– Ну, все! Збирай валізи, твоя пісенька заспівана! – Жінка влетіла у квартиру, і з порога здивувала чоловіка дивною заявою.

– Даша? У чому річ? – спокійно спитав Валерій, який у цей час на кухні смажив на вечерю рибу.

На ньому зараз був веселенький фартух у яскраву позитивну ромашку, в руках чоловік тримав дерев’яну лопатку та кухонний рушник. По всьому було зрозуміло, що дружина відірвала його від важливої ​​та відповідальної справи.

Дар’я нервово скинула з ніг легкі літні туфлі, кинула на тумбочку в передпокої свою маленьку сумочку, і з презирством глянула на чоловіка.

– Кажу тобі – все! Кидай смажити рибу, йди збирай свої речі. Добігався ти!

– На вулиці що, так спекотно сьогодні? Очевидно, голову тобі напекло. Чи, може, ти приклалася десь гарненько? Дурню якусь несеш! Повторюю своє питання: що трапилося?

Даша промовчала. Вона демонстративно пройшла повз здивованого Валерія в кімнату, де хотіла якнайшвидше позбутися ненависного офісного костюма.

У літній задусі вона почувала себе в ньому, як у скафандрі. Переодягнувшись у легкий і невагомий халат, жінка рішуче попрямувала на кухню.

– Їсти будеш? – спитав Валерій, який якраз закінчив із жаркою. Він чудово смажив щуку, і Даша це знала. – Чи в себе ще не прийшла?

– Ні, не буду, – ковтнувши слину, що набігла, твердо заявила Даша.

– Не голодна? – добродушно уточнив чоловік.

– А ось це тебе тепер не торкається! У нас з тобою проблема, любий. Я зараз зустріла у дворі сусідку Марину, – карбуючи кожне слово, і при цьому вивчаючи реакцію чоловіка, промовила вона.

– І? Що ж вона? – поставивши на стіл блюдо з ароматними підсмаженими шматочками риби, спитав Валерій.

Він відразу почав різати овочі на салат, як би, між іншим, розмовляючи з дружиною.

– Що вона? Ти так питаєш, ніби не розумієш, про кого я! – Злісно випалила Даша.

– Я зрозумів, зрозумів. Наша сусідка Марина. Що далі? – Валерій здивовано обернувся до дружини, що сиділа за столом.

– Вона мені заявила, що у вас із нею роман! І що вона хоче забрати тебе в мене!

– Хто? Маринка? Ось ця малолітня дурепа? Так, гаразд! Ти жартуєш!

– Уяви собі, мені не до жартів! – Знову підвищила голос Дар’я.

– У неї що, юнацькі заскоки? Чи дівчина перепила кока-коли? Що з людьми твориться, просто дивно! Ось що спека з нами робить, – спокійно міркував Валерій.

По ньому зовсім не можна було сказати, що він схвильований, чи зляканий.

– Ні, все набагато серйозніше, ніж ти думаєш. Ваш зв’язок розкрився, і тобі тепер нічого не залишається, як піти до неї! Такого обману і ганьби я не терпітиму!

– Який зв’язок? Одна ненормальна брякнула щось, а інша ненормальна їй повірила. Ти хоч розумієш, у чому зараз мене звинувачуєш? Я поки добрий, але ж можу образитися!

– Ага, давай! Образься, збери валізу – і вперед, до своєї коханої! – Закричала дуже втомлена сьогодні на роботі Даша.

Вона знала, що чоловік уже вдома і чекає на неї. Їхала, поспішала з роботи, передчуваючи тиху сімейну вечерю.

Даша була голодна, за весь день тільки й змогла, що пару філіжанок кави випити, та якийсь сухий бутерброд проковтнути. А Валерій обіцяв на вечерю свою фірмову страву – смажену щучку.

І ось втомлена, але радісна від того, що нарешті дісталася домівки, Дарина біля під’їзду раптом зіткнулася з сусідською донькою Мариною.

– Почекай, не поспішай, – почала вона фамільярно, хоча Даша до цього не мала задоволення з нею спілкуватися.

– Що таке? – неохоче зупинилася жінка.

– Валерій – мій! Зрозуміла мене? – з нахабною усмішкою промовила Марина.

– Дивно, але до цього моменту я вважала, що він мій. Чоловік! А тобі що від нього треба? Своїх малоліток не вистачає?

– На дорослих мужиків почала заглядатись? Не зарано? Так даремно! Тут у тебе нічого не вийде, – швидко знайшлася Дарина. – Дай пройти, хабалко!

– А ось і вийде! Він уже мій, зрозуміла! У нас із ним кохання. І все було.

