– Ти куди збираєшся, Інно? – чоловік здивовано подивився на те, як дружина складала речі в дорожню сумку. Акуратно “по лінієєчці”, нібито вона готувала ці речі на виставку, а не у валізу.
Акуратність у всьому була звичайною справою для Інни. Дружиною вона була прекрасною: Леонід завжди ходив на роботу охайним, чистим і пахнув дорогим одеколоном, який з любов’ю обирала дружина в подарунок. Щороку один і той самий.
Жило подружжя вже понад двадцять років разом. І чистота, і порядок були не тільки в шафах: по поличках було розкладено все, що стосувалося побуту і стосунків.Один раз на рік поїздка на море, на одну й ту саму базу відпочинку, двічі на місяць візити до тещі та свекрухи, щоранку кава з однією ложкою цукру і бутерброд із сиром. Сир і ковбаса, до речі, завжди були нарізані ідеально: Леонід навіть подумував, що у дружини є секретна лінійка, за якою вона відміряє розмір і товщину шматка.
Вечорами після роботи Інна завжди дивилася один і той самий детективний серіал, потім готувала вечерю на наступний день і рівно о 22.00 лягала спати.
Чи варто говорити, що меню було ретельно сплановане і не порушувалося за двадцять років жодного разу? По вівторках на вечерю була курка, а в середу – рибний день.
Спочатку Леонід якось пручався, а потім звик. Але з часом йому захотілося чогось нового.
– Ти чого мовчиш-то? Інно!
– Га? – дружина здригнулася і обернулася.
– Збираєшся, кажу, куди?
– Як куди? У відпустку. – Інна подивилася на чоловіка як на мале дитя. – Ти хіба забув, що в нас квитки куплені на завтра?
– Так я думав, що ти не поїдеш! Ти ж сама казала, що тебе не відпускають на роботі…
– Ну я домовилася з начальством. – знизала плечима Інна. – Хіба я можу змінювати традиції? Ми стільки років їздимо, і раптом я залишуся вдома через якусь “зозулю”? Я ж не винна, що вона відпустку запланувала на ті самі дати!
– Ні… – пробурмотів чоловік. – Але ж так ти бухгалтер. Без тебе ніяк.
– Ось саме. Я – головний бухгалтер, а вона – лише помічниця. До того ж я писала заяву на відпустку рік тому, вона в мене підписана, увесь рік у столі лежала, у папці “Відпустка”. Разом із ще купою таких самих заяв, що зберігаються з минулих років.
Та в мене весь відділ знає, що я завжди ходжу у відпустку в одну й ту саму дату! А ця курочка просто недосвідчена, новенька. У неї заява навіть не підписана була, вона її лише місяць тому директору принесла. Тут очевидно, що хто раніше встиг, того й відпустка. – обурювалася Інна, укладаючи речі. Історія з її відпусткою тягнулася вже місяць…
– Виходить, що тебе відпустили? – понуро запитав Леонід.
– Так.
– І ти їдеш зі мною?
– Леоніде, це не я їду з тобою, а ми їдемо разом. Як зазвичай. Не хвилюйся, я тебе не кину. Ну ти чого, любий мій? Чи не захворів від стресу? – Інна подивилася на обличчя чоловіка і захвилювалася.
– Так, мабуть, перенервував. Але тепер усе добре, раз ти теж їдеш. Мені сумку збери, тоді… – сказав він і вийшов зі спальні.
“От же прокляття!” – думки в голові Леоніда мчали зі швидкістю літака. Тільки ось чоловік будував зовсім інші плани, адже він твердо був упевнений, що дружина цього разу на турбазу не поїде.
Цілий місяць Інна журилася, що директор вперся і зажадав від неї перенести дати поїздки. А оскільки квитки були безповоротними, Леонід переконав дружину, що їхати треба. Йому. Без неї.
– Не пропадати ж путівкам. Поїду. Якось упораюся сам. Сумувати буду, звісно, але що робити, – сказав він і пішов на роботу, ледь приховуючи радість. І раптом такий сюрприз… Дружина з валізою.
“Що ж мені робити? Як же тепер викручуватися?”Він вийшов на балкон і швидко набрав номер. Про що він говорив, Інна не чула. Але поведінка чоловіка була надто дивною і підозрілою, а тому вона вирішила за ним простежити.
– Тобі кави чи чаю? – уперше за двадцять років спільного життя Леонід сам вирішив накрити стіл до сніданку. Та ще й у день від’їзду. Це здалося Інні підозрілим.
– Кава, звісно, ти чого?! Одна ложка цукру… – Інна ще сильніше задумалася. – Давай я сама наллю. Іди взуття кремом намаж, щоб блищало.
– Це краще ти сама… А то я чогось не те намажу. Потім скажеш, що світлі босоніжки стали через мене чорними, – відповів Леонід, вихоплюючи чайник і чашку з рук дружини.
– Ну гаразд… Добре…
Інна вийшла з кухні, але спостерігати за чоловіком не перестала. Їй здалося, що він щось додав у її чашку, і це був зовсім не цукор.
