Брат зі своєю дружиною здійняли вселенський плач, коли після того, як не стало тата з’ясувалося, що їм нічого не перепаде. Батько все переписав на мене. Тепер я погана, залишила рідню без належних матеріальних благ, хоча, щиро кажучи, взагалі не їм заїкатися про те, хто поганий, а хто хороший.
Ми з братом вже дорослі – мені двадцять дев’ять, йому тридцять два. Різниця у віці не суттєва, але ми все одно ніколи не дружили. Справа була навіть не в тому, що він хлопчик, а я дівчинка, просто брат ніколи не мав своєї думки. А мене це завжди в ньому дратувало.
Наприклад, вдома він міг нормально зі мною грати, жодних проблем не було. Але варто було вийти на подвір’я, варто було йому погратися з іншими хлопцями, як він починав дражнитися, ображати мене та інших дівчаток, аби ніхто з його друзів його не підколював, називаючи дівчиськом.
Мене таке його ставлення дратувало, я ж бачила, що йому не подобається половина ігор, які затівали хлопчаки, але він вдавав, що його все влаштовує. Саме тому я з ним не спілкувалася ні на вулиці, ні вдома.
Зараз ми виросли, але свою думку брат так і не зміг відростити, за нього тепер все вирішує дружина, яка теж не сподобалася мені. Настя – дівчина самозакохана, робить все тільки для себе та у своїх інтересах, брата тримає в міцному кулаці та не дає йому зробити крок ліворуч чи праворуч без її дозволу.
Не можу сказати, що ми маємо дуже дружну сім’ю. Я з батьками спілкувалася і намагалася при нагоді до них заїжджати, привозити якісь гостинці. П’ять років тому не стало мами, після цього я почала їздити до тата частіше. По дому допомогти, приготувати, просто відвідати, щоб він не почував себе самотньо.
Не знаю, чи їздив до нього брат із дружиною. Я їх бачила раз на рік – на татів день народження. Але цього одного разу мені вистачало. Брат більшу частину свята базікав безперестану, а його дружина плакалася, як їм важко живеться – винаймати квартиру, виховувати дитину, працювати.
Близько двох років тому у тата погіршилося самопочуття. Я насторожилася і почала водити його на обстеження, бо сам би він цим не займався.
Ставили різні діагнози, давали різні схеми лікування, але не допомагало. Ми перебрали всі варіанти, доки не дійшло до найстрашнішого. Саме це і підтвердилося.
Це було пекло. Скільки сил мені варто було витратити, щоб змусити тата почати лікування. А як я шукала гроші на все потрібне! Щось було відкладено в мене, якісь заощадження були у батька, але вони миттєво танули.
Я звернулася по допомогу до брата. Все-таки це і його батько теж, я думала, що він допоможе. Я знала, що гроші у них відкладені є, вони збирали на квартиру. Але там вийшла на перший план Настя, яка заявила, що вони не дадуть грошей.
– Його можуть і не вилікувати, а гроші вже тю-тю, не повернеш. Нам треба квартиру купувати, скільки можна по орендованих кутках з дітьми мотатися.
Брат кивав, погоджуючись із дружиною, а я дуже хотіла його стукнути. Гаразд Настя, але братові батько рідний, а він так розмірковує.
Зрештою я продала свою однокімнатну. Тато був проти, але я пожартувала, що все одно велику частину часу проводжу в нього, а тут хоч комуналку платити не треба буде.
У батька була машина та дача, крім квартири. Але я вирішила, що без машини мені буде важко його возити до лікарні, а за дачу багато не дадуть, її спочатку треба впорядковувати. Це ми залишили на потім.
Лікування начебто давало поліпшення, але потім лікарі знову хмурилися після аналізів. Я ж уперто тягла батька продовжувати лікуватися.
– Я вирішив написати на тебе дарчу на все майно, – сказав мені тато, застережливо піднявши руку, щоб я його не перебивала. – Я погано почуваюся, ти зможеш краще розпорядитися майном, щоб продовжити моє лікування. Мені не треба буде напружуватися, а тобі зайві папери оформляти.
Це було зроблено незадовго до того, як його не стало. Мені здається, він відчував наближення і намагався просто мені відволікти та ще подякувати. Так я стала власницею двокімнатної квартири, машини та дачі, хоча із задоволенням віддала б це все, щоб повернути тата.
Вже на церемонії прощання до мене підійшла Настя та мій брат та заявили, що зі спадщиною тягнути не хочуть.
– Потрібно швидше це все оформити. У нас тут варіант з квартирою попався хороший, – почала Настя, а я не відразу зрозуміла, про що вона говорить.
Я не спала нормально кілька днів, я поховала щойно батька, які квартири?
Розмови не вийшло, брат із дружиною зрозуміли, що я не в тому стані, щоб розмовляти. А потім вони з’ясували, що ніякої спадщини не існує, все майно тато ще за життя подарував мені.
– Він не мав права так робити! У нього ще син був! – Настя була у нестямі від гніву, і волала, як сирена.
А брат заявив, що я маю вчинити по совісті – віддати половину всього їм. Але я відмовила. Мені довелося продати квартиру, щоб спробувати врятувати батька, я провела поряд з ним стільки часу, тягаючись лікарнями, вмовляючи його не кидати лікування, дивлячись, як тихо він згасає.
А де весь цей час був брат? Йому й діла не було до тата. Він обмежувався дзвінками ввічливості. Зате тепер згадав, що він теж його дитина, право на щось там має.
А сам навіть на похорон батька не дав жодної копійки. Тому нічого йому та його цинічній дружині не дістанеться. До того ж якби тато хотів йому щось залишити, він би це зробив.