Даша мало не спіткнулася, заходячи у під’їзд. Щось усередині її тьохнуло, і стало не затишно, навіть мерзенно, наче вона слизьку жабу проковтнула.

– Що ти сказала? Повтори!

– У нас із Валерієм все було. І він сказав, що кохає мене. Зрозуміла?

Марина стояла перед Дашею у якомусь безформному балахоні, колір якого визначити було просто не можливо.

На голові, в різні боки клаптями стирчало волосся, пофарбоване в зелений і фіолетовий кольори. У носі стирчало кільце, а у вухах – важкі сережки, більше схожі на корабельні якорі. Яскрава косметика на обличчі довершувала страшний образ сусідської “красуні”.

– Він мій! – наполягала вона, чавкаючи жувальною гумкою.

– Ну, скажімо. І що ж далі? – спитала розгублено Даша.

Вона раптом якось різко знесиліла, відчувши слабкість у всьому тілі. Духота та голод робили свою справу. Їй чомусь стало страшно.

Звичайно, ця недотепа несе зараз повну нісенітницю. Ось тільки незрозуміло, навіщо це їй треба. І яку мету вона має?

Даша погано розуміла, не знаючи, як далі реагувати на витівку сусідки.

А раптом вона має рацію? Хто їх знає, цих мужиків, що в них на думці? Може, й справді Валерія на молоду потягло, хай і таку дивну. І навіть страшненьку, на думку Даші.

Неподалік будинку, біля альтанки, стояла група ровесників Марини. Вони дивилися зараз у їхній бік, про щось розмовляючи між собою, і перериваючи розмову гучним реготом.

– Маринко, іди сюди! – гукнула одна із подруг. – Хай тітка додому йде.

– Передай Валерію, хай збирає валізи. Я на нього чекаю, – продовжувала наполеглива Марина.

– Тут чекатимеш? Чи зайдеш додому? Ти взагалі уявляєш, що я з тобою зроблю, якщо ти зараз брешеш? – Раптом зірвалася Дарина.

– Я не брешу. В нас все було. Минулої суботи, коли ти виїжджала на дачу до друзів, – байдужим тоном видала Марина.

Даша зрозуміла, що це провал. Вона справді їздила на дачу до Харитонових, і це було минулої суботи.

Валерій тоді відмовився від поїздки, сказав, що попрацює вдома у тиші. Потрібно було закінчувати проєкт.

– Дашо, ну їдь одна. Перед Юлькою з Мишком перепроси за мене, – сказав їй чоловік, відправляючи Дашу з друзями на дачу.

– Ти ж знаєш, не люблю я природу, бо міський житель. Всі ці комарі, мухи, інші комахи, спека. Ні! Не для мене такий відпочинок. Та й шашлики я не люблю. Більше по рибі западаю.

Все це Даша зараз згадала, поки підіймалася у ліфті до квартири. Значить, це правда! І ця дівка не брехала. І вона була у Валерія, поки Даша відпочивала на дачі у друзів. Який жах!

Реакція чоловіка її здивувала, та злегка приголомшила. Дружина чекала, що він почне виправдовуватися, вигадуватиме якісь відмовки, коли вона конкретно виклала перед ним усі факти.

– Вона сказала мені, що була тут із тобою! Тут! У нашій квартирі! – емоції переповнювали Дарину.

– Тут? Ну це взагалі марення, – збираючись сісти вечеряти, відповів Валерій.

– Це не марення! – верещала Даша. – І я доведу це.

– Я не терплю чужих людей у ​​своїй оселі, і ти це чудово знаєш, моя люба, – обурився Валерій.

– Це було у суботу! Того дня, коли мене тут не було. І твоя Маринка конкретно сказала мені, де я була. У Харитонових на дачі! Звідки їй відомо про це, відповідай! – Дар’я вже майже плакала. Образа не давала нормально говорити.

– Ну це просто “швах”, люба моя. Увімкни логіку. Ти сідала в нашому дворі в автомобіль, який був повністю напханий різними дачними штучками – ящики з розсадою, граблі, лопати, мангал похідний.

– Тільки дурний би не здогадався, куди ти їдеш зі своїми друзями. А цей молодняк постійно в альтанці треться.

– Ось Маринка тебе й побачила у суботу. Тільки ось мені незрозуміло, що задумало це мерзенне дівчисько. Чого вона досягає?

– Гарне питання. У твоїх словах, звісно, ​​є логіка. І вона могла бачити, як я виїжджала. Але скажи мені, якщо між вами нічого немає, як ти стверджуєш, який сенс у її дикій витівці? – Даша вже почала заспокоюватися.