– Я забув, що треба купити воду в дорогу і серветки. Піду до магазину по-швидкому. Ти каву-то пий, поки гаряча! – чоловік сунув у руку дружині чашку і втупився в очікуванні, що та зробить ковток.
– Іди, – сказала Інна. Але чоловік так і чекав, щоб переконатися, що кава буде випита.
– М…м…м… яка смачна, ти навчився варити каву? Через двадцять років? – похвалила Інна, доторкнувшись губами до склянки.
Чоловік не відповів: він одразу ж втратив інтерес і вийшов з дому та попрямував до сміттєвого бака, що стояв під вікнами балкону, щоб викинути “докази”. Ні в який магазин він не збирався, йому потрібен був привід, щоб піти.
– Алло? Так, зробив, як ти сказала. У каву їй підсипав порошок. Чекаю, поки подіє, щоб поїхати. Чого? Не можна в каву?! – Леонід побілішав, ніби сам щойно випив отруту.
– Та звідки я міг знати?! Я ж не хімік і не лікар! Гаразд, у неї здоров’я як у бика. За стільки років жодного разу не хворіла! Трохи пронесе, у прямому сенсі слова, і все. Просто довше посидить на горщику. Головне, щоб вона на потяг запізнилася і я поїхав у відпустку сам, – Леонід заспокоїв себе, що сестра розвела надто багато паніки, і, скинувши виклик, трохи почекав і повернувся додому.
Ось тільки двері відчинилися насилу: Інна лежала на підлозі в передпокої і, судячи з її зовнішнього вигляду, вона була ледь живою. На щастя, чи на нещастя, у цей момент повз квартиру сім’ї проходила сусідка Зіна. Вона і стала свідком трагічної сцени.
– Господи! Горе-то яке! Така молода! – заголосила жінка.
– Вона жива. Напевно, – невпевнено пробурмотів Леонід.
– Швидку треба викликати терміново!
– Може, не треба? Може, саме минеться? – видавив Леонід, турбуючись про себе.
Але сусідка не стала слухати Леоніда. Вона швидко набрала телефон швидкої і викликала бригаду.
Леонід тим часом відчайдушно замітав сліди. Він вилив каву, яку не допила дружина, стер свої відбитки пальців і, взявши валізу, тихенько втік…
Ввечері, коли він, задоволений життям, лежав у номері на базі відпочинку та дивився в стелю під мірне сопіння Жанночки – його нової жінки, заради якої все це і затівалося, пролунав дзвінок.
Леонід сам не зрозумів, як за інерцією відповів на виклик.
– Льоня! Льонечко! Де ти? Біда! Інна…! Врятувати не змогли! – ридали в слухавку. За голосом Леонід упізнав сусідку, Зіну. – Треба все організовувати! Куди ти пропав? – жінка перерахувала купу важливих справ, які варто було переробити невтішному чоловікові.
– А що з нею трапилося то? – обережно запитав Леонід.
– Серце не витримало. Вік уже, не 18 років, – схлипувала сусідка.
– Значить, просто нещасний випадок?
– Ну так… А що ж це ще могло бути? – сусідка навіть ревіти перестала.
– Нічого, звісно ж! Я взагалі в магазин ходив. І вже точно не винен…
– А зараз-то ти де?
– Я… я в сестри, – збрехав Леонід. Насправді він утік із дому й поїхав у відпустку, усе йшло за його планом. Ну майже все…
– А чого втік із дому? У стані афекту?
– Так. Саме. Слухай, Зіно, а можна якось це все відкласти?
– Як це, відкласти?
– Через тиждень влаштувати? А краще через два… У мене відпустка, все сплачено… Інзі все одно вже нічого не допоможе, а мені треба відновити нерви. А то ще від горя поруч із нею ляжу…
Зіна від здивування замовкла.
– Який відпочинок, Льоню? У тебе дружина на той світ пішла! Ти що відпочивати зібрався, чи що?
– Гаразд, без мене все одно нікому займатися цими справами. Я приїду як зможу. Почекає, – відмахнувся Леонід. Спочатку він добряче злякався, але зрозумівши, що його безпеці нічого не загрожує, розслабився.
– Хто дзвонив, Льонечко? – Жанна розплющила очі й підняла голову.
– Та так, дурниця. Спи. Або краще чимось іншим займемося, – нервово реготнув він. Але ж усе навіть краще склалося. Двадцять років терпів дружину і ось подарунок: дружини немає. Ха-ха! Дружини тепер зовсім немає. І неважливо, що це він її відправив на той світ, усе це безглузда випадковість і ніхто нічого не доведе.Він усміхнувся, задоволений власною хитрістю.
Виходить, у нього буде майже медовий місяць із Жанною, а потім він її перевезе у квартирку дружини. Він же перший спадкоємець на її майно! Одружуватися, звісно, він з Жанною не стане, але співжиття з усіма наслідками, що з цього випливають, – це те, що лікар прописав.
