Ми з Любою дружили з інституту, обоє незаміжні і нам нічого й не світило, якщо чесно, бо ні багатих батьків, ні краси ми не мали. Ще й тодішній однаковий одяг за яким ще треба було відстояти в чергах, а щоб пошити щось людське, то так само треба було відстояти за матеріалом.
Ми й працювали разом з нею в інженерному, тому здружилися дуже. Жартували, що будемо на старості в оточенні котів, але за ними легше доглядати, ніж за чоловіком.
Проте, мені усміхнулася доля у вигляді Федора. Я вже тоді мала тридцять три роки і Люба не сприйняла наш роман як щось серйозне.
– Він все одно на тобі не жениться, – казала вона і я глибоко в душі розуміла, що вона права, але не хотіла про це думати тепер, коли у нас все просто чудово.
Але йшов час і Федір зробив мені пропозицію. Ми розписалися. Але Люба не пішла мені за свідка.
– Знати тебе не хочу і не подруга ти мені і ніколи не була, а тепер я чітко розумію, що всі твої принципи виявилися глиняними, як і вся ти. Як тебе покине через рік, то мені не пиши і не телефонуй.
Вона перевелася в інший відділ, а я й не помітила, бо була дуже щаслива зі своїм чоловіком.
Наше щастя було безхмарним доти, доки я не зрозуміла, що у нас не буде дітей. Спеціалісти розводили руками, мовляв, ви обоє здорові, треба просто почекати.
В сорок років ще дітей не було, але в моє життя вернулася подруга. Я радо її прийняла, бо не могла розкрити душу Федору, а їй могла. Вона мене уважно слухала і співчувала. Де ж я знала, що вона отак вчинить?
Федір теж переживав через дітей, але ця тема була у нас під негласною забороною. У нього були друзі і робота, а у мене він і робота, бо Люба ненадовго з’явилася, а далі переїхала в інше місто і більше я її не бачила до тепер.
– Ти прости мені, Віро, – почала Люба, – двадцять років минуло, а я лиш тепер, у скруті. Прийшла до твого чоловіка. Так, Федоре, це твій онук, правда схожий на тебе?
Подруга сповідалася. Вона хотіла мені показати, який мій чоловік насправді, і що він в скрутну для мене годину мене покине. Але те, що між ними сталося Федір просив не говорити мені. Казав, що мене ніколи не покине, а це так, миттєва слабкість.
– Я зрозуміла, що при надії і дуже зраділа, Віро, дуже. Нарешті у мене буде хтось, кого я любитиму просто так, як і він мене. На світ з’явилася донечка і я всю душу у неї вкладала. Але, видно, надто я сильно її любила, бо дитина не мала ні в чому спину. Попала в погану компанію і ось привела мені на світ Назарчика. Але я зраділа, що можу знову любити, а не картати себе за провали в вихованні. Моєї Нелі не стало рік тому і вона так за розум і не взялася, хоч я дуже надіялася і просила Бога. Тепер у Назарка є лише я, але я бачу, як один день може все змінити, а я сама і куди потім дитина потрапить? Ні, я не хочу такої долі для онука, якого дуже люблю. Тому я тут. Приймете його?
Не знаю чи то мудрість чи що, але я простила подругу, та й що вже згадувати? Все вже уляглося і утихомирилося, а Назарчик нас усіх наче омолодив, дав сили жити далі., то чому я на це маю сердитися? Я навпаки. Лише вдячна долі, що все так склалося.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
