– Марину на день народження не клич, вона нам тепер чужа, – сказав Максим матері.
– Як?! Вона ж мені, як дочка! Та й хто мені з готуванням, крім неї, допоможе?! – Оксана Петрівна ахнула.
– Хай приготує та йде! Прийде зранку, а надвечір, щоб її вже не було. Хочеш, поп’єте з нею чаю — до або після. На сімейне свято запрошують тільки рідних, а я прийду з Веронікою, хай сім’я нарешті з нею познайомиться.
– Добре, Максимчику. Як скажеш… – мати опустила очі.
– І ще, мамо. Ти ж казала, що хочеш розібратися з квартирою. Може, на ювілеї оголосиш про спадщину? Щоб усі родичі були в курсі й потім не було ніяких пліток, – продовжив син.
– Ну, мені ще жити й жити, хоч і вік уже… – похитала головою мати.
– Та ніхто тебе раніше часу й не «ховає». Але краще завчасно подбати про нас. І ти ж сама пам’ятаєш, як тобі тоді стало зле, – нагадав син.
Майже два роки тому Оксану Петрівну забрала швидка просто з поліклініки, куди вона зайшла по рецепт. У неї запаморочилася голова, і жінка впала.
Із лікарні Оксану Петрівну привезли лежачою. Права сторона не слухалася, слова плуталися, а вночі вона прокидалася і кликала матір, якої давно не було серед живих.
Максим із Ганною тоді вже кілька років жили в неї: син усе збирався почати відкладати на власне житло, але так і не починав.
Марина навіть перейшла на віддалену роботу й поставила в кімнаті свекрухи розкладачку. Вона перевертала жінку, щоб не було пролежнів, мила її, міняла підгузки, прала, готувала…
Було дуже важко і їй, і самій Оксані.
Коли свекруха почала вже усвідомлено говорити, першими її словами були не «синок, рідний», а «донечко, рідненька, дякую тобі…»
– Та що ви. Якби я злягла, ви б зі мною так само возилися. Давайте руку, зараз повернемо вас, – казала Марина, розстеляючи чисте простирадло.
Максим заглядав до материної кімнати рідко й ненадовго. Якось о пів на дванадцяту грюкнули вхідні двері, і мати покликала його.
– Максиме, ти де був аж до ночі?
– Проєкт горить, мамо. Хтось же має заробляти. Марина справляється, вона в нас золото, – відповів він, не заходячи далі.
– Марина з ніг падає! Ти б її хоч у вихідні підмінив.
– От закриємо проєкт і підміню.
Та проєкт чомусь так і не закривався. Наприкінці місяця Марина перехопила чоловіка на кухні, коли він налив собі міцного «для зняття стресу».
– Максиме, у суботу треба відвезти маму до невролога.
– Ой, ні. У суботу в мене зустріч із замовником, її ніяк не перенести, – сказав Максим.
– Мені звітувати, я фізично не встигну. А до цього невролога ми місяць записувалися!
– Марин, я ж не винен, що такі черги! От перекинув тобі на таксі, візьми їй нормальну машину. У кожного своя зона відповідальності, – сказав він і показав екран із переказом.
Звіт Марина доробляла вночі, а вранці сама повезла свекруху до лікаря.
Оксані Петрівні відновлення давалося тяжко. Місяць пішов на те, щоб сидіти в ліжку без подушки за спиною, ще два — на перші кроки коридором, коли Марина тримала її під пахви, а вона через кожні три кроки просила перепочити.
Вона злилася на руку, яка не могла застебнути ґудзик, на ноги, на Марину, яка змушувала робити вправи, коли хотілося лише лежати.
– Не можу більше! Дай мені спокій, усе одно толку не буде! – сказала вона якось, відштовхуючи гумовий м’ячик, який треба було стискати багато разів.
– Буде. Ще недавно ви й м’ячик у руці не могли втримати, а сьогодні самі рукавички наділи. Ще двадцять разів, і чай питимемо, – відповіла Марина й знову вклала м’ячик їй у долоню.
До зими свекруха вже ходила по квартирі з паличкою. У травні сама дійшла до магазину біля будинку й повернулася з батоном, яким потім хвалилася весь вечір.
Щоправда, Максим не надто помічав успіхів матері.
– Ти останнім часом завжди зайнятий, – сказала вона одного вечора.
– Я працюю. Хтось же має заробляти, – відповів Максим. – У нас зараз величезні витрати.
– Витрати, справді, великі, але де ж гроші, які ти так старанно заробляєш?
Питання було радше риторичним, сперечатися не хотілося. Але попри навантаження сина, чомусь грошей більше не ставало, і невдовзі стало зрозуміло чому…
– Марин, я подаю на розлучення. У мене інша жінка, Вероніка з нашого відділу. Ми вже майже рік разом, – випалив чоловік, коли якось під ранок повернувся додому.
Марина не спала всю ніч, думаючи, що сталося з Максимом, чому його телефон вимкнений і де він пропадав цілу ніч. І ось такий «сюрприз»…
– Тобто, поки я твоїй мамі підгузки міняла, ти з дівчиною по ресторанах ходив? – спитала Марина, схопивши подушку і з усієї сили жбурнувши її в чоловіка. Максимові пощастило, що під рукою в неї не було нічого важчого.
