— Лесю, ти хоча б хвіртку відчини, бо я вже десять хвилин стою посеред дороги, а твої сусіди дивляться на мене так, наче я приїхала перевіряти їхні лічильники! — Галина Степанівна обережно переступила калюжу, поправила світлий плащ і невдоволено глянула на свої черевики, до яких уже встигла причепитися мокра земля. — І взагалі, я не розумію, як ти тут живеш. До найближчого магазину йти хвилин двадцять, автобус бачила один дорогою сюди, а в тебе ще й подвір’я таке, що після дощу треба човна купувати.
Леся поставила відро біля старої яблуні, витерла долоні об робочий фартух і не поспішила до хвіртки. Ще зранку вона вирішила пофарбувати дерев’яну лаву під вікном, потім помітила, що одна дошка хитається, дістала з комори інструменти, а за годину вже сиділа просто на сходинці, закручуючи нові кріплення й сміючись із себе.
Ще два місяці тому вона не знала, де в домі лежить викрутка. У міській квартирі все вирішував Тарас: він викликав майстрів, вибирав техніку, оплачував рахунки й роками нагадував дружині, що без нього вона не впорається навіть із дрібним ремонтом. Тепер перед Лесею стояла рівна лава, за спиною був маленький будинок із блакитними віконницями, а біля хвіртки — мати колишнього чоловіка, яка явно приїхала не милуватися осінніми айстрами.
— Я вас чудово чую й звідси, Галино Степанівно. Кажіть, що сталося.
— Може, все-таки впустиш?
— Якщо розмова добра — можна поговорити біля хвіртки. Якщо погана — тим паче немає сенсу заходити.
— Господи, яка ти стала вперта! Раніше з тобою можна було нормально домовитися.
— Раніше я дуже старалася всім догодити.
— От бачиш, сама визнаєш.
— Я не сказала, що хочу повернути цю звичку.
Галина Степанівна підтиснула губи, але швидко опанувала себе.
— Добре. Я приїхала через Тараса.
— Він загубив мій номер?
— Не кепкуй. У нього зараз непростий період.
— У мене два місяці тому теж був непростий період. Ви тоді чомусь не приїжджали.
— Лесю, я не хочу згадувати старі суперечки. Ви прожили разом дванадцять років. У кожній сім’ї буває різне.
— І що саме ви хочете від мене?
Свекруха поправила сумку на плечі й нарешті сказала те, заради чого подолала майже сто кілометрів:
— Олена від нього пішла. Тарас залишився сам. Він багато переосмислив і готовий, щоб ти повернулася.
Леся кілька секунд мовчала, потім озирнулася на відро, на пензлик, на наполовину пофарбовану лаву й знову подивилася на гостю.
— Перепрошую, він готовий?
— Так.
— Я правильно почула? Не він просить повернутися, а він готовий мене прийняти після того, як зрадив, кинув мене і до іншої пішов?
— Ну навіщо ти чіпляєшся до слів? Тарас теж гордий. Йому нелегко першим робити крок.
— А розлучатися йому було легко?
— Він тоді був захоплений новими почуттями.
— Дуже зручне пояснення.
— Олена виявилася зовсім не пристосованою до сімейного життя. Вона майже не готувала, замовляла готову їжу, не хотіла займатися квартирою, а потім узагалі заявила, що їй потрібне окреме житло. Тарас зрозумів, що з тобою все було зовсім інакше.
Леся повільно сіла на лаву.
— Тепер я починаю розуміти.
— От і добре.
— Ні, ви не зрозуміли. Він сумує не за мною. Він сумує за чистою квартирою, домашньою вечерею та сорочками, які самі опинялися в шафі.
— Ти знову все перекручуєш.
— Я дванадцять років вставала о пів на сьому, готувала сніданок, складала йому їжу на роботу, потім їхала у свою майстерню, поверталася ввечері, купувала продукти, прибирала, готувала на завтра. І весь цей час він пояснював, що моя робота з керамікою — це миле захоплення, бо справжні гроші приносить він.
— Тарас добре заробляв.
— А я добре працювала.
— Тоді чому після розлучення поїхала сюди?
