– Якщо хочеш – розлучайся, тримати не буду. От тільки ти нічого не отримаєш, так що сама вирішуй, – заявив мені чоловік.
Я дізналася про те, що він мені зрадив, а він зрадів навіть, бо тепер без проблем міг піти до своєї нової пасії.
Мені було так прикро, як ніколи, хоч в житті я зазнала багато труднощів. Я виросла в небагатій родині, тому розуміла, що батьки мені не зможуть нічого дати, і що я сама маю собі прокладати дорогу в житті.
У мене була мрія – стати вчителькою. Я добре вчилася в школі, а потім поступила в тоді ще педагогічний інститут.
Після отримання диплому мене по розподілу відправили в іншу область на роботу, тоді це було нормальним явищем.
Я потрапила в одне село, і почала працювати вчителькою в місцевій школі. Поселили мене в цьому ж селі у одинокої бабусі, Віри Петрівни, яка згодом стала для мене рідною людиною.
Віра Петрівна мала єдиного сина, який жив далеко і майже ніколи до неї приїжджав, тому бабуся прикипіла до мене як до рідної. І я навзаєм дуже прив’язалася до неї.
Дівчиною я була видною, люди казали, що я дуже красива. Став до мене свататися син місцевих багатіїв, Іван.
Віра Петрівна мене дуже відмовляла від цього шлюбу. Вона говорила, що Іван хлопець хороший, і батько у нього людина справедлива, але от мама нам життя не дасть, такий от у неї характер, її всі люди в селі бояться і стороною обходять.
Але Іван обіцяв, що з часом ми побудуємо свою хату і переїдемо, тому з батьками ми будемо жити недовго.
До Івана у мене були щирі почуття, тому я повірила йому, і вийшла заміж.
Після весілля я переїхала до свекрухи, але про бабусю Віру не забувала, завжди до неї після уроків забігала – то продуктів занесу, то грошенят підкину, але так, щоб свекруха не знала, бо вона завжди зі мною сварилася, що тепер у мене є своя сім’я.
І взагалі, я намагалася якомога рідше своїй свекрусі на очі попадатися, щоб не загострювати ще більше наші стосунки.
Я в школі взяла півтора ставки, працювала багато, всі гроші віддавала чоловікові, хотілося швидше збудувати будинок і переїхати з дому свекрів.
Працював і Іван, і його батько нам багато в чому допомагав. За 6 років ми збудували будинок і переїхали в нього, але в цьому домі щасливою я так і не стала.
Від людей я дізналася, що в мого чоловіка є інша жінка. Мені про це сказала одна сусідка, що бачила його в місті з нею.
Коли я прямо про це чоловіка запитала, він не став відпиратися, а сам це підтвердив. Проте запевнив, що це для нього несерйозно і заявив, що з сім’ї йти не буде.
Я була настільки ображена, що вирішила розлучитися. І тут на мене чекав сюрприз – з’ясувалося, що будинок який ми будували разом, повністю записаний на свекруху. Вони мені так і сказали, що з їхніми зв’язками я в жодному суді це не доведу.
Чоловік сказав, що якщо я так наполягаю на розлученні – то буде мені розлучення, але я нічого не отримаю, піду від них з пустими руками, а він щасливо собі заживе з своєю новою дружиною.
Виручила мене бабуся Віра, до якої я пішла за порадою. Вона порадила мені тікати подалі від цієї сімейки, а потім витягла з серванту гроші, які я колись давала їй, вона їх не витрачала, а складала.
Тепер Віра Петрівна мені їх повернула і сказала, що це буде мені стартом в нове життя.
В той час жінки якраз почали їздити за кордон на заробітки. Я теж подалася в Італію і зовсім про це не шкодую. Вже майже 15 років я живу в Римі.
Про свою колишню сім’ю знаю лише те, що Іван після розлучення так і не одружився, почав заглядати у чарку, тепер свекруха дуже шкодує про те, що наша сім’я не збереглася, бо від свого синочка вона уже добряче натерпілася.
Вірі Петрівні я їй допомагала до останнього, висилала і гроші, і посилки. Я дуже вдячна цій жінці за все. Таких людей, як вона, на світі дуже мало.
Зараз я достатньо заробила, щоб придбати собі житло. От тільки ще думаю де – повертатися в село до колишньої свекрухи, щоб показати їм, що без них не пропала, чи залишити їх в спокої і купити собі щось тут, в Римі?
Як гадаєте, що буде краще?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
