– Не знаю, Галино, але якось не пасує заробітчанці жити в такому будинку. Та й огорожа твоя скоро впаде на моє подвір’я, – каже мені сусідка, не без натяку на те, що паркан маю полагодити я.
Я і сама бачу, що ситуація неприємна, але що я сама можу зробити? Неприємно мені стало після нагадування сусідки, тому я взяла телефон і набрала доньку.
– Доню, у мене паркан похилився, треба було б приїхати і полагодити, – кажу я спочатку їй. Вони з зятем до мене частіше приїжджають, бо їм ближче.
Дочці моїй ніколи не подобалося те, що я її чоловіка про щось прошу, бо вона вважає, що у мене є син, і саме він має мені допомагати.
– А чого ти постійно лише мені телефонуєш, чому мій чоловік, який є тобі всього лиш зятем, має все робити, якщо у тебе є син. Телефонуй Максиму, нехай він хоч раз щось зробить для тебе, – каже донька.
Спробувала я і сина набрати, але він не взяв слухавку, і навіть не вважав за потрібне мені передзвонити. Максим завжди пояснює, що він зайнятий, тому просить його по дрібницях не турбувати.
Стою я на своєму подвір’ю, дивлюся на стару хату, на похилений паркан, і розумію, що я і справді потрапила в неприємну ситуацію. Маючи двох дітей, мені нема кому допомогти.
Мені всього 66 років, і я могла б ще працювати в Італії, але останнім часом здоров’я стало підводити, я приїхала додому, щоб трохи підлікуватися, але це трохи затягнулося.
Не зважаючи на те, що я була за кордоном аж 16 років, собі я нічого не пристарала, бо постійно думала лише про своїх дітей. Спочатку я купила квартиру доньці, а потім сину, бо вважала це своїм обов’язком.
А тепер, коли мені потрібна була їхня підтримка, вони відвернулися. Чи про таку старість я мріяла? Адже я поки мала сили, то дуже дітям своїм допомогла. Але вони нічого не оцінили.
Захворіла я дуже невчасно, адже тільки почала складати гроші собі на ремонт будинку. Не встигла нічого толком скласти, треба було повертатися додому.
Ноги мене дуже болять, так виглядало, що доведеться про заробітки забути. Але мені і нема де жити, і нема за що жити.
Я тоді вперше до дітей за допомогою звернулася, попросила, щоб вони в мене в будинку хоча б косметичний ремонт зробили. Дочка спочатку погодилася, але потім вона все обдумала, все порахувала, і вирішила, що на це потрібно занадто багато грошей. Син взагалі, з самого початку не підтримав цю ідею
Підлікувалася я трохи, стала краще себе почувати, і вирішила, що напевно, знову буду повертатися в Італію. А що мені тут робити? На дітей надії мало.
Син приїхав якось на днях, чим дуже мене здивував. Все оглянув, а потім каже:
“Нічого критичного у тебе тут нема. Подумаєш, паркан упав, не роби проблем на рівному місці. І взагалі, я син, не буду я за тобою горшки носити, у тебе для цього дочка є”.
“Дякувати Богу, але за мною ще не треба нічого носити” – ображено кажу.
Я вирішила, що більше не можу так жити. Потрібно було щось змінювати. І тут мені зателефонувала синьйора Анна, італійка, в якої я працювала. Вона мене запитала, як я себе почуваю, і запропонувала знову повернутися в Італію, пообіцяла, що допоможе мені з лікуванням там.
Я погодилася, бо зрозуміла, що це для мене єдиний вихід. Перед від’їздом я написала листа своїм дітям. Я не хотіла їх звинувачувати, але хотіла, щоб вони зрозуміли, як їхня поведінка мене зачепила. Я написала про свою любов до них, про те, як я мріяла про те, що ми будемо разом. Але життя склалося інакше.
Коли я поїхала, діти мене навіть не проводжали. Вони були зайняті своїми справами. І хоча в душі була порожнеча, я відчувала, що зробила правильний вибір. Я заслуговувала на спокій і щастя.
В Італії я почувалася як удома. Анна оточила мене турботою і любов’ю. Я пройшла курс лікування і почала потроху одужувати. У мене з’явився час на себе, на свої захоплення. Я записалася на курси італійської мови, почала ходити на прогулянки парком, познайомилася з новими людьми.
Через кілька місяців після переїзду до Італії я отримала повідомлення від своєї доньки. Вона писала, що шкодує про свою поведінку і хоче налагодити зі мною стосунки. А заодно сказала, що їй потрібні гроші, і запитала мене, чи можу я їй вислати тисячу євро.
Я відповіла їй, що не тримаю на неї зла. Але також сказала, що мені потрібен час, щоб все обдумати.
– Знову ти, мамо, вигадуєш. Нам не просто з тобою, навигадуєш собі всякого, накручуєш себе, нічого ж не сталося, – каже донька.
А яка ваша думка? Я справді себе накручую і забагато хочу від дітей? Чи вони таки неправильно себе поводили, поки я була вдома?
