– Що це ти, мамо, собі надумала, в 60 років розлучатися? А батька ти на кого залишаєш? – стала картати мене донька. Вони всі думали, що я жартую, коли говорила про те, що я піду від чоловіка, але мені все настільки набридло, що я вирішила довести справу до кінця.
Нещодавно у мене був ювілей, 60 років, так мій чоловік мене навіть словами не привітав, не те, щоб якийсь цінний подарунок подарувати.
Гостей багато не було, лише найрідніші. Донька з зятем мені мультиварку подарували, щоб мені легше було на кухні поратися, бо добре знали, що я там проводжу багато часу.
А чоловік нічого не подарував, пожартував, що найкращий подарунок для мене – це він сам. Усі посміялися, а мені щось зовсім не смішно було.
Я не здивована, бо так у нас було все життя. Ми одружилися ще 35 років тому, виростили доньку. І у нас в родині було так заведено, що мамі нічого не треба. Я мала крутитися навколо потреб чоловіка і дитини, а про свої бажання довелося забути на багато років.
Мій чоловік старший від мене, і нещодавно він вийшов на пенсію. Це лише погіршило наші з ним стосунки, бо тепер він цілими днями сидить вдома біля телевізора і постійно хоче їсти.
А ще, він не забуває мене вчепити за найменшу дрібницю при кожній кращій нагоді. Днями йому не сподобалися мої сирники, він сказав, що в них замало цукру. Я дала йому ще його улюблене абрикосове варення, він все з’їв, але не переставав бурчати, що я йому не вгодила.
За все життя я стільки зауважень в свою сторону отримала, що це ніхто стільки б не витримав. Дякувати мій чоловік просто не вміє.
І якщо я колись терпіла, то зараз не хочу, не бачу в цьому сенсу. Я подала на розлучення і переїхала в квартиру своїх батьків, яка дісталася мені у спадок. Там багато років жили квартиранти, але тепер я попросила їх з’їхати.
Квартира дуже стара, без ремонту, одним словом, значно гірша ніж та, в якій ми з чоловіком жили. Але я готова поміняти комфорт на душевний спокій, а з часом я собі тут ремонт зроблю.
– У тебе хтось є? – ніяк не може заспокоїтись донька, яку мій чоловік вже встиг накрутити.
– Нікого в мене немає, мені твого батька вистачило, я спокою хочу, – кажу.
Та вона мені не вірить, каже, що я стільки років прожила з батьком, і з усім мирилася, а тепер що змінилося?
– А те і змінилося, що я не хочу більше з цим миритися. У мене, нарешті, настав час, коли я вирішила про себе подумати, – відповідаю.
Квартиру нашу я не стала ділити, а навіщо, вона і так з часом перейде нашій доньці. Я зараз маю де жити, а у чоловіка варіантів нема, то нехай там і залишається.
Донька наполягає на тому, щоб я поверталася до чоловіка. Насправді вона не про батька хвилюється, а про себе. Мене нема, і мій чоловік вже до доньки вчепився, він спокійно жити не може, йому треба когось картати постійно. А вона це слухати не хоче, от і наполягає на тому, щоб я поверталася.
Та свого рішення я не зміню. Не повірите, але мені самій дуже добре. Я нарешті маю той спокій, про який мріяла стільки років. Я постійно дбала про свого чоловіка, і не отримала за це ніякої подяки, а тепер я хочу подбати про себе.
Донька мені заявила, що якщо я не повернуся до її батька, то вона перестане зі мною спілкуватися. Ну нехай. Я на таке не заслужила. Але я не передумаю.
А яка ваша думка? Я правильно все роблю? Чи я пошкодую про своє рішення?
