Мама лишила нас ще зовсім дітьми і поїхала до Італії на заробітки. Вона завжди казала, що зробила це заради нас, хоча я не впевнена. Адже складалося враження, що вона просто втекла з дому. Шлюб з татом важко було назвати вдалим. Батько увесь час випивав, десь вештався, міг кілька днів вдома не з’являтися. Роботи стабільної він також не мав. 

І я ніколи не могла збагнути, як мама наважилась залишити нас з таким чоловіком, як не переймалася, чи буде він нас доглядати, годувати й оберігати. Звичайно, ненька висилала продукти і гарний одяг. Та щасливішими ми від цього не стали. Адже жили в постійному страху. Тато часто приводив друзів і сидів з ними до ранку на кухні. І тільки те, що брат був поруч мене заспокоювало. Часом ми посеред ночі тікали з дому до сусідки, адже просто не могли там залишатися.

Саме тому найщасливішим днем став той, коли ми покинули батьківський дім. Брат закінчив школу і вступив до інституту. Я не могла сама залишитись вдома, тому вирішила поїхати на навчання після 9 класу, вступила до кулінарного технікуму. Мама висилала нам гроші на все необхідне, ми жили у гуртожитках і відтоді бачились з братом доволі рідко. Згодом мама приїхала і купила нам по квартирі, однокімнатній поруч. Звісно, житло було невеличке, та ми дуже тішились.

Згодом брат одружився, я зустріла своє кохання. Ненька приїжджала вкрай рідко. І грошей більше нам не висилала, лише на свята по 200 євро. Десь в глибині душі це питання не давало нам спокою, адже більше мама не мала кому допомагати. На що вона витрачала гроші – ми не знали.

 – Може в неї там нова сім’я, хто знає! – казав брат.

 – Та не може бути, вона б розповіла. 

Роки минали, в нас вже й свої діти народились. Та навіть коли мама стала бабусею – вона не почала нам допомагати більше. Я цього не могла зрозуміти, адже довкола всі заробітчанки підтримували дітей. 

Якось два роки тому ми з чоловіком хотіли обміняти однушку на двокімнатну квартиру. Кілька тисяч доларів назбирали, та солідної суми все ж бракувало. Я наважилась попросити у мами. Та отримала неочікувану відповідь.

 – Я не маю таких грошей, вибач!

Мені було дуже прикро, не знала, що й казати чоловікові. Згодом ми залізли в чималі борги та квартиру все ж купили. Нещодавно мама приїжджала. Ми з братом думали, що вона нарешті дасть нам якісь гроші. І вона дала, ви не повірите, по 100 євро. Мене аж злість пройняла. Згодом подзвонила Святославу.

 – Ну, і як тобі це? Я, їй Богу не розумію, як так можна.

 – Що вже зробиш, треба на себе розраховувати. 

 – Я не можу заспокоїтись. Знаю, вона тримає ті гроші на щось і не зізнається. Вона нам завинила. Чи ми дарма так бідували в дитинстві?

Ці думки мені з голови не виходили. Я не втрималась і подзвонила мамі.

 – 100 євро? Серйозно? Це все, що ти нам можеш дати?

 – А що, це для вас вже не гроші?

 – Гроші, просто ти майже 20 років в Італії і зовсім нам не допомагаєш?

 – Я вам квартири купила. Хіба це мало. Висилала на життя, доки ви вчились. Якби мені свого часу таке дали – я б інакше життя мала.

 – Але на кого ти гроші витрачаєш? 

 – Це вже не ваша справа. Будьте вдячні і майте повагу. Я на заробітки не від гарного життя поїхала, і аби заробити на ваші квартири – гарувала не покладаючи рук.

– Знаєш, мамо, рано чи пізно ти повернешся і потребуватимеш догляду! – сказала я і кинула трубку.

Може я й занадто груба, але я не можу заспокоїтись. Через те, що мама поїхала ми пережили стільки горя. Невже не заслужили якусь компенсацію?