Леся усміхнулася.
— Бо цей будинок залишила мені тітка Орися. Тарас десять років називав його старою хатинкою, яку простіше продати. А я приїхала сюди на кілька днів, відчинила вранці вікно, побачила сад і раптом вирішила залишитися.
— Заради цього? — Галина Степанівна обвела рукою подвір’я. — Тут половину треба переробити!
— От і перероблю.
— Сама?
— Не все. Але вже навчилася питати допомоги в людей, які після цього не нагадують мені місяцями, скільки для мене зробили.
Із сусіднього подвір’я почувся веселий чоловічий голос:
— Лесю, я приніс ті дошки! Тільки не починайте без мене, бо минулого разу ви так старанно ремонтували хвіртку, що вона відкривалася лише всередину.
Галина Степанівна миттю випросталася. Через невисокий паркан визирнув кремезний сивуватий чоловік у темному светрі. У руках він тримав дві гладенькі дошки.
— Добрий день, — привітався він і подивився на гостю. — Я не заважаю?
— Мироне Петровичу, поставте поки біля сараю, будь ласка, — сказала Леся. — У мене сімейна розмова.
— Тоді зникаю. Але за годину перевірю, чи ви знову не взялися самі за електричний шуруповерт.
— Я вже вмію ним користуватися!
— Минулого разу ви теж так казали.
— І все зробила.
— Після трьох моїх підказок.
— Двох.
— Домовилися. Двох із половиною.
Він усміхнувся й пішов. Свекруха дивилася йому вслід.
— Хто це?
— Сусід.
— Я бачу, що не листоноша. Хто він?
— Мирон Петрович. Викладає у коледжі, веде майстерню з дерева.
— І давно він до тебе ходить із дошками?
Леся підвела брови.
— Ви зараз серйозно?
— Я просто питаю.
— Тоді я просто відповідаю: відколи ми разом лагодимо навіс.
— Тарас знає?
— А Тарас повідомляє мені, хто приходить до нього?
— Це зовсім інше.
— Звісно.
Галина Степанівна вже хотіла щось відповісти, коли за поворотом з’явилася темна машина. Вона повільно під’їхала до хвіртки й зупинилася. Леся впізнала її одразу. Дверцята відчинилися, і на дорогу вийшов Тарас.
— Мамо, я ж просив тебе не починати без мене.
Леся схрестила руки.
— Який чудовий день. Ще трохи — і мама теж приїде, тоді можна ставити великий стіл.
Тарас підійшов до хвіртки.
— Привіт.
— Привіт.
— Відчиниш?
— Для чого?
— Лесю, я їхав півтори години.
— Я тебе не запрошувала.
Він на мить розгубився, а потім усміхнувся тією знайомою усмішкою, якою колись завершував усі суперечки.
— Добре. Бачу, ти ще сердишся. Давай без вистави. Ми обоє наробили зайвого. Я пропоную все виправити.
— Що саме ти хочеш виправити?
— Нашу сім’ю.
— Тарасе, наш шлюб уже завершено.
— Папери можна оформити знову.
— А довіру де оформлюють?
Він перестав усміхатися. Тарас поклав руки на хвіртку й уважно подивився на колишню дружину, ніби вперше помітив, що перед ним стоїть не та Леся, яка колись погоджувалася перенести зустріч із подругою, бо чоловікові захотілося домашніх вареників, і не та, яка мовчки відкладала покупку нового пальта, почувши, що сімейному бюджету це зараз невчасно.
— Послухай, я не кажу, що був у всьому правий, — почав він. — Я захопився Оленою, мені здавалося, що поруч із нею життя буде легшим. Вона активна, постійно кудись хотіла їхати, щось змінювати. А потім ми пожили разом, і я зрозумів, що спільний побут — зовсім інша справа.
— Ти зараз так гарно описуєш причини, чому розчарувався в Олені. А я все чекаю, коли почую, що ти зрозумів про мене.
— Я саме до цього веду.
— Веди.
— Я зрозумів, що недооцінював тебе.
— Що саме?
— Усе.
— Дуже конкретно.
Тарас зітхнув.
