— Оце так новина! Тільки-но людину поховала, а вже про власні примхи думаєш? — Зоя стояла на порозі й розглядала невістку так, ніби та щойно зізналася у чомусь надзвичайному.
— Я просто сказала, що хочу хоч трохи відпочити, — тихо відповіла Галина, відступаючи вглиб передпокою.
— Відпочити? Від чого, цікаво знати? Від хатньої роботи? — Зоя пройшла до кімнати без запрошення, тримаючи в руках пакетик із домашніми пиріжками з капустою. — Твій Сергій ще й пів року як спочив, а ти вже про якісь поїздки торочиш. Люди ж засміють, Галю! Що про тебе подумають у нашому селищі?
Зазвичай після смерті чоловіка від жінки очікують, що вона непомітно розчиниться в чужих клопотах. Вона стає зручною, безголосною і зобов’язаною всім довкола. Свої прагнення треба заховати якнайдалі, а краще — взагалі про них забути.
Галина це відчула практично одразу. Пройшло небагато часу після похорону, а родичі чоловіка вже почали поводитися у її хаті як господарі.
— На, з’їж хоч пиріжка, — Зоя поклала пакунок на стіл і сіла на стілець, навіть не знімаючи куртки. — А то сидиш тут одна, як перст, скоро й мовою заплутаєшся.
— Дякую, — Галина взяла скляну чашку і почала наливати окріп. — Я якось даю собі раду.
— Та бачу я, як ти даєш радості, — свекрушина сестра оглянула світлицю оцінювальним поглядом. Всі речі в хаті стояли на своїх місцях, але без господаря дім здавався надто мовчазним. — Я власне чого прийшла. Тут така справа… Нашому Ярославу треба навчання оплатити.
— Навчання? — Галина зупинилася з чайником у руках.
— Ну та. Наш хлопець хоче до коледжу вступати. Вчитися зараз дорого, сам розумієш. Тільки на платне відділення проходимо. А де такі статки взяти?
Галина повільно поставила чайник на дерев’яну підставку і присіла край столу.
— Зою, а я до чого тут? У мене звичайна пенсія.
— Ой, та не прикидайся! — зовиця махнула рукою. — Ми ж знаємо, що ви із Сергієм роками щось відкладали. Ви ж нікуди не їздили, хату не розбудовували, одяг новий роками не купували. Де ті заощадження? Навіщо вони тобі зараз одній?
Галина мимоволі подивилася на сервант. Там, за кришталевими келихами, стояла невелика керамічна скарбничка у формі глечика. Вона була заповнена не просто паперовими купюрами. У тому глечику лежали її спогади, терпіння і одна-єдина заповітна мрія.
Вона все життя мріяла побачити гори. Справжні, високі, де туман чіпляється за верхівки смерек, а повітря таке чисте, що аж у голові паморочиться. Їй хотілося просто постояти біля гірської річки, послухати шум води і відчути свободу, про яку вона тільки в книжках читала.
Сергій завжди казав: «Потім, Галю. Ось дозріє врожай, ось перекриємо дах, ось зберемо гроші на нову огорожу…» Так і минуло тридцять років у постійній праці. А тепер Сергія немає, і мрія залишилася єдиним, що тримало її на світі.
— Ці гроші не для навчання, Зою, — м’яко, але твердо мовила Галина.
— А для чого? Для чого тобі гроші, скажи на милість? Чи ти збираєшся їх у домовину з собою забрати? — Зоя підняла брови.
— Я хочу поїхати до гір. Хоча б на два тижні. Подивитися на ту красу, про яку мріяла з юності.
— Що?! — зовиця аж припіднялася зі стільця. — У твої роки? Та це ж просто смішно! Люди в твоєму віці про город думають і про душу, а вона до гір зібралася! Хлопцю майбутнє треба будувати, а ти хочеш якісь мандри фінансувати?
— Ярослав — дорослий хлопець, хай іде працювати або вчиться краще, щоб на безоплатне вступити.
— Ти безсердечна, Галю, — Зоя аж зблідла від обурення. — Сергій би у домовині перевернувся, якби дізнався, що ти його рідному племіннику відмовляєш заради власної забаганки!
— Сергія більше немає, — тихо мовила Галина. — А я ще жива.
Зоя демонстративно підхопилася, схопила свій пакет із пиріжками і попрямувала до виходу.
— Ми це питання ще не закрили, — кинула вона з порога. — Я з іншими родичами пораджуся. Не можна дозволити тобі так безглуздо витрачати родинні статки!
Гримнули двері. Галина залишилася сама. Тиша знову накрила хату. Вона підійшла до серванта, дістала керамічний глечик і притиснула його до грудей.
«Невже я справді роблю щось погане?» — закралась у голову гірка думка. Сумніви почали гризти її зсередини. З дитинства її вчили бути доброю, поступатися, думати про інших. Батьки завжди казали: «Потрібно допомагати родичам». Але чому ця допомога завжди мала бути за рахунок її власних прагнень?
Наступні кілька днів минули у важких роздумах. Галина майже не виходила з хати. Вона поралася на городі, виривала бур’яни, намагаючись відганяти погані думки, але провина не відпускала. Вона уявляла, як Ярослав залишається без освіти, а вся родина пальцями на неї вказує.
На п’ятий день Галина вирішила піти до місцевої крамниці. Потрібно було купити хліба та олії.
День був сонячний і теплий. Біля сільського магазину, як завжди, збиралися люди, аби обговорити останні новини. Галина повільно йшла вздовж паркану, намагаючись залишатися непоміченою.
Підходячи до ґанку, вона почула знайомий голосний голос. Це була Зоя. Вона стояла біля бічної стіни крамниці разом із сусідкою і про щось жваво теревенила.
