Тільки після того, як Яна з Антоном почали жити разом, вона зрозуміла, що він не той, за кого себе видавав.
З Антоном вона була м’якою та ніжною, такою душечкою. Коли тільки зустрічалися, вона намагалася довести, що кохає його, і навіть говорила, що їй без нього не жити.
Ні, вона звичайно не лила сльози біля вікна, чекаючи свого Антона, хрестиком не вишивала, але на коханого чоловіка дивилася з обожнюванням. Йому, звичайно, це дуже подобалося.
– Яно, може ми об’єднаємось, і житимемо разом, – запитав якось Антон на черговому побаченні в кафе.
– Я вважаю, спільне проживання і побут прив’яже нас один до одного ще більше, та й почуття відповідальності за іншого ніхто не скасовував.
Яна спочатку здивувалася, вона, звичайно, сподівалася, що колись він запропонує їй одружитися, але тут про це і мови не було, просто жити разом, але погодилася.
– Ну добре, заразом перевіримо на ділі наші почуття, – відповіла вона, і посміхнулася.
Антон зроду був дріб’язковим і єхидним, але Яна цього не помічала, а може він не розкривався до певного часу.
Коли Яна переїхала до нього, він спочатку ще тримався, і всього лише м’яко глузував з неї. Але, що далі вони жили разом, то частіше помічала Яна його непривабливі звички.
На кухні Антон завжди був поруч, допомоги від нього не було, але він робив єхидні зауваження.
– Яна, ти наче безпорадна і сонна, – говорив він їй, коли в неї раптом з рук вислизала ложка. – Тебе одну на кухню допускати небезпечно, начебто з часткою жарту говорив, але водночас серйозно.
Поки вона не приготує, і вони не повечеряють, він не відходив від неї, так і терся поряд. Її це дратувало, особливо його шпильки під руку.
– Антоне, ну що ти стирчиш тут на кухні? Або допомагай, або йди, сама впораюсь, – говорила йому, коли він діставав її.
– Як це йди? Та ти без мене нічого не зможеш зробити, та й коли ти під наглядом, мені спокійніше…
Якщо Яна підходила до його комп’ютера, він махав руками:
– Не чіпай мій комп, він глючить відразу при твоїй появі, – чи серйозно, чи ні, казав він, вона його не розуміла.
Це ще було нічого, але Антон виявляв свій характер і у компанії друзів. Насміхався з Яни, виставляв її в непривабливому світлі, як невмілу, і згодом Яна перетворилася на посміховисько. Друзі її підколювали, і навіть принижували, а Антон сміявся разом з ними.
– Антоне, ти чому принижуєш мене в присутності друзів? Вони теж ставляться до мене так само. Мені це зовсім не подобається, – висловила якось вона.
– А якщо ти така і є, – просто відповів Антон, – що я можу добре про тебе сказати.
Це була остання крапля. Переконувати Антона в тому, що вона не така, якою він її виставляє, вона не збиралася, розуміла, що марно, тому повідомила йому.
– На цьому ми з тобою розлучаємось. Я йду від тебе, – різко і зухвало заявила вона, зібрала свої речі, та пішла.
Днів через три, Антон їй подзвонив, намагаючись налагодити стосунки, й навіть якось невміло вибачався, але Яна залишилася непохитною. Не подобалося їй, що він перетворив її, симпатичну, освічену дівчину – на посміховисько.
– Він ще пошкодує, я доведу йому, що можу бути незалежною, і багато чого можу сама, – думала вона, і вирішила діяти.
Першим кроком до незалежності стало рішення про купівлю машини.
– Завтра ж запишуся на курси з водіння, насамперед потрібно отримати посвідчення.
Минув якийсь час, перш ніж вона його отримала. Правда теорію вона здала з першого разу, але водіння – довелося кілька разів перездавати. Але нарешті отримала довгоочікуване посвідчення водія, і вирушила на авторинок.
Вибирала машину довго. То не влаштовувала її ціна, то пробіг, і навіть колір автомобіля. Але все ж таки зупинила свій вибір на червоному «Пежо». Машина не велика, і на вигляд дуже навіть нічого.
– А ви чому продає цю машину, – запитала вона господаря, хоча знала, що чесної відповіді може й не отримати.
– Замала вона для нашої родини, у нас поповнення в сімействі, так що, хочу поміняти на більшу.
Першої мети у своїй незалежності Яна досягла, і вже їхала на своєму червоному «пижику», радісно поглядаючи на зустрічні машини.
– Як класно почуватися за кермом, – думала вона, – шкода, що Антон мене не бачить. Це треба виправити, – вирішила вона.
Їй хотілося показати друзям свою машину та себе за кермом. Адже Антон вважав її безпорадною, ось тепер нехай подивиться, що вона зовсім не така.
– У вихідний поїду за місто на дачу до Олени з Віктором, там найшвидше застану компанію, вони часто збираються разом. А головне – Антон там буде. Хочеться подивитись, як він відреагує на мою машину. Сам не купив ще, – вирішила Яна.
Дорога виявилася не легкою, але її старання виправдалися. Коли вона поважно вийшла зі своєї червоної машини, всі закричали захоплено.
– Янко! Оце так! Ти власною персоною за кермом!
Підійшов до машини й Антон, і видавив з себе:
– Самогубець…
Час пролетів швидко і Яна зібралася назад, не хотілося їхати по темряві. Все-таки вона не такий досвідчений водій.
