— З глузду з’їхала, це ж останні гроші! — відповіла Ірина. Марина простягнула купюру літній жінці. Та сиділа біля входу в супермаркет і просила милостиню.
— Ось візьміть.
— Нехай усе, що віддаси, повернеться до тебе семикратно! — жінка схилила голову і подивилася на гроші, сиве пасмо випало з-під хустки на лоб, у чорних очах заблищали сльози, — аж 200 гривень, дякую, донечко!
— Останні 200 гривень! — Ірина презирливо усміхнулася. — От Вам не соромно, гроші у добрих довірливих людей виманювати! Ще й фразочку якусь придумала, що повернеться все семикратно. Допомагає? Ні?
— Та годі тобі, — відповіла Марина, — грошей ми ще заробимо, йдемо.
— Терпіти не можу жебраків, вони всі ледарі, ні на що більше не здатні… І де ти зібралася заробляти, забула, що роботи в нас тобою більше немає. Нас же звільнили!
— Не знаю, може репетиторством займуся, а може тексти перекладати буду, та чи мало на світі способів гроші заробити?
— Марина взяла подружку під руку, — особливо для двох чарівних, молодих, обдарованих і креативних дівчат! Це ось бабульці тій — важко, а нам-то з тобою що?
Марина озирнулася на літню жінку, але тієї на місці вже не було.
— Побігла твої грошенята витрачати… — прокоментувала Ірина.
— Ой, ну досить!
Солідного вигляду жінка в білому пальто і капелюшку стояла біля дверей супермаркету, дивилася на подруг і посміхалася. Марина несміливо посміхнулася у відповідь, начебто жінка зовсім не знайома, ну раптом.
Марина кивнула про всяк випадок, бо ліпше посміхнутися і кивнути зовсім незнайомій людині, ніж проігнорувати того, кого просто не впізнала. Жінка в білому пальто кивнула теж, сиве пасмо випало з-під капелюшка на лоб, чорні очі іскрилися.
Попрощавшись з Іриною, Марина пішла додому, вже звернула на подвір’я, коли телефон задзвонив. Начальник чемно вибачився і запросив назад на роботу, пояснив, що несподівано прийшло велике замовлення, і скорочення штату скасовується, і навіть запропонував зарплату додати, якщо вона повернеться до роботи просто завтра зранку.
— На скільки додасте? — запитала Марина.
— На 1500 тисячі, але це поки що. Ось це замовлення здамо вчасно і там подивимося, скоріше за все знову будемо зарплатню піднімати. Ту так, що скажете?
Марина посміхнулася:
— До завтра!
Марина поклала слухавку й одразу набрала номер Ірини, але в тієї було зайнято. Подружка передзвонила сама хвилин за двадцять, коли Марина вже пила каву в себе на кухні.
— Чого ти дзвонила? — запитала подруга, — Теж вилаяти мене хотіла?
— Н-ні, ти чого така?
— А чого всі як змовилися! — Ірина ледь не плакала, — уявляєш, щойно з тобою розійшлися, я дорогу почала переходити, якийсь телепень ледве не задавив мене, матом вилаяв, за те, що я в недозволеному місці дорогу переходжу.
— І що далі?
— Що-що! Обізвав мене.. А потім із сусідкою зіткнулася на сходах, вона так презирливо мені крізь зуби висловила своє «фє» за те, що я в під’їзді не прибираю, як усі місцеві. А що я? Мені робити більше нічого чи що, як сходи намивати?
— І ти через це плакати зібралася? — запитала Марина.
— Ні, звісно! Мені мама подзвонила, додому кликала назад. Каже, не вийде в мене нічого у великому місті, така вже я вродилася, — Ірина заплакала, — не розумна, і ще мама мені роботу знайшла, у селі, каже, там мені саме місце буде…
— А начальник не дзвонив тобі?
— Та з чого б йому мені дзвонити! Ще відерце помиїв мені на голову вилити, ні вже, дякую, вистачить із мене на сьогодні!
Марина порахувала на пальцях — водій, сусідка, мама, всього чотири виходить.
— Знаєш, я ось думаю, що доведеться тобі ще кілька разів щось таке невтішне про себе послухати. Чотири, якщо точно.
— Та з чого б це?
— А ти пам’ятаєш, що та жінка сказала, ну, жебрачка біля супермаркету? Усе, що даєш, повернеться семикратно! А ти що їй дала?
Ірина все-таки заплакала ще гучніше.
