Першою його побачила Мар’яна, що вийшла вдосвіта по воду до криниці. Дика груша на роздоріжжі стояла там, скільки пам’ятало село Верхівці.
Під нею раніше прощалися з покійниками, а тепер її обходили стороною. Вельон висів на нижній гілці, білий, мокрий від роси, з важким мереживним краєм. Не було ні вітру, ні птаха, ні слідів на землі. Тільки вельон і тиша.
Мар’яна впустила відро, і воно покотилося схилом аж до рову.
— Люди добрі, — сказала вона так тихо, що ніхто б не почув. — Це ж Соломіїн.
За годину під грушею стояло півсела. Бабуся Євдокія, найстарша у Верхівцях, підійшла останньою, спираючись на ціпок. Вона довго дивилася на мереживо, а потім двічі перехрестилася.
— Цей вельон поховали разом із нею, — мовила вона. — Двадцять п’ять років тому. Я сама бачила, як його клали в домовину.
— Може, схожий, — обізвався чоловік у кожусі. — Мало хіба таких вельонів на світі.
— Таких немає, — відрізала Євдокія. — Таку лелію по краю плела її бабуся, і нікому більше цей візерунок не давала. Дивіться, он і мітка в куточку, дві літери.
Усі нахилилися. У куточку справді були вишиті дві літери, «С» і «Б», Соломія Бойчук.
— Хто його повісив? — запитала молода вчителька, що приїхала у село лише торік і не розуміла, чому всі посіріли.
Євдокія повільно повернулася до неї.
— Ніхто з живих, дитино.
Новина долетіла до хати Тамари Гарасимів швидше, ніж сама Тамара встигла прокинутися. Вона сиділа у світлиці, прямісінька, з тугою пов’язаною хусткою, коли до неї влетів син.
— Мамо, ви чули, що на груші?
— Чула, — холодно відповіла вона. — Сядь, Дем’яне.
— Я не хочу сідати. Через тиждень моє весілля. Весь район знає, а тепер у селі говорять, що на нашому весіллі буде ”покійна” наречена.
— Нічого такого не говорять.
— Говорять, мамо. Мені Орися телефонувала, плакала. Її мати каже, що це лихий знак і що весілля треба відкласти.
Тамара стиснула губи.
— Весілля не відкладатиметься. Хтось недобрий пожартував, от і все.
— Хто так пожартує? Вельон Соломії був у труні. Ви ж самі на похороні сказали, що не відпустите його в землю нічим іншим.
Тамара підвелася так різко, що стілець упав.
— Я нічого такого не казала.
— Казали. Мені тоді було сім років, але я пам’ятаю, як ви кричали на тітку Ганну біля хати.
— Тобі приснилося.
— Мамо.
— Я сказала, тобі приснилося.
Дем’ян довго дивився на матір, а потім вийшов, тихо причинивши двері. Тамара ще довго стояла нерухомо, а тоді відкрила скриню, що стояла під вікном, і опустила руку на самий низ. Там, під старими рушниками, було порожньо. Вона завмерла.
— Не може бути, — прошепотіла вона. — Не може.
Ганна Бойчук приїхала до Верхівців напередодні вночі, останнім автобусом, із однією торбою та стареньким дерев’яним хрестиком у кишені пальта.
Їй було п’ятдесят вісім, але виглядала вона на всі шістдесят п’ять. Двадцять п’ять років вона не ступала на цю землю, відколи сестру знайшли в річці.
Зупинилася вона в порожній хаті покійної тітки. Вдень до неї постукали.
— Відчиняй, Ганно, — почула вона голос Тамара. — Я знаю, що це ти.
Ганна відчинила. Тамара увійшла без запрошення і не стала навіть сідати.
— Де він?
— Хто?
— Не прикидайся. Вельон. Ти його вкрала зі скрині.
— Я нічого не крала, — спокійно відповіла Ганна. — Я забрала те, що належало моїй сестрі.
— Він належав моїй родині. Його передавали з покоління в покоління.
— Його плела наша бабуся. Це мій рід, Тамаро, не твій. Ти зняла його з Соломії просто перед похороном, і я пам’ятаю, як ти вирвала його з її рук.