Дуже хотілося вірити чоловікові. А ще – є апетитна їжа, яка так чарівно пахла, просто зводила Дашу з розуму своїм виглядом.

– Їж, а то знепритомнієш, – спіймавши її голодний погляд, суворо наказав Валерій. – Зараз повечеряємо, та й підемо розбиратися.

– З ким? – Дарина вже поклала собі на тарілку шматочок щуки.

– З Мариною. Або з її батьками, як вийде. Я швидко з’ясую, навіщо цій ненормальній спало на думку тебе жахати.

– З’ясуй. Інакше я від ревнощів не знаю, що з тобою зроблю!

Закінчивши трапезу, подружжя спустилося на перший поверх, і подзвонило у квартиру, де разом із батьками жила Марина.

Двері відчинила її мати, імені якої вони не знали.

– Здрастуйте! Ви з приводу ремонту у під’їзді? – Запитала жінка в засмальцьованому халаті. – Так я вже сказала головній по будинку – гроші здавати не буду. Не маю зайвих грошей! Я і без ремонту в під’їзді якось проживу. Одна двоє дітей тягну.

– Ми не з приводу ремонту, – перервав її Валерій. – Ваша дочка Марина вдома?

– Маринка? – розгубилася жінка. – А навіщо вона вам? Наробила щось?

– Так, ми б хотіли поставити їй одне запитання. Ось прямо при вас, якщо ви дозволите, – чемно продовжував чоловік.

– Ото справи. Знову щось втнула, – з несхваленням дивлячись на подружжя, сказала вона. – Маринко! Іди сюди!

Жінка гучно покликала всередину квартири. Звідти за кілька секунд з’явилася сама винуватиця останніх подій.

– Ну? – Невдоволено промимрила вона, ще не побачивши Дашу та Валерія, що стояли на майданчику.

– Баранки гну! – грубо відповіла мати. – Ось – це до тебе. Що наробила, поганко? Ну, відповідай!

– Доброго дня, Марино, – сказав Валерій. – Нічого не хочеш нам із дружиною пояснити?

– Ні! – буркнула вона, опустивши голову.

– А чому? Адже у нас з тобою такий роман, що ти навіть про нього моїй дружині вже розповіла. Та мало того, ще й пообіцяла мене умикнути. А зараз мовчиш чомусь.

– Що? – Закричала мати Маринки. – Ти як посміла, стерво, до такого додуматися? Порядним людям голову морочити! Хто тебе такому навчив? Вся в батька свого пішла, така сама недолуга! Ух, так і з’їздила б зараз по твоїй дурній голові!

– Ну? Ми чекаємо, Марино. Годину тому ти була такою сміливою та рішучою, а зараз мовчиш чомусь. Ось він, Валерій. Ти ж обіцяла забрати його – сміливо запитала Дар’я.

– Я пожартувала… – тихо сказала дівчина.

– Пожартувала? Та хіба такими речами жартують? Ти що, зовсім у мене без мізків, виходить? – грізно гримнула сусідка на дочку.

– Ми грали…

– Що? Не мямлі! Говори чітко! Що означає – грали? І хто ж це ми? – допитувалася мати.

– Ну, це квест такий. Треба було сказати якійсь жінці, що чоловік їй ну, зраджує. Я й сказала… Їй ось.

– Ах ти, злидня така! – Жінка ледве стримувалася, щоб не опиріщити доньку. – Вибачте нас, заради Бога! Більше такого не повториться. Піду вчити свою недолугу дочку.

Сусідка зачинила двері, через які почулися верески і голосіння.

– Ну, все? Розібралися? Додому пішли, – взявши за руку розгублену та здивовану дружину, сказав Валерій. – Тепер мати її вивчить, як поважати сусідів.

– Що з людьми відбувається? З глузду всі з’їхали, – тихо промовила Даша.

– Я тебе про одне хочу попросити – не вір ти всяким пройдисвітам. Голову вмикай, гаразд? Бо чоловікові своєму, з яким стільки років прожила, не вірить, а якійсь шмарклі повірила.

– У них он, у молодих, бачила – взагалі жодних понять про мораль немає. Що за покоління!

Подружжя піднялося до себе додому і сіло пити чай. А Дарії було прикро, що вона так влучно потрапила на вудку до цієї недолугої сусідки, та ще й чоловіка звинуватила казна в чому.

Хоча, не дарма ж кажуть, довіряй, але перевіряй! Що вона й зробила! Зате тепер спокійна, і не будує безглуздих підступів – а це головне. Квест у них – трясця її матері…