— Ти створювала вдома затишок. Пам’ятала, що треба купити. Оплачувала частину рахунків. Домовлялася з майстрами. Готувала. Планувала свята. Знала, коли в мами день народження, що подарувати моєму батькові, коли треба забрати речі з хімчистки…
Леся тихо засміялася.
— Ти зараз перерахував обов’язки адміністратора дому.
— З тобою неможливо нормально говорити.
— Можливо. Скажи хоча б одну річ, за якою ти сумуєш саме в мені. Не в моїй роботі вдома. Не в тому, що я пам’ятала про твої справи. У мені.
Тарас відкрив рот і замовк. Галина Степанівна одразу втрутилася:
— Лесю, не влаштовуй людині іспит. Він приїхав, визнав, що помилився. Скільки чоловіків узагалі здатні на таке?
— Мамо, я сам, — буркнув Тарас.
— От і говори сам, — відповіла Леся.
Він відійшов від хвіртки, провів долонею по волоссю й нарешті сказав:
— Мені бракує наших вечорів.
— Яких?
— Коли ми сиділи на кухні.
— Ти дивився відео в телефоні, а я складала рушники.
— Не завжди.
— Добре. Ще?
— Поїздок до твоєї тітки.
— Ти весь шлях питав, коли ми повернемося.
— Лесю, навіщо ти кожен спогад повертаєш проти мене?
— Бо ти зараз намагаєшся зробити минуле теплішим, а воно було різним. Було багато доброго, і я цього не заперечую. Але останні роки ти перестав бачити в мені окрему людину. Я була частиною квартири. Як холодильник, пральна машина чи шафа. Поки все працювало, ти навіть не думав, скільки сил це потребує.
— Я працював не менше.
— Я ніколи не казала, що ти не працював.
— Тоді чого тобі ще було треба?
— Ось. Саме це питання ти ставив усі дванадцять років.
Тарас роздратовано відступив.
— Ти хочеш сказати, що тобі тут краще? У будинку, де дах треба міняти, опалення старе, а до міста їхати майже годину?
— Так.
— Не вірю.
— Це вже не моя проблема.
— А живеш на що?
— На свою роботу.
— Твої горнятка стільки приносять?
Леся повернулася до невеликої прибудови біля будинку.
— Ходімо, покажу.
Вона відчинила хвіртку, але не для того, щоб запросити його додому. Провела гостей вузькою доріжкою до колишньої літньої кухні. Усередині стояли полиці з керамічними чашками, глечиками, тарілками, маленькими вазами. Біля вікна був великий робочий стіл, а поруч — нова піч для випалу.
Тарас завмер.
— Звідки це?
— Купила.
— За які гроші?
— За свої.
— У тебе не було таких грошей.
— Були заощадження. Ще я продала частину старих меблів, які мені тут не потрібні. А потім отримала велике замовлення від двох закладів у Львові.
— І ти мені нічого не сказала?
Леся навіть усміхнулася.
— Ми розлучені, Тарасе.
— Але ж могли нормально спілкуватися.
— Коли я востаннє написала тобі щодо коробок із моїми речами, ти відповів через дев’ять днів.
Галина Степанівна взяла з полиці блакитну чашку.
— Це ти сама зробила?
— Так.
— Гарна.
— Дякую.
Тарас оглянув майстерню й раптом став зовсім серйозним.
— А цей сусід теж тут допомагав?
— Мирон Петрович допоміг провести нове освітлення й зробив полиці.
— Безкоштовно?
— Я зробила для його коледжу набір посуду.
— Зручно ви домовилися.
Леся поставила чашку на стіл.
— Не починай.
— А що? Я просто хочу зрозуміти, що між вами.
— Сусідство. Дружба. Спільна любов до ручної роботи. І це все, що тобі потрібно знати.
— Значить, щось усе-таки є.
— Тарасе, ти залишив мене заради іншої жінки, а тепер стоїш у моїй майстерні й вимагаєш звіту про сусіда?
У дверях з’явився Мирон Петрович із дошками на плечі.
— Я, здається, знову невчасно.
— Дуже вчасно, — сказала Леся. — Поставте там.