Поблукавши трохи по путівцях, вона нарешті виїхала на трасу. Задоволена, вона їхала наспівуючи, але тут несподівано почула якийсь ляск, і машина завиляла. Вона відразу зупинилася на узбіччі, й вискочила з машини.
– Оце так! Колесо спустило. А як його змінити, хоч і є в мене запаска, але я не маю уявлення, як це робиться.
Машин на трасі було не дуже багато, Яна озирнулася, трохи почекала, але поки ніхто не зупинився, машини пролітали повз.
Вирішила зателефонувати до Антона, попросити, щоб Віктор під’їхав і допоміг, телефону Віктора у неї не було.
– Антоне, – вона намагалася говорити, як можна безтурботніше, – у мене тут невелика неприємність намалювалася.
– Та що ти! – бридко захихотів він, – ось так новина, – продовжував говорити єхидно.
– Відкинь своє єхидство і не іронізуй, у мене колесо спустило. Мабуть, наїхала на цвях десь.
– Запаска є? – поблажливо спитав Антон.
– Є, – гордо відповіла Яна
– Ну так поміняй…
– Як? Я не вмію, – сказала вона.
І тут Антона понесло:
– А коли ти щось уміла? Ти навіть лампочку не вмієш вкрутити, ти навіть якось примудрилася зламати замок на наших вхідних дверях, ти одного разу пропалила мою футболку, коли вирішила попрасувати, – він би ще багато чого перераховував, але вона відключила телефон.
– Антон у своєму репертуарі. Ну і добре. Не варто було вислуховувати його, тільки настрій собі псувати, навіщо я подзвонила?
Почало темніти, Яна захвилювалася. Не хотілося їй у темряві стояти одній на трасі.
– Господи, хоч би хтось зупинився, – подумала вона.
Через деякий час біля неї загальмував джип, з відкритого вікна висунулися одразу три чоловічі голови.
– Привіт, красуне, що трапилося, – з акцентом запитав один із них.
– Колесо спустило.
– Ну сідай, підвеземо, – вони зареготали.
– Ні-ні, дякую, – вона махнула рукою, – ще цього не вистачало, – буркнула собі під ніс.
Яна стояла біля машини вже майже зневірившись, коли трохи попереду припаркувалася машина. З неї вийшов міцний чоловік, і підійшов до неї. Яна напружилася. Чоловік мовчки оглянув її машину, і діловито спитав:
– Запаска є?
– Є, – відповіла вона.
– Давайте.
Чоловік із заміною колеса копався не так довго, і незабаром усе було готове.
– Дякую вам велике, – зніяковіла Яна.
Чоловік поблажливо посміхаючись, дивлячись на неї.
– І все?
– Ах, так, я зараз, – вона взяла з машини сумочку. – Скільки я вам винна?
– А мені ваші гроші не потрібні, я їх сам можу заробити, – повідомив чоловік.
– А чого ви не можете заробити самі? – Раптом розлютилася і спалахнула Яна.
– Нууу, в принципі майже все можу, ах так, яблучний пиріг не зможу спекти. Ось це я не вмію, – серйозно відповів він.
– Але де ж я вам зараз яблучний пиріг візьму, – здивувалася і розгубилася вона.
– Гаразд, так і бути, можна завтра, чи післязавтра, як вам зручно, – посміхався він. – До речі, мене звати Степан, а вас?
– Яна, – машинально відповіла вона, роздумуючи над його бажанням.
– Яна, зустріньмося завтра о сьомій, а ще краще, якби ви дали свій номер телефону. Я вам пізніше зателефоную, інакше турбуватимуся, як ви доїхали.
Яна продиктувала номер і відповіла:
– Дякую ще раз, ви мене дуже врятували. Звичайно я зараз у боржниках, і навіть зможу вас потім пригостити яблучним пирогом, пекти я вмію.
– Добре, домовились, до зустрічі, Яно! – І сівши у свою машину, поїхав.
Яна ще довго дивилася вслід, перетравлювала, що це було. Потім її машина весело забурчала, і вона продовжила шлях додому.
Наступного дня, ближче до вечора, задзвонив її телефон, була неділя, Яна була вдома.
– Яно, добрий вечір, це – Степан, ви пам’ятаєте, що ми вчора домовилися про зустріч?
– Добрий вечір, звичайно, – відповіла вона, і відчула, як швидко закалатало її серце.
– Я можу під’їхати за вами, якщо назвете адресу.
– Добре, – відповіла вона, і назвала свою адресу.
Через деякий час вона вийшла з під’їзду, гарна й задоволена, а Степан, захоплено дивлячись на неї, вийшов із машини з великим букетом червоних троянд.
– Яно, це вам, – вручив він букет. – А ви сьогодні ще гарніша, вчора в напівтемряві особливо не розглянув, – усміхався Степан.
Минуло трохи більше пів року. Степан якось сказав їй:
– Я думаю, що маю з тобою одружитися, адже я тебе тоді врятував, це – по-перше, а по-друге, дуже подобаються мені твої пироги, особливо яблучний.
Яна зі Степаном подали заяву, і вона переїхала до нього в заміський будинок. Йому потрібна була господиня у цьому великому будинку. Він був у розлученні вже два роки.
У Степана багато друзів, вони часто приїжджають до них у гості. Друзям подобається Яна, її гостинність, і звичайно – яблучний пиріг.
Ну а за шашлик у відповіді Степан. Він знає якийсь секрет, як правильно замаринувати шашлик, і ні з ким ним не ділиться.
Яна зі Степаном щасливі. Він ніколи не назвав її безпорадною, і завжди у всьому допомагав. За гарним чоловіком, і дружина, як маків цвіт.
