Почну з історії.
Цій жінці було близько п’ятдесяти років. Активна, весела, успішна – у неї виходило все, за що вона бралася: сім’я, бізнес, дружба… Тільки одне її турбувало – батьки.
Вони якось швидко і різко постаріли. З таких же активних та веселих перетворилися на тихих крохоборів. Коли вона влітала в їхню квартиру – вся така з ароматом духів, вся в планах, надіях, вони зустрічали її важким запахом приміщення, що давно не провітрюється, і прокислої їжі.
Вона кидалася до холодильника, вигрібала з нього давно засохле, зацвіле, прокисле. Заповнювала холодильник гарними баночками із готовою їжею із дорогого кафе.
Підходила до шафи, розвішувала на плічках обновки: татові сорочку, мамі халатик.
Батьки їй не суперечили. Дивилися на неї, завмерши. Нічого не казали.
І коли вона приїжджала до них у гості за тиждень-півтора, баночки з їжею з кафе залишалися стояти недоторканими. А поряд з ними кислий борщ з торішньої цибулі та капусти. Борщ батьки варили та їли. А ресторанну їжу – ні.
Тато зустрічав її у своїй улюбленій, протертій на ліктях до дірок картатій сорочці. Мама – у улюбленому, штопаном-перештопаному халатику. Її обновки висіли в шафі незайманими.
Якось жінка не витримала. Схопила мамине зимове пальто з каракулевим коміром («Мамо, ти його носиш останні 20 років, це неможливо! Від цього пальто залишилися тільки спогади!») і викинула його на смітник.
А замість пальто – на, мамо, приміряй! – Подарувала лисячу шубу. М’яку, легку, сіреньку (немарку!).
Мама приміряла.
-Ой, чисто наречена, – усміхнулася. Обережно зняла, повісила в шафу.
— Ось тепер її й носи! – Розквітла дочка.
…Мама померла через рік. Її дочка, розбираючи шафу з маминим одягом, наткнулася на пакунок. Далеко в самій глибині шафи лежала акуратно згорнута лисяча шуба. Нова, з бирками. І не ношена.
Вона ридала навзрид – жінка, яка викинула на смітник старе мамине пальто, яка купила мамі шубку і яка зрозуміла: всю зиму її мама виходила на вулицю чортзна в чому. А може, й не виходила зовсім.
Цю історію мені розповіла учениця. У мене серце стискалося, поки її слухала – здавалося, вона розповідає мені про мої помилки, які я робила зі своїми батьками. У мене було те саме: холодильник, з якого я вигрібала недоїдки.
-Це курячі кісточки для котів, – пояснювала мама.
Вона годувала котів у дворі. І так довго копила для них кісточки, що згортки з тухлятиною спочатку займали весь холодильник, а потім розповзалися по морозильнику.
Було розбирання шафи, коли я намагалася викинути їхній старий одяг. І натикалася на їхні погляди – злякані та смиренні. Їм це не було на радість.
При цьому мені пощастило: я мала, можна сказати, зразкових батьків. Вони прожили разом 71 рік – дружно, мирно, у коханні. Вони брали мою допомогу – і моральну, і матеріальну. Вони цікавилися моїм життям. Але навіть із такими «еталонними» батьками я часом помилялася.
Це важко: зрозуміти, що літні батьки – вже не ті мама та тато, що ходили з нами в походи, витирали сльози розчулення на нашому ранку в дитячому садку або на нашому випускному в школі. Вони інші. І ставитись до них треба по-іншому.
Я вивела для себе 5 правил – не впевнена, що вони підійдуть для всіх (батьки бувають різні), але, сподіваюся, вони допоможуть вам:
Не ламайте звички батьків
Вам дуже хочеться викинути старий одяг батьків та купити новий? Купуйте. Але нехай нова татова сорочка зовні буде точнісінько як стара. Нехай нове мамине пальто теж буде з каракулевим коміром, і приблизно такого ж кольору.
Не лякайте батьків своїми витратами
У старості багато людей стають прижимистими. Купівля нової речі засмучує їх, навіть якщо річ була вкрай потрібна: їм шкода розлучатися з грошима. Причому якщо річ купуєте ви, їм шкода ваших грошей так само, як своїх.
Якщо ця особливість є і у ваших батьків, не вмовляйте їх змінити ставлення до грошей: вони не змінять. Просто, приносячи їм новий халат або нові туфлі, наперед обріжте всі бирки і викиньте всі чеки. Скажіть:
— Мамо, я ось собі купила, поміряла – мені не пасує. Може, будеш носити, бо шкода викидати.
І мама точно носитиме, навіть якщо раніше не збиралася: вона не може допустити, щоб річ була викинута.
Якщо батьки відмовляються лікуватись у платних поліклініках, просять не викликати їм платного лікаря додому (а ви розумієте, що це необхідно), обдуріть їх. Скажіть:
— Тату, це знайома. Ця лікарка – дочка моєї подруги, я її попросила.
Будьте певні: лікар теж підтримає вашу брехню (знали б ви, як часто їм доводиться таке підтримувати!). Так, літніх батьків можна обманювати – заради їхнього ж блага.
Веселіть своїх батьків.
Іноді кажуть: люди похилого віку, як діти. На жаль, це неправда. Кожен новий день дитини – це піднесення. Кожен новий день похилого віку – це спад. Діти сміються по триста разів на добу. Як часто ви бачите своїх батьків, що сміються?
Якщо це можливо, спробуйте навчити своїх батьків користуватись соцмережами або сервісами, де вони можуть дивитися улюблені серіали.
Так, це займе у вас багато часу, вимагатиме багато терпіння. Але коли батьки не просто реєструються в «Однокласниках» або на форумах садівників, а й почнуть активно спілкуватися – ви будете нагороджені блиском у їхніх очах. Літнім людям потрібне спілкування – і вони зможуть отримати його у соцмережах.
Якщо у вас не вистачає на це терпіння, найміть людину, яка їх навчить. «Репетитори з соцмереж для літніх» — це вже не рідкість.
Якщо у ваших батьків починається деменція, не намагайтеся протистояти їй.
Я не розуміла, що причиняю біль своїй мамі, коли на її запитання відповідала:
— Мамо, давай згадувати, про що ми щойно говорили?
Її очі ставали зляканими та тривожними. Вона відчувала, що не відповідає моїм очікуванням і розуміла: вона не може вже зовсім не може їм відповідати. Її це страшенно мучило – а я мучилася, не розуміючи, як їй допомогти.
Правильну тактику мені підказав мамин лікар. Він сказав:
— Не мучте її оперативну пам’ять – ви нічого не виправите. Звертайтеся до довготривалої пам’яті – вона функціонує набагато краще.
Я почала розпитувати маму про дитинство – її дитинство, моє дитинство. Ми стали говорити з нею на абстрактні теми – що таке кохання, що таке сім’я… Ми були щасливі у такі моменти: і я, і вона. А це найголовніше для нас – дорослих дітей у батьків похилого віку : щоб наше спілкування приносило нам щастя.
© Ніна Звєрєва