Тарас повернувся до нього.
— Ви Мирон?
— Так.
— А я Тарас.
— Уже зрозумів.
— Звідки?
— Леся сказала, що в неї сімейна розмова. Інших кандидатів я сьогодні не очікував.
Галина Степанівна втрутилася:
— А ви давно знайомі з Лесею?
Мирон Петрович подивився на неї, потім на Лесю.
— Достатньо давно, щоб знати: якщо вона каже, що сама полагодить лаву, треба заховати від неї половину інструментів.
— Не слухайте його, — обурилася Леся. — Він досі не може пережити одну криву дошку.
— Вона була не крива. Ви її так прикрутили.
— Зате трималася.
— На чесному слові.
Леся засміялася, і Тарас раптом похмурнів.
— Весело вам тут.
— Буває.
— Тепер зрозуміло, чому ти не хочеш повертатися.
Усмішка зникла з її обличчя.
— Ні, Тарасе. Ти досі нічого не зрозумів.
— А що я маю зрозуміти?
— Що моє рішення може взагалі не залежати від іншого чоловіка.
Вона підійшла до дверей майстерні й відчинила їх ширше.
— Я не повернуся.
— Подумай.
— Уже подумала.
— Через місяць зима.
— Знаю.
— Тут буде важко.
— Підготуюся.
— А якщо грошей не вистачить?
— Візьму більше замовлень.
— Якщо щось зламається?
Мирон Петрович підняв руку.
— Тут я можу підтвердити: Леся спочатку спробує полагодити сама, а вже потім покличе когось.
— Мироне Петровичу!
— Мовчу.
Навіть Галина Степанівна ледь усміхнулася, але Тарасові було не до сміху.
— Тобто все? Дванадцять років просто закреслила?
Леся повільно похитала головою.
— Я нічого не закреслюю. Вони були. Просто тринадцятого такого року не буде.
Тарас поїхав того вечора без гучного прощання. Галина Степанівна ще хвилин п’ять стояла біля машини, переконувала Лесю не поспішати з остаточними рішеннями, а потім раптом глянула на стару лаву й несподівано сказала:
— До речі, колір гарний. Тільки другу половину теж пофарбуй, бо зараз виглядає дивно.
— Обов’язково.
— І дах перевір до холодів.
— Уже домовилася.
— З Мироном?
— З майстрами.
— А, добре.
Леся засміялася.
— Ви можете не хвилюватися. Мирон Петрович не ходить по моєму даху.
— Я нічого такого не думала.
— Звісно.
Машина зникла за поворотом, а Леся ще трохи постояла біля хвіртки. Потім повернулася до лави, взяла пензлик і почала фарбувати дошку, яку залишила недоробленою.
Мирон Петрович сидів на перевернутому відрі й мовчки прикручував нову дошку до навісу.
— Ви зараз спеціально нічого не питаєте? — озвалася Леся.
— Так.
— Чому?
— Бо коли людина хоче розповісти, вона розповідає. А коли не хоче, запитання тільки дратують.
— Рідкісна мудрість.
— Я записую вдалі думки в окремий зошит і використовую по одній на тиждень.
Леся засміялася.
— Тоді сьогоднішній запас уже витратили.
— Саме так. Далі можу говорити дурниці.
Вона фарбувала ще кілька хвилин, а потім сама почала:
— Знаєте, що мене найбільше здивувало?
— Що?
— Я чекала цього дня. Коли тільки переїхала сюди, кілька тижнів уявляла, як Тарас приїде, скаже, що помилився, попросить повернутися. У голові навіть готувала відповіді.
— І?
— А сьогодні він приїхав, сказав майже все, що я колись хотіла почути, а я дивилася на нього й думала тільки про те, що фарба на лаві висохне нерівно, якщо скоро знову піде дощ.
Мирон Петрович відклав шуруповерт.
— Значить, ви вже далеко пішли.
— Куди?
— Від тієї Лесі, яка чекала його повернення.
Вона мовчки провела пензликом по дошці. Через тиждень Тарас подзвонив.
— Я хочу привезти твої коробки.
— Які?
