– Ти маєш з нами поділитися, тому що ти – наша мама. Ти ж добре знаєш, яка у нас зараз ситуація, – каже мені дочка. При чому, голос у неї вже зовсім інший, ніж був ще донедавна.
З дочкою у нас склалися непрості стосунки, останній час вона взагалі не хотіла зі мною спілкуватися, але зараз Юля кардинально змінила думку і все тому, що почула, що я стала багатою синьйорою.
22 роки тому я поїхала в Італію на заробітки. Ми жили дуже бідно, мій чоловік не вмів заробляти, або якщо точніше, то і не хотів, Степан завжди казав, що йому усього вистачає.
Я ж не хотіла жити в таких умовах, і коли з’явилася можливість їхати за кордон, мені хоч і було страшно, бо ж я ніколи ніде не була, але я наважилася їхати.
Тоді мені було 39 років. Чоловік зробив вигляд, що це його не стосується, не казав ні їдь, ні не їдь. А мама мене підтримала, сказала, що і за господарством пригляне, і за нашою тоді 17-річною донькою.
Я настільки хотіла змінити своє життя, що без вагань вирушила в Італію. Одному Богу відомо як на початках було складно. Я ж була в боргах, бо зичила гроші для того, щоб поїхати. Тому спочатку я віддавала борги. Мови не знала, до кінця не розуміла, що входить в мої обов’язки, та й роботу було складно знайти.
Але людина до всього звикає, і я теж поступово звикла. З часом мені навіть стало подобатися. Гроші, які я стала отримувати, закривали всі незручності, які я відчувала.
Але якщо в Італії все налагодилося, то вдома без мене все пішло шкереберть. Чоловік став заглядати у чарку, а потім взагалі пішов жити до іншої жінки в сусіднє село. Мені залишалося лише змиритися з цим, і згодом я сама подала на розлучення.
В цій ситуації дочка стала на сторону батька, вона стала мене звинувачувати в тому, що це через мене батько пішов з сім’ї. Насправді Юля не про нас турбувалася, просто вона надумала заміж виходити, і треба було весілля організовувати, а ми натомість з розлученням тягалися.
Одним словом, робила я весілля своїй дочці сама. Приїхала, все купила, все оплатила, і винесло мене це дійство чимало, адже весілля було на 200 осіб.
Чоловік мій подарував дочці всього 200 доларів, а на весіллі сидів сумний, зображав покинутого і ображеного. І не зважаючи на всі мої старання, усі родичі і сусіди сиділи і шкодували його, а не мене.
Повернулася я в Італію з тягарем на душі, прикро мені було, що мої зусилля ніхто не оцінив. Дочка стала мене просити, щоб я їм квартиру купила, і я це зробила, певна сума у мене вже була відкладена, а ще трохи я заробила, і за рік після весілля, дочка переїхала у власну двокімнатну квартиру.
Потім не стало моєї мами, і я вирішила, що вдома я вже нікому не потрібна. Я відремонтувала будинок, але особливих хоромів не будувала, вирішила, що краще поживу для себе – я стала в Італії купувати собі все, що хочу, і з їжі, і з одягу, а також коли мала можливість, я їздила у подорожі.
Допомагав мені у цьому мій друг, італієць Роберто. Я з ним познайомилася майже з самого початку як тільки в Італію приїхала. Він завжди приділяв мені особливі знаки уваги, але я не відповідала йому взаємністю.
Роберто був старшим за мене майже на 20 років, і ніколи не був одруженим. Особливих статків він не мав, але мав будинок, рахунок в банку, і дозволяв собі жити красиво на пенсії, і мене цьому вчив. Ми з ним об’їздили багато країн, завдяки йому я світ побачила.
Рік тому Роберто серйозно захворів, і наше з ним спілкування припинилося, він не хотів, щоб я бачила його слабким.
Я з розумінням поставилася до ситуації, тому продовжила просто працювати, і жити як жила. На зимові свята я додому приїхала, і мене тут наздогнала новина – не стало Роберто, а свій будинок на околиці Риму він залишив мені.
Що тут почалося. Дочка моя як тільки почула цю новину, так відразу прибігла, хоча до того вона не знаходила часу, щоб зі мною зустрітися. Юля вважає, що я цей будинок в Римі маю їй віддати, бо їхня квартира їм давно вже стала замала.
– Я ще подумаю, ми або переїдемо в Італію, або продамо дім, і тут купимо собі щось пристойне, – будує плани моя дочка. – А тобі, мамо, скільки треба? Ти ж маєш відремонтований будинок в селі, там і житимеш, – каже.
– Зачекай, дочко, я ще сама в спадщину не вступила, а ти тут вже такі грандіозні плани будуєш, – кажу. – Але знай, нічого я тобі віддавати не збираюся, принаймні зараз, – попередила я її.
– В такому випадку вважай, що і дочки в тебе немає, – заявила мені Юля.
Не знаю я, чи правильно я роблю, але мені здається, що вимоги дочки віддати їй будинок – це вже занадто. А яка ваша думка?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