– Тільки не роби з себе героїню! Я тебе не змушував, можна було найняти доглядальницю.
– А на які гроші? Ти ж у нас не олігарх!
– Коротше, Марин, говорити нема про що. Допомогла — дякую. Тепер іди.
– Куди?!
– Куди хочеш. Квартира мамина, сама розумієш. Жити під одним дахом із новою жінкою та колишньою дружиною я не збираюся. Тижня на збори тобі вистачить?
– Ти що твориш, сину? Совість зовсім загубив? – Оксана Петрівна вийшла на голоси. – Марина мене виходила, на ноги поставила, а ти її на вулицю виставляєш?
– Мамо, йди ляж, тобі не можна хвилюватися, – відмахнувся Максим.
– Ти хоч раз мені підгузки міняв? Хоч раз уночі до мене вставав?
– Я працював! Я гроші в цей дім приносив! Я теж маю право на нормальне життя, чи я повинен до пенсії біля вас сидіти? – закричав Максим.
– Якщо ти виженеш Марину, можеш вважати, що матері в тебе немає.
– Досить драматизувати! Квартира твоя, але я теж тут живу, я твій рідний син, а не Маринка! І з Маринкою я жити не хочу. Все, розмова закінчена!
– Ти знала? – спитала свекруха, коли за ним зачинилися двері.
– Здогадувалася. Ще з осені. Не хотіла вас засмучувати, вам і так було важко, – зізналася Марина.
Уночі від переживань у Оксани Петрівни піднявся тиск. Швидку викликала Марина. Лікар сказав, що це гіпертонічний криз і що з її діагнозом такі нерви можуть закінчитися другим інсультом. Їй знову призначили постільний режим, і все, чого вона досягла за півтора року, ніби відкотилося назад.
За тиждень Марина таки з’їхала. Максим приїжджав по речі й дивився на неї так, що залишатися з ним під одним дахом вона не змогла.
Кімнату Марина зняла в сусідньому будинку й щовечора після роботи їздила до колишньої свекрухи: а о одинадцятій годині йшла до себе.
Максим жив у матері, але додому приходив пізно. Спочатку його цілком влаштовувала ситуація: він — вільна людина, а колишня дружина з доброї волі доглядає матір. Зручно. Але коли у Вероніки добіг кінця термін оренди житла, він зрозумів, що треба щось міняти.
Якось він прийшов додому рано, Марина саме мила посуд.
– Мамо, так далі не можна. Марина тобі по закону ніхто. Сьогодні вона їздить, а завтра вийде заміж і забуде дорогу сюди. Я весь день на роботі, а тобі потрібен догляд. Є хороші пансіонати, там і харчування, і процедури.
– Я зі свого дому нікуди не поїду.
– Та ніхто тебе й не виганяє. Просто подумай, – пом’якшав Максим.
Наприкінці тижня задзвонив міський телефон, яким зазвичай телефонували тільки з поліклініки.
– Оксано Петрівно? Пансіонат «Сосновий бір», мене звати Ірина. Підтверджуємо ознайомчу екскурсію в четвер.
– Ваш син залишив цей номер для зв’язку. Візьміть, будь ласка, паспорт, поліс і останні виписки, тоді договір оформимо одразу.
Вона попросила продиктувати адресу, записала її на звороті квитанції за світло й запитала, скільки коштує проживання.
– Двадцять тисячі на місяць. Вашу пенсію зараховуватимемо в оплату, решту доплачує Максим Вікторович. Місце за вами до кінця листопада, перший внесок треба буде внести найближчим часом.
Оксана Петрівна подякувала, поклала слухавку й із сумом дивилася на цифри в квитанції. Одинадцять тисяч на місяць зверху за те, щоб трикімнатна квартира дісталася йому з Веронікою. Син, який так і не почав відкладати на своє житло, цього разу все порахував.
Увечері вона сама підійшла до Максима, спитала про новини, а потім ніби між іншим сказала, що засиділася вдома і добре б після дня народження кудись вибратися.
– Ось і я про те саме думав! Давай двадцятого я за тобою заїду і повезу за місто. Там є одне місце — сосни, повітря. Тобі сподобається, – пожвавішав він.
– Добре, синку. Подихаю.
У день народження свекрухи Марина приїхала до дев’ятої ранку. Холодець стояв у холодильнику ще з минулого вечора, та й шубу, курку й «Наполеон» робила саме вона.
Оксана Петрівна була «на підхваті» — командувала й куштувала. О четвертій годині, коли стіл був майже готовий, Марина зняла фартух.
– Ну, дякую тобі! – сказала Оксана Петрівна у передпокої.
– Та нема за що, – відповіла Марина, застібаючи куртку.
– Не забудь про нашу домовленість!
– Пам’ятаю! – усміхнулася Марина й пішла.
Гості зібралися до шостої. Прийшла сестра Оля з чоловіком, двоюрідні брати Максима з дружинами, сусідка Тамара, з якою Оксана Петрівна тридцять років працювала на одному підприємстві.