— Ті, що залишилися в коморі.
— Добре. Коли?
— У суботу.
— Після дванадцятої буду вдома.
Він приїхав сам. Дістав із багажника чотири коробки, старий мольберт і невелику дерев’яну скриньку.
— Це все?
— Здається.
— Дякую.
Тарас поставив останню коробку на ґанок і подивився на подвір’я. Лава вже була пофарбована, під навісом стояв новий стіл, а біля майстерні висіла маленька дерев’яна табличка: «Лесина кераміка».
— Гарно зробила.
— Дякую.
— Я серйозно.
— Я теж.
Він засунув руки в кишені.
— Я багато думав після тієї розмови.
Леся чекала.
— Ти мала рацію щодо одного.
— Тільки одного?
— Не перебивай.
Вона усміхнулася.
— Добре.
— Я справді приїхав тоді, бо мені стало незручно самому. У квартирі було порожньо. Я приходив увечері й раптом бачив усе те, чого раніше не помічав. Виявилося, продукти не з’являються самі. Подарунки родичам теж хтось купував. Навіть мої документи завжди лежали на місці, бо ти їх складала.
— Тарасе…
— Дай договорити. Я не прошу тебе повернутися. Уже зрозумів.
Леся сперлася плечем на стовп ґанку.
— Добре. Говори.
— Мені соромно, що я помітив твою працю тільки тоді, коли ти перестала її робити.
Леся мовчала.
— Я думав, якщо заробляю більше, то маю право вирішувати більше. А потім виявилося, що квартира без тебе — просто квартира.
— Дякую, що сказав.
— І все?
— А що ти хочеш почути?
— Не знаю.
— Оце вже чесно.
Він усміхнувся.
— Ти змінилася.
— Так.
— Тобі пасує.
— Дякую.
З майстерні раптом долинув гуркіт. Тарас озирнувся.
— Що це?
— Ой!
Леся кинулася всередину. На підлозі лежала коробка з глиняними заготовками, а посеред кімнати стояв великий рудий кіт.
— Семене!
Тарас здивовано зайшов слідом.
— У тебе кіт?
— Це не мій.
— А чий?
— Мирона Петровича.
— Звісно.
— Не починай.
Кіт спокійно сів на стіл.
— Семене, ти щойно скинув мою роботу!
Тарас раптом розсміявся.
— Ти сваришся з котом так само, як колись зі мною.
— Кіт хоча б робить вигляд, що слухає.
— Справедливо.
Вони обоє засміялися. За кілька хвилин Тарас поїхав. Без прохань, без умов, без обіцянок повернути минуле. Біля хвіртки він тільки сказав:
— Бережи себе, Лесю.
— І ти себе.
Увечері прийшов Мирон Петрович шукати Семена.
— Я здогадувався, що цей рудий пан у вас.
— Ваш пан зіпсував мені половину заготовок.
— Я компенсую.
— Як?
— Завтра допоможу зробити нову полицю.
— Мені не потрібна полиця.
— Тоді спечу пиріг.
Леся підозріло примружилася.
— Ви вмієте?
— Ні.
— Тоді полиця.
— Розумне рішення.
Минуло ще кілька місяців. У майстерні стало стільки замовлень, що Леся запросила на допомогу дівчину з сусіднього містечка. Навесні вони разом провели перший невеликий майстер-клас просто в саду. Люди сиділи за довгим столом під яблунями, ліпили чашки, сміялися зі своїх нерівних ручок і просили Лесю провести ще одну зустріч. Після заняття Мирон Петрович допомагав складати столи.
— Ви розумієте, що пів року тому тут стояли два старі відра й поламана лавка? — запитав він.
— А ви розумієте, що ту лавку я полагодила сама?
— Ми домовлялися більше не повертатися до цієї теми.
— Бо вам прикро визнати мій талант.
— Бо я особисто переробляв одну дошку.
— Тихо.
Він засміявся й поставив останній стілець під навіс.
— Лесю, можна запросити вас завтра на вечерю?
Вона завмерла.
— Це як сусід сусідку?
— Ні.
— Як майстер майстриню?
— Теж ні.