— Я нічого не вирвала. Я просто не хотіла, щоб золото й мереживо пішли в землю.
— Золото, — повторила Ганна з гіркою усмішкою. — У тебе завжди все зводилося до золота. А мою сестру ти питала, чого вона хоче.
— Не смій мені цього казати.
— Чому ж не смію. Я двадцять п’ять років мовчала.
Тамара зблідла і сіла.
— Ти нічого не знаєш, — сказала вона тихіше.
— Я знаю, що сестра за два тижні до весілля написала мені листа. Він загубився в дорозі, дійшов тільки торік, коли я розбирала стару пошту у відділенні. Знаєш, що там було?
— Не хочу знати.
— Вона писала, що боїться вас. Що ви сказали їй залишити Остапа, бо вона не пара вашому синові. Що ви дали їй гроші й наказали зникнути.
— Це неправда.
— І що вона відмовилась. А в кінці дописала одне речення. Що вона чекає дитину.
Тамара дивилася на свої руки.
— Це неправда, — повторила вона, але голос її вже тремтів.
— Ти знала, — сказала Ганна. — Ти все знала.
Тієї ночі в селі погасли всі вікна, але ніхто не спав. Люди чули, як хтось ходить по дворах, і ніхто не наважувався вийти. Євдокія сиділа біля печі й перебирала чотки.
— Хтось має сказати правду, — бурмотіла вона. — Хтось має.
На ранок під грушею знову стояли люди. Тепер там був і Остап, батько Дем’яна. Він приїхав зі своєї ферми, сивий, зі стомленим обличчям. Він мовчки зняв шапку й став під гілкою, дивлячись на вельон.
— Остапе, — озвалася Мар’яна. — Ти як?
— Нормально.
— Не вигляділо б так.
— Мар’яно, не треба.
Із натовпу вийшла Ганна. Вона підійшла до Остапа майже впритул.
— Доброго дня, — сказала вона.
— Ганно, — видихнув він. — Ти приїхала.
— Приїхала. А ти чого не питаєш, навіщо?
— Бо знаю.
— Знаєш що?
Остап підвів на неї очі, червоні, втомлені.
— Що ніколи не питав, як її не стало. Що повірив матері. Що за двадцять п’ять років жодного разу не пішов на її могилу.
— Чому?
— Бо боявся, що почую правду.
Натовп затих. Тамара, що стояла осторонь, різко ступила вперед.
— Остапе, мовчи.
— Не мовчатиму, мамо.
— Ти нічого не розумієш.
— Я розумію достатньо, — відповів він. — Ви сказали мені, що вона втекла з іншим, що ми їй не потрібні. Потім сказали, що вона втопилася з сорому. А тепер ти, Ганно, кажеш, що вона чекала дитину. Моє дитя.
— Вона тобі не сказала?
— Вона не встигла.
— Вона хотіла, — сказала Ганна. — Вона збиралася сказати тобі в ту суботу. Ти не прийшов на зустріч.
— Мати замкнула мене в коморі, — глухо мовив Остап. — Сказала, що я захворів.
Усі повернулися до Тамари. Вона стояла, як вирізьблена з каменю, лише пальці смикали кінчик хустки.
— Я хотіла для тебе кращого, — промовила вона нарешті. — Ця дівчина була бідна. Без роду, без землі. Вона зруйнувала б тобі життя.
— Вона була моїм життям, — сказав Остап.
— Ти був молодий.
— Я був кохаючий. А ви це називаєте молодістю, бо так вам зручніше.
— Не смій так зі мною говорити.
— А як мені з вами говорити, мамо? Тихо? Покірно? Двадцять п’ять років я мовчав. Усі ці роки жив у хаті, де вона ходила по коридору, а я не бачив її.
— Остапе.
— Що ви зробили тієї ночі?
Тамара мовчала.
— Що ви зробили?
— Нічого, — прошепотіла вона. — Я лише поговорила з нею.
— Де?
— У млині. Вона прийшла до мене сама, ми посварилися. Вона сказала, що все одно вийде за тебе, що я не маю права.
— І що далі?