Галина мимоволі зупинилася за кущем бузку.
— Та кажу тобі, вона взагалі з глузду з’їхала після похорону! — гарячково розповідала Зоя. — Сидить на грошах, як квочка на яйцях. Вперлася зі своїми горами!
— Та ти що? — дивувалася сусідка. — А як же Ярослав?
— А що Ярослав? Каже мені: «Нехай хлопчик іде працювати». Уявляєш? Рідному племіннику шкодує! А сама ж нічого в житті не бачила, за Сергієм увесь вік як за стіною просиділа. І тепер на старість літ схотіла панкою стати.
— То, може, вона ще й заміж знову збереться? — захихотіла сусідка.
— Та кому вона потрібна! Просто вперта і егоїстична. Нічого, я її ще притисну. На вихідних знову піду. Поплачуся трохи, скажу, що діти недоїдають. Вона м’якосерда, здасться. Головне — розчулити як слід. Вона ж завжди була дурненькою, їй що завгодно можна розказати.
Галина стояла за кущем і відчувала, як усередині все холоне. Не було ні сліз, ні люті. Тільки дивне, сухе відчуття порожнечі. Всі ті роки, коли вона готувала для них обіди, коли позичала гроші й ніколи не просила повернути, коли доглядала хворих родичів — усе це сприймалося як належне. Для них вона була просто непомітною, зручною людиною.
Вона не стала виходити з-за куща. Не влаштовувала скандалу, не соромила Зою перед людьми. Вона просто повернулася і пішла додому без хліба.
У хаті було тихо. Галина підійшла до дзеркала і вперше за довгий час уважно подивилася на своє відображення. Звідти на неї дивилася сива жінка з втомленими очима, але в цих очах з’явилося щось нове.
Вона дістала з шафи стару валізу, яку ще за життя Сергія купували для якихось рідкісних поїздок, і поклала її на ліжко. Потім підійшла до серванта, взяла керамічний глечик і просто розбила його про край дерев’яного столу.
Звук був коротким. На стільницю розсипалися паперові купюри, які вона складала роками, відкладаючи з кожної пенсії та з продажу городини.
Увечері завітала її давня подруга Надія, яка жила на сусідній вулиці. Вони не бачилися від самого похорону.
— Галю, ти як тут? — Надія струснула з хустки пил і присіла на лаву. — Бачу, Зоя до тебе вчора бігала. Знову щось видурює?
— Видурює, — спокійно відповіла Галина, розкладаючи речі у валізу.
Надія здивовано подивилася на відкриту валізу.
— Ти кудись зібралася?
— У гори, Надю. Купила квиток на потяг. Завтра вранці виїжджаю.
Надія замовкла, а потім раптово усміхнулася.
— Серйозно? Справді поїдеш?
— Поїду. Перший раз у житті зроблю те, чого хочу саме я.
— Боже, Галю, яка ж ти молодець! — Надія сплеснула в долоні. — А я вже думала, що вони з тебе останні соки вип’ють. Зоя ж усім у селищі розповідає, що ти повинна Ярославу на навчання віддати все до копійки.
— Нехай розповідає що завгодно. Я більше не граю в цю гру.
Наступного ранку Галина встала дуже рано, коли сонце тільки-но починало сходити над садом. Вона вдягла свою найкращу темну сукню, накинула на плечі світлу хустку і взяла валізу.
Коли вона виходила з хвіртки, біля дороги її чекало несподіване видовище. Там стояла Зоя разом із чоловіком та сином Ярославом. Мабуть, дізналися від когось із сусідів, що Галина збирається на станцію.
— Галино! — вигукнула Зоя, перестріваючи її на стежці. — Ти куди це вирядилася з валізою?
— На потяг, Зою. Пора вже, — відповіла Галина, не сповільнюючи кроку.
— Ти що, справді їдеш? А як же навчання Ярослава? Ми ж сподівалися на тебе! Як ти можеш так вчинити з ріднею?
Ярослав стояв трохи осторонь, опустивши очі. Йому, здавалося, було справді соромно за цю сцену, але мати наполегливо штовхала його вперед.
— Скажи їй, синку! Скажи, що вона руйнує твоє майбутнє!
Галина зупинилася. Вона подивилася на Зою, потім на хлопця.
— Ярославе, ти хороша людина. Але якщо ти хочеш чогось досягти в житті — вчися заробляти сам. Не чекай, поки якась самотня вдова оплатить твої мрії за рахунок своїх.
Зоя аж повітря ротом ковтнула від такої нахабності.
— Та як ти смієш так говорити! Ми ж твоя сім’я! Хто до тебе прийде, як ти захворієш? Хто тобі склянку води подасть?
— Надіюся, що я сама зможу її взяти, — відповіла Галина м’яко. — А якщо ні — то хай краще так, ніж жити в постійній борговій ямі за чужі сподівання.
Вона обійшла Зою і попрямувала далі вулицею, де вже чекав місцевий водій, щоб відвезти її до залізничної станції.
Потяг мчав на захід. За вікном миготіли зелені поля, невеликі села, річки та ліси. Галина сиділа біля вікна і тримала в руках гарячий чай у скляному стакані. Уперше за довгі роки вона відчувала не страх, не тривогу за завтрашній день, а дивовижне відчуття легкості.
Коли потяг під’їжджав до призначеного місця, далеко на горизонті почали з’являтися синяві силуети гір. Вони були саме такими, як вона уявляла: величними, спокійними та вільними.
Галина вийшла з вагона, вдихнула на повні груди свіже, прохолодне повітря і посміхнулася. Її нове життя тільки починалося.