— А як?
Мирон Петрович потер підборіддя.
— Я мав підготувати красиву промову?
— Бажано.
— Тоді дайте хвилину.
— Пізно. Уже запитали.
— Добре. Мені подобається бути поруч із вами. Подобається, як ви сперечаєтеся через дошки, як розмовляєте зі своїми чашками, коли вони не виходять такими, як задумали, і як щонеділі обіцяєте відпочити, а через годину вже щось майструєте. Я хочу запросити вас на вечерю просто тому, що хочу провести з вами вечір.
Леся усміхнулася.
— Оце вже значно краще.
— То ви згодні?
— Згодна.
— Завтра о сьомій?
— О сьомій.
— І я сам усе приготую.
— Після історії з пирогом це звучить небезпечно.
— Доведеться ризикнути.
Наступного вечора Леся довго стояла перед дзеркалом. Потім засміялася сама до себе, зняла надто урочисті сережки, одягла просту синю сукню й вийшла за хвіртку. Мирон чекав біля свого будинку.
— Ви гарна.
— Дякую.
— І я нічого не зіпсував на кухні.
— Оце вже справжній привід для радості.
— Семена теж не пускав.
— Тоді вечір має шанс.
Він простягнув їй руку, але не потягнув за собою, а просто зачекав. Леся сама поклала свою долоню в його.
Через рік біля її будинку вже стояла нова майстерня з великими вікнами. На відкриття приїхали батьки, друзі, учні Мирона й навіть Галина Степанівна. Вона довго розглядала полиці, потім підійшла до Лесі з букетом айстр.
— Я хотіла сказати тобі одну річ.
— Слухаю.
— Тоді, коли приїхала просити тебе повернутися до Тараса, я думала тільки про сина. Мені здавалося, що якщо тобі було добре з ним колись, то можна просто повернути все назад.
— Я пам’ятаю.
— Тепер бачу, що назад тобі й не треба було.
Леся взяла квіти.
— Дякую.
Галина Степанівна озирнулася на Мирона, який на подвір’ї сперечався із Семеном через шматок мотузки.
— Це він?
— Хто?
— Ну… той самий?
Леся засміялася.
— Галино Степанівно, ви зовсім не змінилися.
— Я просто питаю.
— Так. Той самий.
— Добрий чоловік?
— Дуже.
— Сам собі сорочки складає?
Леся так голосно засміялася, що Мирон озирнувся.
— Що там?
— Нічого! Вас перевіряють на самостійність!
— Передайте, що навіть посуд мию!
Галина Степанівна схвально кивнула.
— Оце вже добре.
Леся поставила квіти у власноруч зроблену вазу й вийшла на ґанок. Мирон подав їй чашку чаю, а потім повернувся до гостей. Ніхто не просив її принести серветки, знайти ключі чи нагадати, де лежить потрібна річ. Ніхто не пояснював, що без нього вона не впорається.
За великими вікнами майстерні стояли десятки її робіт. Біля яблуні — та сама стара лава, тільки тепер рівна й пофарбована. На дверях висіла дерев’яна табличка з її ім’ям.
Мирон підійшов і тихо запитав:
— Втомилися?
— Трохи.
— Можемо втекти від гостей на п’ять хвилин.
— А хто буде всіх розважати?
— Семен.
— Він знову щось перекине.
— Тоді гостям точно буде весело.
Леся засміялася, взяла його під руку, і вони відійшли до яблуні. Колись вона думала, що втрата звичного життя залишить після себе лише порожнечу. А виявилося, що іноді порожнє місце потрібне для того, щоб нарешті поставити туди власний стіл, відкрити власну майстерню, запросити людей, яких сама хочеш бачити поруч, і більше ніколи не питати дозволу жити так, як тобі добре.
А як би ви вчинили на місці Лесі? Дали б колишньому чоловікові ще одну можливість після його повернення чи обрали б нове життя, яке вже встигли створити власними руками? І як ви вважаєте: людина повертається через справжні почуття чи інколи лише тому, що втратила звичний комфорт?
Чому таки колишній чоловік повернувся до Олесі?
Фото ілюстративне.