— Вона розвернулась іти. Я схопила її за руку, щоб зупинити. Вона висмикнулась, послизнулась на мокрих дошках і впала в греблю.
— І ви її не витягли.
— Вона не випливла. Було темно, течія сильна. Я кричала, але ніхто не чув.
— Ви бачили, як вона тоне?
— Я бачила тільки воду.
Люди зойкнули. Євдокія знову перехрестилася, і її ціпок затремтів у руці.
— Двадцять п’ять років, — сказала вона. — Ми двадцять п’ять років вважали, що дівчина сама пішла у воду.
— Я не хотіла, — шепотіла Тереса. — Я не хотіла, щоб так сталося.
— Ви збрехали всім, — повільно мовив Остап. — Ви мені збрехали.
— Бо я боялася.
— Чого?
— Що ти не вибачиш.
— Не вибачу, — відповів він. — Але й не відцураюсь вас. Бо хтось повинен буде відповісти за це перед людьми. І перед нею.
Тамара схилила голову. З натовпу вперед виступив Дем’ян, бліді губи в нього тремтіли.
— Тату, — сказав він. — Це правда?
— Правда, сину.
— Тоді де вона похована?
— На старому цвинтарі, на схилі.
— Ходімо, — сказав Дем’ян. — Покажеш мені.
— Ти ще не все знаєш, — втрутилася Ганна. — У вельоні, у подолі, є ще лист. Вона зашила його сама. Я знайшла, коли вперше розправила тканину.
— Що в ньому? — запитав Остап.
Ганна дістала з кишені складений аркуш. Папір пожовтів, чорнило розпливлося, але слова ще читалися.
— Вона писала його не тобі, — мовила вона. — Вона писала дитині.
Остап узяв листа тремтячими пальцями. Він читав довго, мовчки, а тоді сів просто на землю під грушею.
— Що там? — тихо запитала Мар’яна.
— Вона хотіла назвати її Оленою, — сказав він. — Якби це була дівчинка.
Над селом повисла така тиша, що було чути, як десь далеко кричить ворона. Тамара впала на коліна, і ніхто не поспішив її піднімати.
— Мені немає прощення, — промовила вона.
— Немає, — відповіла Ганна. — Але він не про це просить. Вона не лишила тобі нічого, крім правди. Тож розкажеш її до кінця. Усім і в голос.
— Розкажу.
— І весілля?
Усі повернулися до Дем’яна. Він стояв блідий, але рівний.
— Ми з Орисею поговоримо, — сказав він. — Якщо вона захоче, весілля буде. Тільки не в цій брехні. Спершу ми поховаємо те, що не було поховане як слід.
— Як це? — не зрозуміла Мар’яна.
— У труні лежав не вельон, — мовив Остап. — Була тільки порожня обгортка з-під нього. Мама тоді ще повернулася й забрала справжній. Тепер його треба повернути туди, де йому місце.
Наступного дня весь люд зібрався на старому цвинтарі. Священик відслужив панахиду, якої не було двадцять п’ять років. Ганна поклала вельон на невисокий горбок поруч із хрестом, і вітер, що досі ніби спав, раптом затріпотів мереживом.
Остап стояв з непокритою головою і мовчав. Тамара, що не наважилася підійти ближче, стояла біля брами, одна.
Коли все скінчилося, до неї підійшла Євдокія.
— Ти не мусиш тут стояти, — сказала стара.
— Мушу.
— Тоді стій, але знай. Вона не мстилася тобі. Вельон повісила не вона.
— А хто?
Євдокія подивилася на Ганну, що йшла стежкою, не озираючись.
— Хтось, хто двадцять п’ять років чекав, що ти заговориш сама. Не дочекався. Тож вирішив нагадати.
— Це вона повісила?
— Це знає лише груша, — відповіла Євдокія і пішла вниз по схилу, спираючись на ціпок.
Тамара ще довго стояла біля брами. Потім вона повільно зняла з голови хустку, склала її вчетверо й поклала на землю перед хрестом.
А під грушею на роздоріжжі хтось уже посадив молоде деревце. Ніхто не признавався, хто саме.
Віра Лісова