Під ранок задоволений Льоня захропів. А розплющивши очі і вирішивши помилуватися на красуню Жанночку, обернувся і закричав.
– Господи! Чур мене! – чоловік кинувся до балкона, забувши, що номер на другому поверсі.
А злякатися було чого: замість Жанни в нього під боком лежала Інна. Бліда, скуйовджена… ну прям як із фільму жахів.
Леоніда не зупинило те, що летіти доведеться високо, він був під враженням побаченого і зістрибнув униз.
Злісний сміх Інни був останнім, що він пам’ятав.
На щастя, чи, на жаль, але другий поверх – виявився надто низьким для того, щоб попрощатися з цим світом. Леонід відбувся переломом нижніх кінцівок.
Коли він прийшов до тями, побачив лікаря. Але йому здалося, що поруч із ним стояла Інна – небіжчиця, яка, мабуть, спеціально ходила за ним, лякаючи.
– Іди геть! Геть! Я не хотів, я не думав, що кава і цей порошок несумісні! – шепотів він напівпритомний, намагаючись махати руками, а замість криків було щось схоже на стогін. Проте Інна і лікар, який стояв поруч із пацієнтом, змогли розібрати слова Леоніда.
– Отже, все-таки чоловік хотів вас отруїти. Будете писати заяву на нього? – запитала лікарка.
– Ні. – Інна розвернулася і вийшла з палати.
Зрозуміло, вона залишилася жива. Інна просто не стала пити каву, помітивши, що чоловік щось підмішав туди. Але шоу мало відбутися.
Вона підслухала розмову біля “смітника”, зрозуміла, що має “відійти в інший світ”, і попросила сусідку підіграти, поки горе-чоловік ходив довкола будинку.
Далі він усе зробив за неї. Поїхав, зрадив і фактично зізнався у злочині. Коробку від порошку вона знайшла біля сміттєвого бака. Докази були в неї в руках, але хотілося дізнатися причину такої поведінки чоловіка. Про те, що він поїхав на базу, вона здогадалася відразу, але про всяк випадок зателефонувала туди.
Адміністратор доповіла, що Леонід уже заселився і чудово відпочиває, не виходячи з номера.
Про Жанну Інна дізналася вже на базі. Вона приїхала туди, щоб особисто подивитися в обличчя “вірного чоловіка” і трохи налякати його.
Як виявилося пізніше, Жанна і Льоня познайомилися в соцмережі. Він написав їй близько місяця тому з пропозицією разом відпочити. Чоловік був дуже радий, що поїде у відпустку без дружини, і вирішив спланувати собі дозвілля.
Нічого не віщувало біди, але перед від’їздом Інна раптово зібрала валізу і заявила, що їде в цю злощасну відпустку. Тоді-то Леонід і зважився “розслабити” дружину, щоб вона залишилася вдома, потрапила в лікарню з невеликим розладом шлунка і не поїхала у відпустку, даючи свободу чоловікові.
Льоні вистачило б і тижня, щоб відпочити від життя за шаблоном. Він хотів змін, нових емоцій… І отримав їх сповна.
Коли Жанна встала на ранкову пробіжку, вирішивши не будити Леоніда, у дверях номера вона зіткнулася з моторошною дамою. Не відразу Жанна зрозуміла, що це грим.
– Стійте. Я – дружина Леоніда. Можете мені не вірити, але поки він розважався з вами, мене “ховали”, – Інна швидко розповіла Жанні подробиці історії, поки в тієї дедалі ширше й ширше розкривалися очі.
Жанна, звичайно ж, пішла з номера і більше туди не повернулася. А Інна обережно зайняла її місце, під пахвою у чоловіка і, чекаючи, поки він прокинеться, щоб зробити сюрприз. Ну а далі… Усе пішло не за планом.
Прокинувшись і побачивши замість Жанни Інну, та ще й у гримі, він стрибнув назустріч вільному вітру, вирішивши, що дружина з’явилася до нього, щоб здійснити відплату.
Грим був зроблений так добре, що Інна змивала його цілу годину, поки Льоню “відскрібали”.
– І що тепер? Розлучення? – запитувала Зіна, хитаючи головою.
– Звичайно! Невже ти думаєш, що я буду за ним доглядати? Після такого? Ні… Нехай сестриця доглядає за своїм “слухняним” братом. Це ж вона порадила йому підмішати в мою каву гидоту, – сухо сказала Інна, акуратно закладаючи у валізи залишки речей.
Квартиру вона вирішила продати. Дозвіл чоловіка не був потрібен, оскільки це було дошлюбне майно.
– І куди ти тепер?
– В Європу. До доньки. Подивлюся країни… Поки жива.
Зіна не відповіла, тільки похитала головою. Більше жінки не зустрічалися. А Леонід так і залишився самотнім. У “воскресіння” дружини він не повірив, йому всюди ввижалася Інна. Тож решту життя провів у палаті особливої установи, поруч із Наполеонами та інопланетянами, під наглядом досвідченого лікаря.
