сказала я. — Номерок не загуби, у мене за нього вираховують.