Максим з’явився останнім, із букетом і з Веронікою під руку. Вероніка була усміхненою, трималася вільно, хоч бачила всіх уперше, і відразу почала розкладати салати по тарілках. Про розлучення знали всі. І всі знали, хто півтора року сидів біля ліжка іменинниці.
– Жвава, вже як господиня, – сказала Оля сусідці напівголосно.
– За маму! Яка в нас справжня героїня. Лікарі не давали жодних гарантій, а вона сама, своїм характером, стала на ноги. Мамо, ти в нас молодець, з усім упоралася, – першим підняв келих Максим.
– Валю, а хто ж стіл накрив? Холодець прямо як у моєї мами, і шуба смачна, як годиться, – запитала Тамара, коли гості пригубили.
– Усією сім’єю старалися. Вероніка он салати допомагала розкладати. Давайте за господинь! – випередив матір Максим і підклав Тамарі салату.
Вероніка засміялася й підняла келих. Оля подивилася на сестру, на салати, які Вероніка справді розклала по тарілках, і промовчала.
– Вам у «Сосновому бору» сподобається, я дивилася сайт. Там і басейн, і гімнастика, і поруч ліс. А ми поки що у вас ремонт зробимо, – сказала Вероніка, пересівши ближче до іменинниці, коли Максим приніс гаряче.
– А що за «бір»? Чи не пансіонат для літніх?! – запитала Оля.
– Тітко Олю, давай не зараз. Мамі там буде краще, там лікарі цілодобово. Мало що… А я не доглядальниця, у мене робота. Якщо їй знову стане погано, хто буде поряд? – висловився Максим.
– А Марина, значить, доглядальницею була? – спитала Оля, щоб почув увесь стіл.
Максим удав, що не почув, і попросив передати хліб. За столом заговорили про інше, але на кухні, куди носили брудний посуд, обговорювали лише одне.
Якщо Оксану Петрівну збираються відправити в пансіонат, то й квартиру вона, напевно, перепише на Максима: адже він сам при всіх казав, що мати щось оголосить.
Тамара хитала головою, Оля мила тарілки, а Вероніка питала у дружин двоюрідних братів, де краще замовляти нову кухню.
Близько восьмої іменинниця попросила внести торт. Максим узявся його різати та поклав перший шматок матері, коли у двері подзвонили. Оля пішла відчиняти й повернулася з Мариною. Та привіталася з Тамарою, обняла свекруху й стала поруч із нею.
– А ця що тут забула? – Вероніка зблідла.
– Мене запросили, – спокійно відповіла Марина.
– Мамо, ми ж домовлялися! – Максим злісно глянув на матір.
– Ми домовилися, що на сімейне свято кличуть тільки рідних. От я й покликала. Сідай, Маринo. А тепер дайте мені сказати те, що я обіцяла оголосити про квартиру. Сьогодні моє свято, але подарунок я хочу зробити сама.
– Людині, яка півтора року мене доглядала й жодного разу не дорікнула. Яка після того, як її вигнали з цього будинку, все одно приходила до мене щовечора. І яка сьогодні зранку приготувала все, що стоїть на столі. Маринo, квартира тепер твоя!
– Мамо, ти розумієш, що ти робиш? – закричав Максим.
– Валю, а коли ж ви встигли оформити документи? – запитала Оля.
– Після того, як мені зателефонували із «Соснового бору». Максим уже й екскурсію призначив!
– Бач, яка! Тільки й чекала на це, так? – кинув Максим.
– Марина відмовлялася, але потім погодилася, але тільки на договір довічного утримання: квартира її, а я живу тут до кінця і нікуди звідси не їду. Угоду оформили офіційно.
– Я цю угоду через суд скасую! Тебе визнають недієздатною, будь-який експерт скаже, що тебе обробили!
– Є висновок психіатра. Я була в нього того самого дня, що й у нотаріуса, копія лежить у справі, – сказала Оксана Петрівна й поклала перед сином аркуш, який дістала з шухляди серванта.
– Ну що, досягла свого? – запитав Максим у колишньої дружини, прочитавши висновок.
Марина не відповіла.
– Ти ж казав, що квартира майже твоя. І що мама сама проситься в пансіонат, бо їй важко самій, – сказала Вероніка, похмуро дивлячись на Максима.
– Вероніко, це не так просто, потім поговоримо…
– Та що тут говорити? Усі ви гарні, – вона вийшла, не дочекавшись, поки він договорить.
Максим подивився на рідню: на матір, Олю, двоюрідних братів, які не зводили очей із торта, і пішов за Веронікою.
– Ну, за іменинницю. І за кухаря, – сказала Оля, щойно двері за Максимом зачинилися.
– Він тепер довго не подзвонить, – тихо сказала Марина свекрусі.
– Він і раніше не дзвонив. Якось переживу, – відповіла Оксана Петрівна. Було гірко, але водночас жінка похилого віку відчула неймовірне полегшення: нарешті все стало на свої місця. А далі? Час покаже…