– Я не прийду до вас, навіть не проси, – заявила мені моя мама, коли я запросила її на хрестини моєї дитини.
– Мамо, щось сталося, – здивовано питаю.
– Так, сталося, – ображено відповіла мама і поставила слухавку. А я ніяк не могла второпати, що ж сталося.
Зразковою мамою її я назвати ніяк не можу, а тепер вона вирішила стати повноправною бабусею. Мені був рік, коли мати вийшла на роботу. Мене залишали на прабабусю, бо місця в садку не було, а мамина мама ще теж працювала, тому зі мною погодилася бути мамина бабуся.
Чому вона так рвалася на роботу, сказати важко. Потреби у фінансах не було, адже батько мій доволі добре заробляв. Та й бабуся із дідусем продукти з села завжди передавали. У них своє господарство, тому з молочкою, овочами та м’ясом у нас взагалі не було проблем – все було своє.
Коли я вже була дорослою, я вирішила спитати у мами, чому вона вийшла на роботу, бо я б нізащо не залишила маленьку дитину із бабусею. Працювати у мами не було потреби, їй ніщо не заважало відсидіти декрет, віддати мене в садочок, а тоді вже займатися своєю кар’єрою.
Відповідь мами мене ошелешила, вона прямо заявила, що їй стало скучно вдома, і їй набрид мій постійний плач, тому вона і вирішила вирватися з цих чотирьох стін.
З мамою у мене ніколи не було близьких стосунків, тому я завжди була ближчою до батька. Саме він займався моїм вихованням. Мама ніколи не виявляла жодних емоцій, їй було не цікаво чим я живу.
Коли я стала дорослою, мама почала мені говорити, що вона хоче онуків. Вона готова була мене видати заміж за будь-кого, в кожному моєму залицяльнику вона бачила мого майбутнього чоловіка.
Мені довелося приховувати від мами своє особисте життя, мало того, що вона налякала всіх моїх бойфрендів, так ще й постійно намагалася мене “продати”. Складалося враження, що мене просто так заміж ніхто не покличе.
Коли я повідомила, що виходжу заміж, мати натішитися не могла. Вона була впевнена, що незабаром у мене народиться дитина. Але ми вирішили з цим питанням зачекати, поки міцно не будемо стояти на ногах. Мамі це не подобалося, вона нам жити не давала, адже постійно говорила про онуків.
Кілька разів мама влаштовувала сцени зі сльозами, щоб усе виглядало правдоподібніше і натуральніше. Родичі кидалися її заспокоювати та втішати. Я взагалі на таке не реагувала.
Коли я дізналася про те, що у нас буде дитина, мама всім розповідала, що вона найщасливіша на світі. Мені здається, тоді все місто знало про те, що вона незабаром стане бабусею.
Та радість її тривала недовго, і потім таке почалося, що не піддається ніякій логіці. Мама образилася на мене за те, що я першому зателефонувала з новиною чоловікові, а не їй. Хоча я не зовсім розумію – до чого тут вона.
Мама чекала, що я їй першій скажу про те, що вона скоро стане бабусею, і подарую як мінімум букет квітів чи коробку цукерок. Мама вирішила, що народження онука це важливіше за народження сина, тому вітати треба її, а не мого чоловіка і мене.
– Ви спеціально це зробили, адже знали, як я чекала на народження онука, і навіть не привітали! – злилася мама.
Нашому сину вже місяць. Мама його й досі не бачила. Ми запрошували її на хрестини, але вона не прийшла. Вона чекає від нас вибачень, а я не розумію, за що я маю перед нею вибачатися. Добре, що хоч батько часто забігає в гості – він не вимагає особливої уваги до себе як до дідуся, а просто радіє з того, що у нього внук народився.
І навіщо було так просити онука, якщо для мами якісь вигадані образи важливіші? Вважаю, що це повний абсурд. Сподіваюся, мама з часом змінить свою поведінку.
Мені через це неприємно і прикро. Вона ще чутки про мене розпускає. Говорить усім, що я відвернулась від сім’ї, від матері рідної і прийняла сторону чоловіка. І хоч це неправда, але їй нічого не докажеш.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
